Викрадений

Роберт Луїс Стівенсон

ВИКРАДЕНИЙ [1]

ПРИСВЯТА

ДОРОГИЙ МІЙ ЧАРЛЗЕ БАКСТЕР! [2]

Якщо ви коли-небудь прочитаєте цю повість, то, мабуть, поставите собі більше запитань, ніж я хотів би дати відповідей. Так, наприклад, ви можете запитати: яким чином убивство в Аппіні припало на 1751 рік, яким чином Торренські скелі пересунулись так близько до Іррайду або чому опублікований судовий звіт про цю справу обходить мовчанкою все, що стосується Девіда Балфора? Все це мені дуже важко пояснити. Та коли ви запитаєте мене, винен Алан чи ні, тут я певен, що міг би обґрунтувати свою розповідь. Проте ви й сьогодні можете переконатися в тому, що місцева легенда в Аппіні явно висловлюється на користь Алана. Ви навіть почуєте, що нащадки "другого чоловіка", того, хто стріляв, ще й тепер живуть у тій місцевості. Але хоч би скільки ви допитувалися про ім'я цього "другого чоловіка", ви нічого не дізнаєтесь, бо горяни свято зберігають цю таємницю, як і взагалі поважають усякі таємниці. Я міг би виправдати один пункт, визнаючи одночасно, що другого не можна виправдати; краще вже зізнатися в тему, що мене мало цікавить бажання бути точним. Ця книжка написана не для прикраси бібліотеки вченого схоласта, а для читання зимовими вечорами, коли наука в школі вже закінчилась і наближається час лягати спати. І чесний Алан, який був тоді досвідченим дурисвітом, у цьому новому перевтіленні показаний мною не з якимось лихим намислом, а тільки для того, щоб трохи відвернути увагу якого-небудь юного джентльмена від його Овідія, [3] перенести його на деякий час у гірську Шотландію минулого сторіччя і відпустити в постіль у такому настрої, щоб до його снів приплелися якісь привабливі образи.

Від вас, мій любий Чарлзе, я навіть не можу й вимагати, щоб ця розповідь припала вам до вподоби. Однак вона, можливо, сподобається вашому синові, коли той підросте; йому, напевно, буде приємно натрапити на ім'я свого батька на початку цієї книжки. А тим часом мені приємно вставити його тут на згадку про минулі дні, здебільшого щасливі, хоч іноді й сумні (але зараз приємно згадати і їх).

І коли мені самому так дивно кинути назад погляд через подвійну завісу часу й простору на пригоди нашої юності, то для вас це, мабуть, ще дивніше як для чоловіка, що ходить нині тими самими вулицями й може завтра ж відчинити двері старовинної зали, де ми почали своє знайомство зі Скоттом і Робертом Емметом, [4] а також з нашим улюбленим, але так мало відомим Макбіном, або пройти в той куточок, де скликалися збори великого товариства L.J.R., [5] де ми пили пиво і сиділи на тих місцях, на яких колись сидів Берне зі своїми товаришами. Мені здається, що я бачу, як ви ходите нині знайомими нам вулицями, розглядаючи їх серед білого дня власними очима, тоді як вашому товаришеві все це може тільки привидітися уві сні. Як минуле відгукується луною в нашій пам'яті в хвилини перепочинку між буденними справами! Нехай же ця луна частіше звучить для вас і пробуджує у вас думки про вашого друга.

Р.-Л. С.

Скерривор,

Борнмут.

Розділ І

Я ВИРУШАЮ В ШООЗ-ГАВЗ

Розповідь про свої пригоди я почну з того самого ранку на початку червня 1751 року, коли я востаннє зачинив за собою двері батьківської оселі. Перші промені сонця ледь освітлювали вершини пагорбів, коли я вирушив у дорогу, та поки я дійшов до будинку священика, в кущах бузку вже свистали чорні дрозди, а туман, що повис над долиною на світанку, почав підійматись і танути.

Превелебний містер Кембл, ессендінський священик, чекав мене біля садової хвіртки. Він поцікавився, чи я вже поснідав, і, почувши у відповідь, що мені нічого не потрібно, ласкаво взяв мене під руку.

— Ну, Деві, любий, — промовив він, — я пройдуся з тобою до броду, щоб сказати тобі своє напутнє слово.

І ми мовчки пішли поряд.

— Тобі жаль покидати Ессендін? — спитав він трохи згодом.

— Не знаю, сер, — відповів я. — Коли б я знав, куди йду або що мене чекає, я б щиро відповів вам. Ессендін, звичайно, чудове місце, і я був тут дуже щасливий, але ж я не бачив нічого іншого. Батько мій і мати померли, і, лишаючись в Ессендіні, я все одно не був би ближчим до них, ніж тоді, коли б навіть жив десь в Угорщині. Відверто кажучи, я йшов би дуже охоче, якби тільки знав, що там, куди я зараз прямую, мені житиметься краще.

— Справді? — зрадів містер Кембл. — Чудово, Деві. В такому разі мені слід сказати тобі про твоє майбутнє, наскільки це від мене залежить. Коли померла твоя мати, а твій батько (достойний християнин!) відчув наближення смерті, він передав мені на схов листа, сказавши, що той лист — твоя спадщина. "Як тільки я помру, — сказав він, — і будинкові дадуть лад, а майно продадуть (усе це зроблено, Деві), дайте моєму синові в руки цього листа і вирядіть його в Шооз-гавз, що недалеко від Кремонда. Я там народився, — казав він, — і туди ж годиться повернутися моєму синові. Він сміливий хлопець і добрий ходак, — додав твій батько, — і я не сумніваюсь, що він щасливо дістанеться до місця і зуміє там заслужити прихильність господарів".

— Шооз-гавз! — вигукнув я. — А як причетний мій батько до Шооз-гавзу?

— Не знаю, — відповів містер Кембл. — Та й хто може сказати про це напевно? Але ім'я власників цього маєтку те саме, що й у тебе, Деві, — Балфори з Шооза. Це старовинний, чесний і шановний рід, що останнім часом не знати чому занепав. Твій батько теж здобув освіту, як і належало йому за його становищем. Ніхто так добре не керував школою, як він; його поведінка й мова не були схожі на поведінку й мову простого шкільного вчителя; і (ти сам пам'ятаєш) я любив, щоб він бував у мене, коли я приймав гостей-дворян; навіть мої родичі, Кембли з Кілреннета, Кембли з Данзвайра, Кембли з Мінча й інші, всі добре відомі в Шотландії джентльмени, мали приємність від його товариства. І, нарешті, щоб ти мав повне уявлення про цю справу, ось цей заповітний лист, підписаний власною рукою небіжчика.

Він дав мені листа, заадресованого так: "Ебінізерові Балфору з Шооза, есквайрові, в Шооз-гавз. Лист цей буде переданий моїм сином, Девідом Балфором, у власні руки". Серце моє гучно забилося на саму лише думку про блискуче майбутнє, що так раптово відкривалося переді мною, сімнадцятирічним юнаком, сином бідного сільського вчителя в Етруському лісі.

— Містере Кембл, — промимрив я збентежено, — а ви пішли б туди, бувши мною?

— Певна річ, — відповів священик, — пішов би не вагаючись. Такий хлопчина, як ти, дійде до Кремонда (це недалеко від Единбурга) за два дні. В крайньому разі, коли твої знатні родичі (а я гадаю, що ці Балфори — твоя рідня) не приймуть тебе, ти можеш через два дні повернутися назад і постукати в двері мого будинку. Та я волію сподіватися, що тебе приймуть добре, як і передбачав твій батько, і що з часом ти станеш поважною особою. А тепер, Деві, мій любий хлопчику, — закінчив він, — я вважаю своїм обов'язком скористатися хвилиною прощання і застерегти тебе від небезпек, які ти можеш спіткати у світі.