Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

Ти прихилилася головою до лутки і так стояла, а ми мовчки споглядали струнку золотоволосу панну в білій сукенці, яка дивилася на нас; тоді вперше в житті я божевільно приревнував тебе до своїх кулєґ, тому що ти дивилася на всіх чотирьох з однаковою любов'ю, з однаковим жалем і з однаковим прощенням.

Наприкінці ночі нам було вже байдуже до вересневого грому за вікнами, до шуму вітру і зливи. Як завжди в таких випадках, закінчувалися сигарети і хотілося спати. Мабуть, не було іншої нагоди, ліпшої за цю ніч, вересневу, грозову, з чистим і свіжим повітрям, яке лилося крізь розчинену навстіж кватирку; догорілі свічки, дослухані касети, допита фляшка, доказані і недоказані слова, Андрусю, соловейку, марното, наслання. Ми всі пишемо так, ти ж знаєш. Може, й не було іншої. Ми всі так пишемо і всі так думаємо, і всі так говоримо, бо ми всі діти свого проклятого часу, де він тільки взявся на наші голови. Бо ми всі — це ми. В туманних нічних морях заблукані вітрильники, в осінніх небесах невидимі за хмарами зорі, напів-, усі напів-. Андрусю, ти знаєш, ти мусиш знати вихід із пастки. «Перегризти собі ногу і втекти на одній», — каже Андруся, шукаючи в попільничці більш-менш цілого недопалка; тобі весело, Андрусю, тобі все життя весело, скільки я тебе пам'ятаю, ти смієшся і вправляєшся в дотепах. А скільки я тебе пам'ятаю? Сім-вісім років. Тобі сім-вісім років, Андрусю; в біленькій сукенці на вранішньому ґанку, з букетом палахкучих жоржин, з велетенськими очима і тонесенькими вустами, Андрусю, перед тим, як, наприкінці вересневої ночі. Пощо вони позбавили нас дитинства? Пощо вони позбавили нас юності? Пощо вони позбавили нас життя і душ, Андрусю, скажи мені, скажи мені хоч ти, ти повинна це знати, хоч це ти повинна знати, повинна ж ти знати хоч щось? «Я знаю». Щó ти знаєш, Андрусю? Що ти можеш знати? «Я знаю, що час у стебло». В яке стебло, Андрусю? В яке холєрне стебло, коли вже шоста ранку, сьома-восьма, коли дощ починається за вікнами, коли гримлять уже трамваї на Погулянку й Майорівку, коли, як було зазначено вище, закінчуються — о, вже закінчилися, — сигарети, коли осіння гроза, коли ти не знаєш жодної відповіді на жодне з моїх тричі ненависних мені — і тобі — і тобі — і йому — і їй — і нам — і їм — питань, коли нас тільки й вистачає на те, щоб перетерплювати весь цей абсурд повсюди, де він нас застає, а застає він нас повсюди й завжди, але так було не завжди, Андрусю, ти ж знаєш, хоч це ти можеш потвердити, хоч на це ти можеш відповісти? «Завжди», (— позіхає) Андруся, знімаючи (чорні) панчохи. «Андрусю, не лягай, почекай трохи, я зараз принесу сигарет і кави, і вина принесу, і зготуємо сніданок, і…» — «Ох, не можу я більше», — каже Андруся, вкривається з головою і миттю засинає, іншої нагоди, ліпшої за марноту і соловейка. Вона більше не може. А хто може, Андрусю, хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X?

т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т?

о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о?отХ? отХ? отХ? отХ? отХ? отХ? отХ? отХ? отХ? отХ? отХ? отХ? отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

І я теж засинаю, поруч з тобою, одягнений, Трістан і Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракує, завжди чогось бракує, то сигарет, то меча, тільки сірий і незатишний ранок за вікнами, летять ворони і галки, гримлять Личаківською трамваї, гойдається фіранка на зимному вітрі знадвору, вигасають звуки, тихнуть барви, на місто і на нашу з тобою кімнату обвалюється м'який вал пухнастого й безтурботного сну, так дивно ……………………………………………………………………

………………………………………………………… Дитино, дівчинко, я так тебе

любив ……………………………………………………………………………………………

а потім вони блукають засніженим містом, якому ніхто не знає назви. П'ють каву в безлюдних кав'ярнях, дивляться кіна в безлюдних кінотеатрах, цілуються в порожньому королівському замку над безіменною рікою, нехтуючи уважними поглядами маєстатичних фіґур у нішах, нехтуючи відлуннями дзвонів і пахощами помаранчів, що скочуються з велетенської гори, на верхівці якої майорить прапор невідомої держави; а потім ми, а згодом усі інші біжать вузенькою вуличкою назустріч невидимим кінним загонам поліції, не випускаючи з рук транспарантів, на яких щось написано невідомою мовою, небаченими досі літерами чи ієрогліфами; заскакують-заскакуємо-заскакуєте до холодної лікарні, назустріч санітарам, які несуть таці зі свіжозамороженими, наче бройлери, немовлятами, у яких видлубані очі, і я кричу від розпуки, Андрусю, тобі цього не можна бачити ……

…………………………………………………………………………………………………………

…………………………………… Я не любив — я просто жив любов 'ю, мов у

тобі, мовби я був тобою ……………………………………………………………….

………………………………………………………………………. а коридором котяться стрижені наголо голови представників найрізноманітніших країн і народів, Андрусю, Андрусю, якби ти розбудила мене, якби ти хоч один раз у житті визволила мене від сих неможливих кошмарів, але ти рвучко відвертаєшся до муру, повитого шляхетними стеблами багрянолистого дикого винограду, твої плечі здригаються від плачу, я озираюся, щоб переконатися — то справді кроки твого ката, який невесело тягне блискучо-блакитну сокиру з липкими патьоками замерзлої насвіжо крові; я тебе врятую …………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………. в твоєму болі і в твоїй журбі ……………

………………………………………………………………………………… Андрусю, ми поміняємося з тобою долями або одягом, він переплутає, кого саме треба було зарубати, він дістане крицевий портсигар і присяде під муром, щоб зосереджено обміркувати цю епістемологічну проблему, а ми втечемо, Андрусю, ми піднімемося мотузяною драбиною, прив'язаною до старого ясена, спочатку ти, потім я, ми будемо дихати на повні груди кришталевим повітрям з ледь гіркуватим присмаком молодої смородини, і сон урветься, залишивши по собі виразний запах валокордину і швидку крилату тінь промайнулої шизофренії.