Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi
Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi читать книгу онлайн
Автор відомих поетичних та есеїстичних книг, популярних пісень і найзнаменитішої з них — «Вона» у виконанні «Плачу Єремії», письменник-філософ і самітник на зразок Германа Гессе, Костянтин Москалець живе і творить в с. Матіївка біля Батурина, щоразу дивуючи своїх шанувальників самобутніми творами.
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
На кожній сосні, майже на кожній гілці, міцно вхопившись кігтиками, сиділи птахи; їх було багато, дуже багато, сотні, вони заповсюдили весь парк, вони позамерзали уві сні, не витримавши довгих лютневих морозів. На кожній сосні і майже на кожній гілці. Десятки й сотні, Андрусю, ти не можеш цього уявити. Ми знехотя допили останню пляшку, закидали снігом жар і я провів Вовчика до автобуса на Даньківку, а сам пішов додому.
Під рестораном стояв мій однокласник Сергій, вимагаючи в перехожих цигарки або життя; я дав йому закурити. «Ходімо вип'ємо, старий, — сказав Сергій, — як я їх усіх ненавиджу, сучі морди совки, один тільки ти молодець, пішли, вріжемо, мать їх усіх так і наперекосяк, їх необходімо вздрючить і висушить, давай вип'ємо, не можу більше бачити цих, ну, ти понімаєш, ходім, я ставлю і ми їм покажемо, як нада жить по-справжньому». Ми зайшли до ресторану і випили по склянці сухого вина, від якого я зробився напрочуд тверезим. «Ти, старий, посидь, а я зараз прийду», — сказав Сергій і щез на віки віків, тут було дуже гаряче і гамірно, офіціантки сварилися з готовими бухарями, бухарі кричали і співали про воду, яку несла Галя, в якої гнулося коромисло, про дивовижно в'юнкого Іванка, словом, усе було так, як треба. Я встав і вийшов.
Біля пожежної частини стояли стенди, за повибиваним склом яких сиділи опудала птахів і білочок, підсвічені електричними лампочками, зі скляними очима і справжніми шишками в лапах. «Надто багато вас сьогодні», — сказав я вголос і згадав, що давніше, років з дванадцять тому, ці самі опудала стояли на книжковій шафі в нашому дитячому садку; тоді мені дуже кортіло поторкати їх руками, але вихователька чомусь не дозволяла, а я був переконаний, що коли візьму їх, притулю до грудей, подихаю на них, погладжу, то птахи і білочки стрепенуться, затьохкають, закаркають, защебечуть, почнуть літати і бігати по всьому садку, а ми будемо радіти і ловити їх, і бавитися з ними в жмурки; інколи мені це снилося. Коли батько був п'яний, а мама працювала в другу зміну, мене нікому було забрати з садка і я допізна сидів серед цих птахів і білочок разом з нянею-сторожихою, але вона теж не дозволяла брати опудала до рук, а потім одного разу дозволила, і я, насилу стримуючи внутрішній трем, почав обережно гладити по голові оцього маленького шпачка, дихаючи йому в скляні очі, які заходилися туманом, але вони не оживали, не оживали, хоч ти сядь та й плач; ні білочки не оживали, ні сороки-білобокі, ні галки, як я не говорив до них, якими пестливими іменами не кликав, ретельно наслідуючи маму, що вміла говорити і з собаками, і з котами, і з птахами, такою характерною інтонацією, якої я тепер не можу відтворити. Відтоді я повністю збайдужів до всіх на світі опудал, назавжди.
Шукаючи цигарки, наткнувся в кишені на якісь папери. Витягнув їх — це були вірші Рябчука; підніс аркуш до світла з-за стенду і прочитав, з кожним рядком усе менше вірячи власним очам:
Четвертий з черги день не перестає падати дрібний холодний дощ — місто тоне в мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи про катастрофу, про італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими птахами та котами, про русла тісних вуличок, у яких не вміщається виллята з небес вода, про нас, яким нікуди сходити на каву й погомоніти про картини Коха, Кауфмана та Саєнка, про осточортілу зливу, про талановитого й безталанного Дема, про не менш безталанного Сюра, про те, що про нас пишуть уже романи, розповідають по радіо «Люкс», знімають кіна, ставлять балети, а також драматичні вистави — ця клята, огидна, споконвічна, безкінечна злива ………………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………………………………………………………………
……………………………………………………… злива безкінечна, споконвічна, огидна, клята, злива ця, четвертий день, четверте з черги століття, не вщухаючи ні на мить, одне й те саме: мокрі кам'яні леви, мокра бруківка, гуркіт трамваю, довжелезні черги під парасолями, далі я цитую: «Ніхто нічого не купує, не видно слоїків, сіток, пакунків, сумок, люди мовчки тупцюють на місці, просочуючись з однієї черги в іншу, як молекули під мікроскопом», кінець цитати, кам'яна злива, немилосердна, якраз на це місто, цей останній з черги притулок митців, артистів і фільозофів, якраз на цих чорних котів, за здоров'я котрих ми продовжуємо проголошувати тости під «Нектаром», якраз на цих перекупок і перекупців, — може, це через них злива, може, через цей споконвічний торг, кара небесна, власне так, але хіба від того легше? Сухіше? Горілчані вироби, Ельжбета, горілчана злива, камерна духова оркестра виконує Скорика і Кос-Анатольський систематично перекидається в труні, «куплю си телефон, зателефоную, бувай ми здорова, я тебе не чую …………………………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………………………………………………………………
…………………… чуєш, Крілику? чуєш, Кактусе? Чемодане, чуєш? чую, синку, чую: четвертий день не перестає падати дощ, чуєте ви це, чи ні, чи вам позакладало від цієї зливи вуха і роти, і ще деякі отвори, які є в кожної людини, якщо вона нормальна, і про які кожна людина — Міську, ти ненормальний, сказала вона мені! — намагається в міру своїх внутрішніх сил не згадувати вголос, якщо нормальна, звісно, вона; яка людина? Звідки тут узялася людина, коли кожен дурень потвердить, що досі йшлося про митців та інших спекулянтів, про повій і левів, про коти і рослини, які екзотично плавають у переповнених італійських двориках упереміш з композиторами; багато, куртка на ваті, про кого і про що ішлося досі, але ж це не означає, що тут-таки обов'язково мусить з'явитися якась, за перепрошенням, людина; так, принаймні, вважаю я, міський Містик або місткий Місько, якщо це — місто, а я — це я етцетера …………………
………………………………………………………………………………………………………………………………………
………………. людина ця — Троцький. У Троцького — бодун. Бодун у Троцького почався одночасно із дощем, тобто це майже споконвічний бодун. Троцький зі своїм бодуном ходить попри «Нектар» і виглядає.
Але, окрім зливи, нікого. Тільки злива, Троцький і бодун.
Аж ось іде Дем.
— Під «Нектар» ми не підем,
Бо там ходить п'яний Дем! —
з надією в очах скандують бодун і Троцький.
Але Дем тверезий, а замість бодуна у нього на плечах сидить кіт.
— Це кіт? Чи кац? — питає Троцький.
— Так, — погоджується Дем. — Це кіт під дощем.
— Дуже важливе уточнення. А в нього часом нема карбіванця? — дипломатично цікавиться Троцький.
— Ні, в нього нема, а в мене є, але я тобі його не дам.
— Мені й не треба твого паршивого, задрипаного, вошивого, придуркуватого, а може ще й мокрого кота! — обурюється Троцький.
— Але тобі треба карбіванця, — уточнює Дем.
— Треба. Інакше я здохну і здурію. Спочатку перше, потім друге.
— Я йду купувати квіти для Іри, — виправдовується Дем.
— Квіти?! Для Іри? Ні, це ти сьогодні здурів, Дем. На хріна Ірі квіти, на ірá Хріні квіти?
— Бо в неї день народження, — вагається Дем.
— Іди, — благословляє Троцький Дема. — Іди, і не просто іди, а іди ти к… купувати іри для Квіти!