Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

Костянтин Москалець

Досвід коронації

Вибрані твори

Роман, повість, оповідання, есеї

Вечірній мед

Книга перша. Зима у Львові

Вечірній сніг пахнув живицею і не танув. Хрести на соборах були золотими, а птахи — чорними. «Днесь безчадія узи розрішаются, Иоакима бо і Анну услишав Бог», — і вони зустрічаються біля Золотих воріт, приголомшені і святі, обіймаються, і старий каштан, пролітаючий за вікном котрогось трамваю, нагадує тріщину, яка перетинає цю двоєдину постать на Джоттовій фресці у Падуї; вечірній сніг і хризантеми, свіжі, блідо-жовті, ламкі; і чорні птахи колами літають у земному небі — безмовні кола, чіткі невидимі лінії, раптовий спалах свічки у шибі — а на столі тонесенькі книжки.

Поверхом вище дівчина грає на флейті. Вона сліпа і не ходить до школи, а флейту купили недавно. «О Mensch, bewein' dein' Sünde groß…» І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, — а там сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і я не знаю, як її звати.

Тут горить свічка, там грає флейта, а по суті, це одне і те саме, просто вогонь стає голосом, так, як civitas terrena перетворюється в небі небес на civitas Dei; і коли закінчаться мої тутешні мандри, коли старий пілігрим повернеться нарешті до Дому, то серед книг, привезених звідси, обов'язково будуть і ці, тонесенькі; ось, ми пливемо каналом, пропливаємо собор і молимося забутою було на землі мовою, а собор такий високий, що круки над ним здаються завбільшки з чорних метеликів. Я наперед тішуся тим, як засяду у теплому, затишному кабінеті, за письмовим столом, до якого не підходив стільки років; як почну розбирати записи, що нагромадилися з далеких часів і країв. Навмання розгорну одну з книжечок, бажаючи перечитати улюблений вірш, — і не зможу стримати враженого вигуку, бо це буде той вірш і водночас не той, трохи змінені синтаксичні і граматичні форми, менша або більша кількість рядків, іноді інший розмір, нова українська мова. Ось тоді я й пригадаю слова одного гіппонського єпископа про красу твору, яка походить від вищої краси, нагадує про неї і спонукає полюбити її.

Отже — зима, стос чистого паперу і голос твоєї флейти. Я розповім тобі трохи про кожного з цих поетів і ти виявишся уважною, вдячною слухачкою. Якомога старанніше я намагатимусь пояснити тобі те, що іншим видається таким же неочевидним або самодостатнім як віра, як знехтувана метафізика; я допоможу тобі повірити в гірку й прозору смородину, надіятися на сліпуче сяєво снігу, бачити свічку, яка горить у домі очерету; я зможу це зробити, інакше, чому ж тоді станеться це диво — ти побачиш мене?

Були часи, коли хворіла душа і печальні пахощі прив'ялої трави та диму від спаленого листя заповнювали всі шпарини свідомості, і вже не можна було споглядати через ті шпарки ясного сяйва вічності, у якій я — вільний, а ця воля подібна до сніжинки, яка вічно є сніжинкою, але ніколи не повторюється в своїй формі; ось істинний образ цієї юної і архаїчної вічності: вода, яка кристалізується у чарівну й неповторну форму самості на верховинах духу, де холод і розріджене повітря, а потім, спустившись сюди, знову стає водою, каламутною водою повені; але нічого страшного, дівчинко, — вода вічна, вода висока, як вічні і високі літо, осінь, зима, весна, — усе це тільки сніг, юний і вічний, вічно перший; завдяки йому ми живемо і ніколи не помираємо, — бо ми теж свого роду святий сніг.

Це було дуже давно, здається, в лютому, Андрусю, напередодні мого дня народження. Ми з Вовчиком довго блукали по Бахмачу у пошуках вина і нарешті відшукали його в невеличкому магазині біля птахокомбінату. Довкола лежали пурпурові призахідні сніги, пахло живицею, останньою шкільною зимою, сосни починалися зразу за муром, яким був обгороджений птахокомбінат. І ми рушили туди, в сосни з покорченими стовбурами, в сніги по коліно, з-під яких стриміли уламки паркових лав та гіпсові статуї піонерів і піонерок з повідбиваними головами й руками. Назбирали хмизу і розклали невеличке багаття, відкоркували першу пляшку. Вино було дуже червоне і дуже холодне. Його було багато і ми більше нікуди не квапилися.

«Пий», — сказав Вовчик, запалюючи «Біломорканал». — «Ні, пий ти перший». — «Пий, адже твоє день народження, а не моє. Вітаю тебе». — «Дякую». — «Рости великий». Я зробив кілька ковтків, віддав пляшку Вовчикові і теж закурив. Дим був дуже синій. Світ був дуже гарний. Світові виповнювалося сімнадцять років і він охоче виявляв усі ознаки досконалості. Вино цьому сприяло. Мороз на ніч кріпшав.

— Маразм кріпшав, — сказав Вовчик, відкорковуючи другу пляшку.

— Але, як стверджує Іванча — по фіґ мороз і земля закріплена.

— Вино теж закріплене.

— Вино для кріпаків.

— І для Кріпке.

— Будемо кріпитися далі?

— Закропимо душі. Гей! Будьмо!

Вовчик зробив кілька потужних ковтків і віддав пляшку мені, а сам знову закурив.

— Я забув тобі сказати. Рябчук надіслав книжку і кілька нових віршів.

— Покажи.

— Вірші можеш узяти з собою, я вже прочитав, а книжку потім.

Книжка мала бляклий помаранчевий колір, називаючись при цьому «Структурализм: за и против». Я навмання розгорнув її і прочитав уголос:

— Язык возможен потому, что каждый говорящий представляет себя в качестве субъекта, указывающего на самого себя как на я в своей речи. В силу этого я конституирует другое лицо, которое, будучи абсолютно внешним по отношению к моему я, становится моим эхом, которому я говорю ты и которое мне говорит ты.

— Ти облиш, — сказав Вовчик. — Не констітуіруй. Пий вино, кури цигарки і святкуй своє день народження разом зі мною.

Я повернув йому блякло-помаранчеву книгу.

Сніг довкола нас був подзьобаний пташиними слідами і загиджений послідом. Руки задубіли і мали колір державного прапора УРСР. Сутеніло, але в портфелі Вовчика лишалася ще пляшка і ми знову пішли збирати хмиз. Небо було такого ж кольору як наші руки, а сніг здавався бузковим. Ми пили вино і пхали руки просто у вогонь. Долоні над полум'ям нагадували жест священика, який благословляє. Ми благословляли. Це був дуже древній і дуже значущий жест. Цей жест утворювала довколишня зима, яку ми, здається, любили, тому що не могли без неї жити. Те, без чого не можна жити, можна тільки любити, Андрусю. От, наприклад, я без тебе не можу жити. Це означає, що…

— Не збивайся, — сказала Андруся. — Я чудово знаю, що це означає. Розповідай далі. Я б так хотіла бути з вами тоді.

— Ти тоді була ще дуже маленькою.

— Як муха.

Атож, такою як муха або горобеня. Тоді Вовчик і каже: «Колись ми пригадаємо цей день. Років через двадцять. Тоді все буде по-іншому». — «Україна стане самостійною, Рябчук — редактором журналу, а ми в тому журналі будемо друкувати свої вірші і романи».

І ми зареготали, Андрусю; ми були п'яні, як двері.

— Як «Doors», — підказала Андруся.

Авжеж, усе ти знаєш. Ми гойдалися від реготу і бралися за животи, ми плескали один одного по спинах і нам було жарко, ми казилися від щастя, яке було ось тут, у засраному птахами провінційному парку, за три тисячі кілометрів від структуралістів і постмодерністів, ми гордо кричали «Слава Україні!», повними пригорщами брали сніг і підкидали його в небо, пташині гівна сипалися нам на шапки, за коміри пальт, в рукави, і тоді раптом Вовчик схопив мене за руку і промовив якимсь таким чудним голосом: «Дивись».

Спочатку я не побачив чогось особливого. Світився білий цегляний мур, стояли сосни, притрушені снігом, жевріло багаття. «Вище дивись», — сказав він. Я підвів очі й побачив. Вони скидалися на плоди. Але на соснах не ростуть такі великі плоди. На соснах ростуть маленькі шишки. А вони були дуже великі, дуже нерухомі і якісь потойбічні, я це зразу відчув, що вони з іншої реальності, що вони насичені іншим часом і переповнені відмінним від нашого простором; вони мовчали і я подумав, що вони сплять. «Сплять?» — спитав я. — «Вони мертві», — відповів Вовчик.