Чужа гра

— Домовимося так, — враз вирішив. — Якщо у вас буде хоч один доказ того, що Валік зсучився, я з ним особисто покінчу.

— І тебе не насторожує сила, яка стоїть за ним? — поцікавився Ангел.

— Заберемо у нього двадцять биків, передамо Смику, нехай відправляє їх на роботу в Чехію і Македонію. На Мелона насідають албанці і львів’яни. Треба навести порядок у Празі…

Вогонь згасав, вуглики виблискували, як казкові скарби, з озера війнуло прохолодою. Зорі важкими гронами переплели небесну твердь. Довкола не існувало світу, лише шматочок землі з вогнищем, що згасало, плюскіт озера, септакорд осінніх пахощів і тремтливий зоряний Всесвіт. Друзі мовчали, втупившись в останні спалахи вогню. Андрій підкинув дров, вони знехотя задиміли, язики вогню кілька разів лизнули деревину, наче пробуючи на смак, і за мить знялося веселе полум’я.

— Ось така херня, малята, — промовив Князь. — Шкода, що рідко доводиться ось так посидіти. Завтра знову — справи, зустрічі, гонитва і чужий світ довкола.

— Чужий світ, що належить нам, — враз весело вирішив Андрій. — А чи не час нам із «Распутіним» перебиратися до Києва? Ми заробили майже тисячу тонн спирту, маємо переробити на горілку… — багатозначно глянув на Сашка.

— Хочеш у мене влаштувати гуральню? — перепитав Калач. — Але тисячу тонн навряд чи потягну…

Андрій тільки хмикнув:

— Без поспіху, і справа піде…

— Треба відкривати горілчаний завод, — вирішив Ангел.

— Клопотів багато, — відмахнувся Андрій. — Якщо все піде як задумали, маємо заробити не менше як півтора мільйона баксів. До речі, треба віддати отцям області сто тридцять п’ять тисяч, нехай ділять…

— Серйозні суми! — подивувався Сашко.

— То, може, приєднаєшся до нашого бізнесу? — підбив його під руку Ангел. — Тут ми навряд чи зможемо найближчим часом реалізувати стільки горілки.

— Спочатку маємо переговорити з людьми в Києві, — вирішив Калач. — Там ніші забиті, можливо, доведеться повоювати.

— Ти вчасно приїхав, — Андрій поплескав товариша по плечу.

8

Романа Шлапака нудило, боліла голова. Останнім часом продавали таке пійло… Учора з колегами-журналістами попив горілоньки — у заступника редактора журналу «Світ знань» Віталія Паньківа вийшла збірка поезій. Розпочали у спілці письменників легким фуршетом. Прийшов Завада, як почав белебати — не дав нікому сказати й слова, і молодь вирішила відокремитися від старперів.

Дорогою здибали друзів, пішли в «Зустріч». Зробили замовлення: вісім склянок мінералки, чотири канапки, сто грамів горілки і вісім чарок. Все інше мали з собою. Горілки, як завжди, виявилося мало, а компанія зросла до дванадцяти чоловік, тож ізсунули столи. Редактор «Світу знань» Мирослав Когут, на прізвисько Кіт Матроскін, завжди носив у кейсі літрову пляшку самогонки, гінеколог Володя Юрченко, що грішив дописуванням статей у газету «Пан+Пані», мав із собою палку ковбаси, презент вдячної пацієнтки. Володя заочно здобував юридичну освіту, тому мав прізвисько «Юрист-гінеколог».

Застілля продовжувалося. Говорили тости про геніальність поета, пили стоячи «за дам», «за Україну», потім співали «Шабелину», «Червону калину». Коли все було випито, у Володі Манаса («Цуцунька», автора статті «Братва гуля») знайшлися гроші на каву. Перемістилися до іншого кафе, взяли у барменші в борг горілки, танцювали з дівчатами під старі магнітофонні записи «Ласкового мая».

Коли вийшли на вулицю, вже й забули з якої нагоди зібралися. Підбили капітали. Знайшлося кілька гривень упереміш з купонами, що не вийшли з ужитку, на пляшку горілки. Випили її у скверику. Пішли шліфуватися пивом на вокзал. Компанія зменшилась удвічі. Кіт кілька разів прощався, йшов додому і знову несподівано виринав з пітьми. Сашко Вечірній усіх запрошував до себе додому, де можна відпочити як на пляжі, — там була гірка піску для ремонту. П'яний, завжди шепелявив. Тому коли компанія відмовилася іти «на пляз», Сашко виголосив: «Ви погані, я вас не люблю!», і пішов геть, човгаючи старими сандалями.

Зрештою залишилися Паньків, Юрист-гінеколог і Роман. Вирішили зайти до ресторану «Вокзальний». Там їли-пили, танцювали з якимись шльондрами, домовилися з ними про «все таке», та враз з'явився Кіт, без слів сів поруч, пив чарку за чаркою, і тупо мовчав.

Згодом дівки кудись поділися, а вони на таксі роз’їхалися по домівках. Хто розраховувався — невідомо. У Романа в гаманці вчора було десять доларів і п’ять марок. Сьогодні вранці — двісті доларів. Такого дива ніколи не траплялося.

Зателефонував до Оленки — її вже тиждень не було в місті, а батьки вперто не давали номер київського телефону до Ірини. Від них лише дізнався, що дівчина не повернулася. Спробував зв’язатися по редакціях з учорашніми співпляшниками, проте жоден не з’явився на роботі, окрім Юриста-гінеколога, що запропонував полікуватися шампанським. Тримаючи марку, Роман відмовився, мовляв, старенький, я — в порядку…

Дзвінок. Струснув головою, взяв трубку.

— Шлапак? — чужий, рішучий голос. — Андрій Коваль.

Одразу прийшов до тями.

— Андрюша? Вибач, що не зміг прийти до тебе на весілля…

— Справилися без тебе.

— Та вибач…

— Підійди до мене в офіс.

Зв’язок роз’єднався. Що міг означати цей дзвоник? Тривожно зіщулилося серце. Коли телефонує такий чоловік, не знаєш — радіти чи лякатися. Роману нещодавно за рекламу заплатили п’ятсот доларів, може, бандити будуть вимагати?

Примчав до офісу «Ірини». Секретарка люб’язно провела в кабінет Анджея. Коли відчинилися двері, Романа мало не відкинуло назад. За накритим столом сиділо п’ятеро ґевалів. Анджея, Ангела та Князя з виду знав, двох інших — ні. Точно будуть грузити — подумав.

— Заходь, присядь, — запросив Коваль. — Це мої друзі — провів рукою.

Перед цими дороблами Шлапак геть знітився. Ніби глянув на себе їхніми очима — опецькуватий слимак з двома підборіддями, тонесенькими пальчиками, в одязі з претензіями на моду. Анджей налив коньяку.

— За знайомство, — запропонував Роман.

Чоловіки підтримали.

— Ось що, Романе, — сказав Коваль, — твоя газета сидить в дупі — ні грошей, ні перспектив. Скільки тиражу?

— Шість тисяч…

— Що треба, щоб видання стало рентабельним і приносило прибутки?

У Романа від несподіванки окуляри сповзли на кінчик гострого носа. Пальцем підсунув назад і здивовано глипнув на Анджея. Цього не очікував; втім:

— Двадцять тисяч тираж і реклами на три тисячі доларів… Ще готівки півтори тисячі, — відчув, що до рук пливуть гроші.

— Отримаєш. На наступний рік кожен чорнопільський кіоск, кожен барига, все, що здатне передплатити, передплатить газету. Візьмеш на роботу мого бухгалтера, він простежить, щоб усе було гаразд. Газету завалять рекламою.

— Та дякую!..

— «Дякую» не обійдеться. Випустиш тритомник Завади тиражем десять тисяч примірників і його гонорар — вісім тисяч доларів.

— А-а, — протягнув розчаровано.

— Можеш відмовитися. Даю шанс заробити, може, скоро будемо гуляти на твоєму весіллі — Оленка засиділася у дівках. Якщо піде добре, продовжимо співпрацю, — весело підморгнув.

— Та все буде файно, — запевнив Роман, — я поміняю дизайн газети, зробимо рекламу книжок Завади, дамо уривки творів…

— Молодець, — погодився Андрій. — Мої хлопці будуть твоїми рекламними агентами… Вип'ємо тобі на коня…

Роман вийшов на вулицю як очманілий. Тільки от… Одружуватися з Оленкою зовсім не хотілося — завів роман з такою дівчиною… У неї батько прокурор…

Повернувшись на роботу, почав телефонувати друзям:

—… Старенький, — розповідав Віталію, — сьогодні Анджей запросив мене, накрив поляну, так має бути, а нє? Я прийшов, у мене спеціфічєский стояк галстука на животі, порядок, я сів гонорово, Андрюша наливає, як положено, «Хеннесі», так має бути, а правда? Поговорили про інвестиції до газети, рекламу, ну, а я сказав, скільки то всьо буде вартувати, навіть троха менше, а він каже: нє, то так не має бути, ти, старий, не видумуй, будеш мати п'ятсот долярів на місяць — і всьо! Порядок, а нє?