Чужа гра

— Так, каже, що за розпорядженням Швеця, пальне, призначене для збору цукрового буряку, передано на зберігання фірмі «Ірина». Підприємству «Нива» видано дозвіл на вивезення восьми тисяч тонн спирту. А ще Іван Семенович потішив, що найближчим часом у нього вийде тритомник. Пообіцяв нам підписати по книжечці!

Максиміва пересмикнуло:

— Наша бібліотека в туалеті поповниться! Хлопці до цього часу не можуть «дочитати» третю книгу улюбленого автора… Хто буде її видавати і за які кошти?

— Не обійдеться без Анджея. Минулого разу Завада отримав за книжку гонорар дві з половиною тисячі доларів.

— Добре влаштувався… Може нам піти у літератори? Дві з половиною тисячі доларів — це моїх двадцять зарплат! Купив би новий телевізор…

— Ти ж нещодавно купував!

— Жінка забрала, — відмахнувся Петро Йосипович. — Живе зараз, з якимось бізнесменом.

— Так давай ми цього бізнесмена! — Земляк зробив виразний жест.

— Та ні… Вже півроку минуло — переболіло. Тепер я приходжу додому, коли схочу, їм, що хочу, і ніхто не бухтить, коли повертаюся п'яний.

— Ото й цінуй своє щастя!

7

Вранці до Андрія приїхав Сашко Калач. Вони виросли на одній вулиці, товаришували близько двадцяти п’яти років.

— Чому на весілля не приїхав? — обнімаючи гостя, запитав.

— Податкова. Маю м’ясопереробний цех у Броварах… Як почали довбати, думав, усіх до дідька перестріляю. Сяду, та буду знати за що! Ледь відкупився… Але подарунок для тебе маю…

Вийшли з офісу. У кузові пікапа лежав двометровий сом.

— Ця звірюка мало не перекинула машину, — сказав Сашко. — Сьогодні вранці витягнули сіткою; добрих дві години доходив.

Андрій, поглянувши на рибину, сказав:

— Буде правильно, якщо ми виїдемо на пікнік на наше місце.

— А молодичка де?

— На навчанні в Києві.

— А медовий місяць?!

— Ми їздили на Флориду, авансом. Коли повернувся, тут без мене такого наковбасили!

—… У неділю нас мало не вбили, — продовжив у кабінеті, — порятувало диво і граната Князя.

— Що сталося?

— Не знаєш Ангела з його жидівським прагненням заробити багато і одразу? Жора в обхід Мойші провернув операцію з мадярським спиртом, потім мали закрити кінці соляркою від Сліпого! Але Ізя знає про кожний долар, що обминає його кишеню. Замість Сліпого з документами приїхали три бичари з автоматами. Якби не Князь, був би нам гаплик!

— За останні роки мало що змінилося у вашому житті.

— Навпаки — забагато…

— Отже, тепер ви у стані війни?

— Я заручився підтримкою Паші Московського, вони з Мойшею у добрих стосунках.

— Сліпий у Києві має погану славу. Дивуюся, що ти з ним ведеш бізнес.

— Сліпий — людина Грабовецького, а Ізя на боці Паші, — Андрій посміхнувся. — Викрутимося. Та й Мойша зацікавлений у співпраці з моїм тестем…

— Чого ж він на тебе натравив бригаду?

— Полякати. Коли б хотіли завалити, я не сидів би перед тобою.

Над’їхали Князь з Ангелом. Товариші обнялися, поплескали одне одного по плечах. Андрій запропонував вирушати на пікнік.

… Охоронці розставили на березі озера столики, розпалили вогнище і повернулися до машин. Товариші готували шашлики та юшку. Князь налив горілку, і запропонував випити за зустріч. Калач лише пригубив.

— Зав'язав, — пояснив, — хотів навіть закодуватися, але сили волі поки вистачає.

— Серйозно запивав? — запитав Князь.

— Після тюряги роки два пив без просипу, думав — мені гаплик. Якось виходжу на площу Перемоги у Києві — довкола тачанки, кіннота, Дункан Маклауд з мечем, Чапаєв та Петька, схожі на Чіпа з Дейлом… Біляк вхопив… Після цього зав’язав.

— Чому не повертався в Чорнопіль? — не зрозумів Ангел.

— Робота була… Згодом, коли почалася чергова колотнеча за території, вирішив, що з мене досить… Вже два роки офіційно я фермер. На життя вистачає.

Князь зітхнув:

— Я сам би так не відмовився.

— Хотів би тебе такого побачити, — зареготав Ангел.

— Хто знає, може скоро скажу Андрію: пробач, я відходжу від справ.

Анджей зітхнув:

— Нікуди ні ти, ні навіть я не подінемося, — щойно опустимо руки, — нас одразу розірвуть.

Вечір приніс прохолоду. Юшка в казані дійшла. Плюскіт хвиль, вогнище нагадували дитинство, коли вони ходили сюди рибалити. Князь увімкнув магнітофон з давніми записами. Війнуло спогадами. Невже це було з ними? Невже вони, зрілі чоловіки, колись були хлопчиськами, що тішилися з упійманої рибини, з можливості погрітися біля вогнища, поїсти печеної картоплі і помріяти про майбутнє?

Ангел, задивившись на вогонь, нараз сумно сказав:

— Минуле збігло, як вода між пальців. Люди змінилися. Усі рвуть під себе, нема елементарних ідеалів.

— Хто б казав! — засміявся Князь.

—… Люди інші, дівчата інші, — погодився Калач. — колись на все місто було кілька шльондр, тепер готелі забиті проститутками…

— Цікаві часи були, — зітхнув Андрій, — не те, що зараз. Повертаюся кілька днів тому із зарядки, назустріч дві школярки, одна другій говорить:«… І пішли вони всі бухати в одну кімнату, а він мене повів трахати в іншу». Це нормально? Мені тридцять три роки, я бігаю кроси, підтягуюся, роблю розтяжки, а школярі поруч стоять, діляться спогадами, хто кого взув, як обкурився, як вколовся.

— Треба втішатися — росте зміна, — посміхнувся Калач.

— Ми з дев'яти років сиділи у спортзалах і тренувалися по три-чотири години на день, — невдоволено сказав Анджей. — Вперше випили в десятому класі.

— Од того часу я довго не міг спинитися, — зітхнув Сашко. — Хоч був найперспективнішим спортсменом з-поміж вас.

— Ти був найпершим хвальком! — не погодився Ангел. — Всі нагороди брав я!

— І у спорті ці жидомасони перші, — підколов Князь.

—… Тихо, як перед бурею, — несподівано промовив Андрій. — Невідомо скільки нас збереться наступного разу. Намутив ти, Ангеле, справ. Якщо московські зв’язки не спрацюють…

— Не каркай, — розізлився Жора. — Не я один винний.

Тихо засигналив мобільник Андрія. Валентин.

— Що скажеш доброго? — запитав Анджей.

— Клієнт змився з Києва. Куди — невідомо.

— Хтось попередив?

— Напевне, нюх… Мої пацани метнулися по місту, пробити по своїх каналах, але, здається, він чкурнув до Угорщини.

— Маєш при собі закордонний паспорт?.. Шуруй до Будапешта.

— Я не взяв грошей.

— Зайди до Ірини, візьми у неї п’ять тисяч. До речі, де гроші, що ти відібрав у музикантів?

— А що вони, козли, бабки збивають з пацанів?!

— Валіку, це було моє весілля, що скажуть люди?

— Та ні хріна не скажуть, Анджею! А почнуть говорити — я їм пащеки позатикаю.

— Іноді ти переходиш межу, — в голосі жорсткі нотки. — Але, що зроблено, те зроблено. Погано тільки, що забув відстібнути частку в общак…

— Забігався.

Андрій відключив зв’язок. Князь з Ангелом невдоволено подивилися на нього. Той не зважив, узяв пляшку і розлив у чарки.

— Сліпий — сука, смерть свою чує, — сказав.

Ігор нервово засовався на стільці. Жора зрозумів його:

— Не вірю Кіркуєву. Продасть при першій нагоді. Якщо вже не продав.

— Кому продасть?! — роздратувався Андрій. — Ментам? Сліпому?..

— Це не моя справа, але біля тебе багато нових людей, — сказав Калач. — Циган — темна конячка…

— А хто буде виконувати його роботу?! Самі знаєте, скільки він усього зробив, і на нас не впало жодної підозри. Де ви ще такого знайдете?! Подивіться — он як видресирував хлопців!

— Ці хлопці одного дня можуть прийти і заявити претензії на твоє місце, — заперечив Ангел. — У нього сорок бойовиків! А скількох ми зможемо виставити, коли щось трапиться? Десятьох охоронців, що жиром обросли?!

— І не зашкодило б з’ясувати, скільки він заробив грошей за останні три роки і куди їх витратив, — вирішив Князь. — Якщо створив свій общак, вклав бабки в конкуруючі фірми… Таких людей треба що три роки змінювати…

Андрій стиснув зуби — товариші мали рацію.