Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

Але, Андрусю, ми ніколи не розлучимося. Твої золоті коси пахнуть чистою водою, з твоїх тендітних пальців спадають старовинні перстені, єдине, що залишилося на пам'ять про бабусю, твоя білосніжна сукня пахне твоїми заморськими парфумами і ти хочеш купити кілька маленьких срібних дзвіночків, яких, проте, ніде немає, тому що в цій країні взагалі немає нічого, вартого твоєї уваги, вартого тебе, Андрусю. Давай ліпше слухати музику. Але ти не хочеш слухати музику. Чого ти хочеш? Ти хочеш піти і купити кілька крихітних, завбільшки з наперсток, срібних дзвіночків. Ти божевільна, Андріяно, але ми все одно ніколи не розлучимося. «Чим пахне свобода?» — питаєш ти в мене, дивлячись у вікно, розчісуючи довжелезні коси, важке золото, що пахне чистою водою. А за вікном падає  с н і г. «Свобода пахне чоколядою», — брешу я, але ти недовірливо крутиш головою ……………………………………………………………………

…………………………………………………………… Сибілло, жінко, їжачиську ……………………………

………………………………………………………………………………………………………………………………………

………………… як ти поясниш цей сніг нужденним юрмам здичавілого плебсу? Як ти поясниш вроджене, а не набуте знання? До яких манускриптів і фоліантів відішлеш цих спраглих істини, добра й краси істот, знаючи про нерозвинену їхню свідомість, про відсутність кшталту у їхніх душах, пам'ятаючи про їхню тваринну — і споконвічну — ненависть до форми? «Немає мови, — погоджуєшся ти, — немає  с п і л ь н о ї мови». Ми не зобов'язані пояснювати, Андрусю, ми покликані зберігати. І ти чудово про це знаєш ………………………………………………………………

………………………………… знову він падає, знову вкриває брунатну землю, закрижанілу після відлиги, заповнює всі порожнини, де б мусило бути листя, тепло, життя; він знає: ніщо не повинно лишитися порожнім, ніщо не повинно вихолоняти, — і він неквапно лягає на оголені віти яблунь, на підвіконня, летить у шпаківню, яку ти повісив колись, давно, в обличчя, і очі розплющені, й серце покірно відкрите, покірно принишкле …………………………………………………

………………………………………………………………………………………… зосереджено слухаючи Баха. Пригадуєш: зелено-рожевий ранок у Кракові, травень, сурмач на вежі Маріяцького костьолу, порожня вулиця святого Марка, якою ти біжиш боса і простоволоса, ледь торкаючись бруківки, задихаючись; від кого ти втікаєш? кого наздоганяєш? Спогад вицвітає на очах, блякнуть зелене й рожеве, сурма фальшивить, безсмертне дерево Віта Ствоша порохнявіє, і ти вражено відступаєш від вівтаря. «Злітуйся над нами, Маріє», — шепочуть твої пошерхлі на зимовому студеному вітрі вуста; ти машинально хочеш поправити волосся — рука відчуває шорстку щетину на голові, подібну на доторк до кількаденного чоловічого заросту. «Вони знову перемогли», — приголомшено кажеш ти до мене, не розуміючи, що  с н і г, який сипле за гострими і вузькими вікнами ………………………………………………………………………………………………………………………………………

…………………………………………………………………………………………………………………………………………

……………… сніг, посипаний сіллю, піском, а проте так само непевний, підступний, сніг, засмічений і затоптаний, знехтуваний, все одно розтане одного дня, воскресне, очиститься, залишивши їм їхню сіль, пісок, їхній бруд і облізлі обгортки, їхню непевність, їхню підступність ……………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………………… їх дуже багато і всі вони однакового зросту, вилицюваті, з розкосими, заплилими жиром очицями, з матовим відблиском жовтуватої шкіри; вони зодягнені в польову форму захисного кольору; тобі спочатку цікаво, ти звертаєшся до одного, до другого, третього, — але вони не розуміють або вдають, що не розуміють англійської мови. Тобі стає нудно, ти сідаєш до авта, ти хочеш поїхати звідси геть, туди, де їх немає, жодного, ти хочеш забути про цю прикру пригоду, вмикаєш радіо — але Мюнхен говорить їхньою мовою, і Париж, і Лондон, і Мельбурн також. Тепер ти розумієш значення того сну: написи на транспарантах були зроблені по-їхньому, д л я  т о г о, щ о б  в о н и  з р о з у м і л и, п р о т и  ч о г о  п р о т е с т у є м о  м и. Тобі нема куди їхати звідси, тому що «звідси» — скрізь; і ти гірко плачеш, схилившися на кермо, — Андрусю, марното, соловейку ……………………………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………… Сибілло, жінко, їжачиську …………

…………………………………………………………. «Не може бути, — схлипуєш ти, — це просто бридкий, огидний сон, ось я зараз прокинуся і все буде як перше». Ти витираєш сльози і замислюєшся. Треба прокинутися, але як це зробити? Обережно, кінчиками нігтів щипаєш себе за ліву руку, — сниться, що болить. Повагавшись, відчиняєш дверцята машини, вставляєш пальці до щілини і зойкнувши, траскаєш дверцятами. Тобі сниться, що рука спливає кров'ю. Від такого болю можна сказитися, не те що прокинутися. Щось тут не так, бігме. Ти дивишся на годинника, але годинник зупинився. З острахом заглядаєш до автомобільного люстерка, але там нікого нема. «Ага, отже все-таки сон, бо такого не буває», — полегшено зітхаєш ти, забувши про ясно-вишневі краплі крові, які падають на сідушку ……………………………………………………………………

………………………………………………………………… Як мені врятувати тебе, Андрусю, порадь, озовися, признайся, я зроблю все, що ти тільки скажеш. «Лікарю, зцілися сам», — радить Андруся. Ти завжди говориш слушні речі. Свіжий вітер з Дніпра мете опалим каштановим цвітом, моторошним світлом крові і вогню сочаться колони червоного університетського корпусу, тобі сняться всенародні віча і стотисячні мітинги, перекинуті маніфестантами урни до сміття, газети і голодівки, радіо для дебілів і телевізія для олігофренів, ідіотичні реклами, бенкети шахраїв, невпинно зростаюче обурення плебсу, переддень громадянської війни, інші нагоди, ліпші за марноту, за соловейка, інші наслання, — населення, якому вже ніколи не стати народом, імперія Україна тощо ……………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………… «Вони знову перемогли», — кажеш ти до мене, не розуміючи, що  с н і г, який сипле за гострим і вузьким вікном нашого покою, однаково вкриває праведних і нечестивих, переможців і переможених, що тільки  с н і г, один лиш він лікує душу, а все інше вбиває її, що тільки перший, не до віри білий  с н і г  є істинним визволителем і переможцем, що тільки  с н і г у  досягають у своїх контемпляціях виснажені містики, тільки  с н і г у, тільки вогню, тільки любові — «і все тотожне, все є тим, чим є, і більш нічим, лиш осереддям  с н і г у, передчуттям його, переджиттям, передріканням чистоти і тиші» — але ти не розумієш цього і я знову заходжуюся пояснювати: ось, бачиш ці живі галузки бройгелівських дерев над урвищем, цих натомлених псів, що вічно вертаються з вічно невдалого полювання, цих іще не зовсім старих мисливців, які жадібно вдихають пахощі диму від соснових дров, бачиш зеленкувату і тверду, як діамант, кригу під ногами ковзанярів, ось, нарешті, бачиш цей  с н і г, цей вічний, цей усепрощаючий  с н і г  Баха і Бройґеля, ось, бачиш, бачиш  с е б е? «С е б е  не бачу», — розгублено каже Андруся.

Ми з Бєловим зустрілися під «Нектаром» і почали рахувати гроші. Грошей було багато. Я прощався зі Львовом. Були уродини, але не Чаплині, а космонавтики, і ми вирушили до «Демової кухні». Вона, як і завжди, знаходилася навпроти «Інтуриста». Для початку ми взяли по дві фляшки пива і вийшли на вулицю. Теплий вітер квітня гнав повз нас череди струнконогих галичанок, гортав строкаті сторінки спідниць, ворожив на барвистих картах розкішних сукенок і, обертаючись зникаючою юністю, прощально ворушив гнучкі водорості запашних дівочих тіл. Я любив їх усіх. Бєлов любив пиво. Тому ми взяли ще по дві фляшки і незабаром перед нами виник Дем, борода й окуляри якого переконливо свідчили, що він теж сумував, — адже й над ним летіла весна з повною пеленою троянд, адже і над ним купалися купідони, салютуючи золотими тисячами сонячних стріл, які рикошетили від сяючих вітрин, сушили серце і губи, а тому Демові хотілося пити, а в «Перетязі» було «Слов'янське» і слова поета невідчепно крутилися в свідомості, навиліт пронизаній сліпучим квітневим сяйвом, неквапливо пересипаючись із денця її до вінець, а потім — навспак: «Пошерхлими губами цілуєш наконечник стріли — божевільний», — грошей було багато, Дема катувала спрага, «Слов'янське» стояло через дорогу, то чому ж нам було не опинитися там, де вже не один рік здійснювалися ритуали на честь скляного бога, тим більше, що до поїзда залишалося цілих десять годин, ціла прірва житнього — я хотів сказати «життєвого» — часу, — і напівпорожній храм, який серед простолюду називався «Українськими справами», врочисто й буденно прочинив перед нами свої скляні двері. «Вірування відкидаєш усі — залишаєш любов шукаєш собі до душі релігію» — і це було останнє причастя перед далекою дорогою до Альп, де блукав крейзанутий Гельдерлін, шукаючи Діоніса або Геракла, Геракла або Христа, Христа або ще одної нагоди побачитися з Сюзеттою, з Сюзеттою або з Андрусею, яка вже тиждень виглядала мене в Штутґарті, поміж тим дописуючи курсову і цмулячи рожеве вино, якого жоден з нас на дух не переносив, з фанатичною впертістю віддаючи перевагу «Слов'янському» або горілці, горілці або пиву, або пиву і «Слов'янському», яке було міцнішим за всі рожеві вина на світі, але горілка була ще міцнішою за «Слов'янське», отже, чому б нам було та й не опинитися в затишних хащах Стрийського парку, разом з двома фляшками вищеокресленої горілки, з хлібом і рибою, тим більше, що грошей виявлялося багато, а до поїзда залишалося цілих вісім годин, цілий океан сонячного часу впереміш із молодим листям на галузках і розспіваним птаством, яке виконувало твори Гафіза, Хайяма та інших, ще менш відомих поетів, покладені на музику Бампером, котрий кристалізувався перед нами біля зачиненого до Страшного Суду «Мюнхена» і побачивши мене, голосно заспівав на всю вулицю безсмертного Івана Яковича: «Нас на бабу проміняв», а потім виявив цілком благородне і, можна сказати, природне бажання допомогти нести торбу з кіром; безліч ніг і усміхнених вуст стояло на зупинці четвертого трамвая, але: «вже жіночі вуста не порівнюєш з рожами одягом і вином вже і мови нема про рубіни», — ні, не про рубіни йшлося нам тоді-і-там, на стрімкому березі блискучої течії з температурою сорок градусів — за Цельсієм? За Фаренгейтом? — «за Кіром», — зробив висновок Бєлов, і ми радісно святкували це небуденне наукове відкриття, бо це був день наукових відкриттів і освоєння космосу, останній день, коли ми були разом, бо відтоді, як зауважив у своєму романі Вовчик, «багатьох покосила «білка», дехто вік свій звікував у «дурках» та ЛТП, а були й такі, що спромоглися на власного вутлого човника «активної життєвої позиції», озброїлися веслами «здорового способу» і вийшли в бурхливе море…»; кінець цитати. Отож до поїзда залишалося шість годин, не так уже багато, але не так і мало; те саме можна було б сказати і про гроші, але що таке гроші — сміття, та й годі, щó наше життя — Гра, як цілком резонно зауважив Троцький, котрий чомусь стояв під «Нектаром»; отож ми лишилися суперечки про розміри озонових дзюр над Австралією і розпочали другий тайм тієї Гри, яка називалася життям, Гри люто газардової, а часом смертельно нецікавої, зі строкатими спідницями і барвистими сукенками на тлі, з теплим квітневим леготом угорі, де нерухомо висіли п'юрка хмар, ретельно виконаних Ботттічччелллі, де дзвонили трамвайї, де співали морозівське «Винко, винко червоне», де було зле Крішні і він нагадував «Всесвіт зболілий схворований», за хвилину перед тим признавшись Бамперові і мені, що власне він, Крішна, і є батьком та матір'ю цього засраного всесвіту, опорою його і складом «ОМ», а за сумісництвом також Рігведою, Самаведою і Яджурведою; і прийшли мерзенні сини царя Дхрітараштри з Філіповки, озброєні грізними та ще й нецензурними словами, і хотіли зробити боляче Господові Крішні, бо здавалося їм, що так буде добре, але тут уже не витримали ми; ні я не витримав, ні Бампер, ні Дем, ні навіть Троцький не витримав, а найпершим не витримав Бєлов і зробив свою улюблену «трояндочку» з порожньої фляшки з-під «Слов'янського»; і ти бився аки тигр розлючений і несамовитий, аки обле, огрімне і озірне чудище, а тепер: «чуєш зітхання і стогони зойки і кров — звідусюди», але до поїзда залишалося ще цілих чотири години, купа часу, протягом якого можна було сяк-так зализати або обмити і перев'язати рани, відтягнути тіла загиблих, узяти ще кілька фляшок чогось, що вже не лізло, але на те вже ніхто не зважав, і справляти тризну, і проводжати мене зі Львова, надовго, може, назавжди, на віки вічні, амінь, бо на тебе чекає жінка, на яку ти проміняв своїх найвідданіших богатирів, і земля чекає, чужа, невідома, переповнена принадами і спокусами, багатством, демократією і рожевим вином, СНІД'ОМ та іншими цудами, замість цієї країни, на яку вже давно плюнули і Бог, і люди, злиденної, дурної, підступної, жорстокої, наївної, сентиментальної, щирої, брехливої, — одним слов'ОМ, «Слов'янської»; «бачиш жінку з волоссям розвіяним і в розлуці говориш про зустріч — не винен ти не винен ні в чому не винен — ти мариш», ти мариш цим старовинним містом, цими занедбаними соборами, цими крихітними кав'ярнями, цією розрухою духу, пусткою, «де пилюка — тілами піднята де і вітер — зітхання невидимих перехожих де загинули інші полонені», більше пятидесяти мільйонів п'яних, тверезих, цнотливих, агресивних-і-хворих, чемних-і-здорових, мудрих-і-колаборантів, дисидентів-і-мудаків, братів-і-проституток, сестер-і-іншої наволочі, одним слов'ОМ — українців; «просто тут, просто серед твоєї вулиці відчуваєш у грудях стрілу — золотий її наконечник у серці», — «не журись», — каже Містик, замислено крутячи в пальцях юну кульбабу, — «не журись, он і театр такий є, може, ще все встаткується, не журись, ми добре погладимо тобі дорогу, а поїдеш далеко — побачиш багато; задивишся, зажуришся — згадай мене, брате»; «не журись», — каже Бампер, салютуючи щойно початою фляшкою «Слов'янського»; «не журись», — каже Дем, підтримуючи тіло Крішни, яке підводить перемотану двома носовими хустинками голову і, ніби відлуння, повторює: «нежурисьОМнежурись» — і гасне; «не журись», — каже Троцький, прикуривши сигарету з фільтром не з того боку, «ми ще побачимось і ти нам заспіваєш, от тільки якої?»; «не журись, — підхоплює Бєлов, — земля буде наша; і небо також»; вони вишикувалися на пероні в одну шеренгу і віддають мені честь, прикладаючи руки до босих непутящих голів, на них усі звертають увагу, косують і перешіптуються, шукаючи очима мента, але вони не бояться ні ментів, ні косих поглядів, вони вже нічого не бояться, і мені вперше за весь цей довгий час спадає на думку порахувати нас — і з якимсь гарячим зачудуванням я переконуюся, що нас є семеро, гарне число, щасливе число, містичне число; семеро самураїв, семеро гномів, один з яких вирішив податися до Білосніжки; семеро апокаліпсичних («апоплексичних» — встигає поправити мене невиправний — «не-випраний? то віддайте мене до пральні!» — Троцький) ангелів, шестеро з яких стоять на львівському пероні, що відпливає в минулий тривалий час, а на очах у ангелів стоять, без перебільшення, сльози — в  н а т у р і, б л я х а - м у х а,  я  с а м  т о  в и д і в! — і втомлено зітхнувши, бо я втомився пояснювати неочевидні або самодостатні, може, банальні, речі, — я пояснюю вам, що це ніякі не п'яні сльози, і ангели ці — не п'яні, бо ангели п'яними не бувають, навіть у небесній своїй пивній; а потім, прокинувшись на невідомому відтинку залізничного дао, прислухаючись до перестуку коліс і злорадного хрипу в прокурених легенях, я дивлюся за вікно і бачу, як «зорі сліз теплі зорі пролітають по темному небу зорі сліз що не сяють», і бачу невідому, вічно нову стару землю і, засинаючи знову, встигаю ще здивуватися, яким гарним було моє прощання зі Львовом та його зимою.