Чужа гра

— Хочеш мене виперти? — сердито зиркнув на Андрія.

— Що ти сьогодні як баба?! — розізлився Анджей, — Ніхто не збирається тебе випирати!

Валентин, нервово загасивши цигарку, нарешті погодився:

— Тобі вирішувати. Тільки не обіцяю, що одного дня зможу прикрити ваші дупи.

— Не треба удавати з себе удільного князя, — роздратовано сказав Ігор. — Подобається бавитися в солдатиків — винаймай за свої гроші армію і грайте в «Зарніцу», хоч до діареї. Тут дещо інші ігрища. Ми — одна команда…

Кіркуєв, хоч і вкрай роздратований, промовчав.

— О’кей, — неохоче погодився. — Але поки мої будуть у Москві, треба хоч з десять чоловік, щоб заткати дірки в охороні.

— Дамо своїх, — вирішив Ігор.

— Коли збираєшся до Праги? — запитав Валентин у Смика.

— Днів за десять. Маю познайомитися з людьми, подивитися, хто на що здатний…

Іван був родом з Франківщини, колишній боксер. У 1990 році виїхав на роботу до Чехії, де працював на будівництві котеджів, потім створив СП, що постачало в республіку робочу силу з України, освоївся, знав ринок праці. Але одного дня на нього наїхали чеченці, побили, забрали з дому всі гроші і попередили, що віднині щомісяця будуть заїжджати по данину. Наступного разу рекетирів зустріли автоматні черги… Коли доля зіштовхнула їх з Андрієм в гостях у Мелона, Смик уже мав авторитет, проте розвернутися не міг, — за вдачею не був лідером. Коваль запропонував співпрацю.

— Як жити далі, панове бандити? — обвів поглядом компанію Андрій.

— Іти на союз із Шариком, — запропонував Ангел.

— Ти вже керував без мене, — обірвав Коваль. — Не будемо ані заключати союзи, ані воювати. Томагавк війни закопано. Єдиною нашою проблемою залишається Сліпий. Три мільйони доларів маємо з нього витрясти, хоча б і разом з тельбухами.

— Може варто поговорити з Мойшею? — запропонував Князь.

— Якщо йому відомо про махінації Ангела, краще не рипатися.

— А якщо Сліпий поклав ці бабки собі в кишеню? — висловив припущення Кіркуєв. — Знаючи, що ти не звернешся до Ізі…

— Сліпий не втратив інстинкту самозбереження, — зауважив Ангел.

— Отже час розривати стосунки з Мойшею, — підбив підсумок Андрій. — І добре, що наші погляди збігаються.

— Тоді ти з глузду з’їхав, — криво посміхнувся Валентин, — у такий час відпускати моїх людей!

— Відокремлюватися будемо наступного року, — вирішив Андрій. — А поки подивимося, який пасьянс складеться у кримінальній ділюзі Києва. Повернемо наші гроші через Пашу; саме тому, Кіря, маєш поїхати до Москви, скріпити нашу дружбу. Шарика залишимо на закуску.

— О’кей, я поїду, — погодився Валентин, — і візьму Астаф’євих. Хто залишиться за мене?

— Будь-хто, — сказав Андрій. — Хоча б Куля.

— Хай буде по-вашому… Через тиждень можу виїхати.

— А я — до Києва, у нас там багато невирішених справ, — сказав Анджей.

11

Ірина попросила Оленку на один день піти до Ольги, — хотіла побути з Андрієм наодинці. У п'ятницю приготувала вечерю, постелила нову постіль і задоволено глянула на велике розкішне ліжко. Проте чоловік приїхав удосвіта з шофером і охоронцем — утомлений, весь у своїх думках. Увійшовши до квартири, розцілував її, взяв на руки і поніс… на кухню.

— Вибач, — голодний, як пес.

Ірина не виказала невдоволення, дістала з холодильника голубці і поставила гріти.

— Сонечко, — промуркотів на вухо Андрій, — я скучив за тобою. Може б ти переводилась на заочний?

Ірина обвила руками його шию:

— Краще ти переїзди. Хіба не час перенести справи до Києва?

— Не можу…

— Усіх грошей не заробиш. Ви з батьком звихнулися на роботі. Не здивуюся, якщо ти сюди приїхав у справах… Думала, хоч раз побудемо вдвох.

— Давай під Києвом будинок купимо на два поверхи.

— Я — дитя асфальту, жертва урбанізації. Задихаюсь від чистого повітря. Не люблю пасторальних краєвидів, запаху сіна і цвітіння трав, маю на них алергію.

— Побудуємо поряд коксохімічний завод…

— Не плутай урбанізацію з індустріалізацією!

— Як скажеш. Але давай їсти, ми аж учора обідали…

Хлопці змолотили все, що приготувала на два дні, випили три пляшки коньяку і тепер пахкали сигаретами, задоволено відкинувшись на спинки крісел. Андрій сказав:

— Тепер поспати — і повний кайф.

Петро з Романом згідно кивнули. Ірина постелила їм, сама прилягла біля чоловіка…

Скоро підвелася, бо мала готувати обід. Пошкодувала, що відправила Оленку до Ольги, а та могла-таки схилити подругу до сафіської любові. Але це краще, за Шлапака. Стоп, нагадала собі, сьогодні треба накрутити Андрія, щоб розірвав з ним стосунки.

День проходив, як у швидкому сні: готування — обід — миття посуду. А чоловіки, накупивши відеокасет, влаштували «Катрусин кінозал». Ірині це надокучило, наказала всім збиратися на дискотеку. За компанію запросила Інну з Османом і Оленку з Ольгою.

Хлопці, розрухавшись і випивши, танцювали. Роман з Петром підбивали клинці до дівчат. Ірині здалося, що між подругами вже «щось» було, бо Ольга зиркала на Оленку з ревнивими бісиками в очах. Андрій запросив Ірину на повільний танець і зізнався:

— Ми з Калачем затіяли справу, я частіше буватиму в Києві…

— Я звикла, що бачимося рідко; виходячи заміж, знала на що йду.

— Скоро багато чого зміниться у нашому житті…

Коли повернулися за стіл, Андрій враз спохмурнів — до зали зайшов Сліпий з двома охоронцями.

— Іринко, зараз підемо звідси, — попередив, підводячи до столу. До Романа і Петра: — Тут Сліпий.

Хлопці автоматично перевірили, чи на місці зброя. Сліпий, окинувши поглядом приміщення, п’яним розвальцем попрямував до них. Ірина нічого не знала про його конфлікт з Андрієм і радісно махнула рукою. Їй не хотілося додому.

Сліпий, знявши окуляри, примружено глянув на Андрієву компанію. Кругла пика з перебитим носом і вухами-пельменями розквітла у широкій посмішці, демонструючи два ряди дрібних зубів. Андрій, зацікавлений таким сюжетним поворотом, відкинувся на спинку крісла.

— Привет, компании, — привітався. — Гудим? Курим план, текилу глушим, — и от кайфа зубы сушим? Привет, Ирочка, — поцілував руку. — Привет, Инночка, — чмокнув і її. — Салам, Осман… Андрюша, — до Коваля, — надо перебазарить с глазу на глаз, — був п’яний, як чіп.

Анджей стиснув зуби і кивнув. Адміністратор звільнив для них столик поряд, офіціанти метушливо сервірували.

— Вот что, — сказав Бондар, — в пр-рынципе фигня получилась с соляркой. Я отдам тебе бабки…

— С неустойкой?

—… Думаешь, мне это надо было?! У меня полно непоняток… — йому важко було зібратися думками, схилив голову і п’яно кивав.

— Мене це не цікавить.

— Давай выпьем, а то через этих козлов чуть нас не поубивали!

— Що ти верзеш?! Твої хотіли мене вбити, а ти пропонуєш випити?! Йди проспися! Розбиратися все одно доведеться.

Сліпий налив у великий келих текіли і одним духом вихилив.

— В пр-рынципе… Ты легко отделался. Если бы надо было тебя убрать, ты бы здесь не сидел.

— Хто підтвердить твої слова?

— В пр-рынципе, я самолично отвечаю за базар.

— Будемо вважати, що я повірив, — кулі летіли над головами. Але для чого було псувати мою нову машину?!

Бондар знову випив повний келих. Всі знали, що він напивається коли стрес, або коли вбивають когось із знайомих.

— Машина — фигня по сравнению с тем, как ты поступаешь.

— Це пред’ява? [6]

— В пр-рынципе, нет… Но так считает Мойша, — алкоголь робив своє: Сліпий закочував очі, здавалося, що не зовсім розуміє де він.

— Чому сам мені не каже? Поясни, так би мовити, щиросердно.

— В пр-рынципе на прокурора ты не тянешь… Бабки получишь на этой неделе. Если б не Паша…

Дедалі більше п’яніючи, Сліпий щось пробурмотів, перехилив наступну чарку, одним оком глянув на Коваля, але сказати нічого не зміг. З рота на стіл цівкою потекла слина.