Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

Троцький їхав. Він не знав, куди він їхав, але їхав він добре і йому було глибоко наплювати на всіх у світі демонів, як вітчизняного, так і зарубіжного виробництва; єдиною, кого побоювався і сердечно шанував Троцький, була білочка; білочка мала пухнастого хвостика і чотири лапки, метке доброзичливе звіря з кришталевою чарочкою на срібній таці; він приручив її років зо п'ять тому, але й досі не міг навтішатися з надзвичайного розуму білочки та її дружелюбності. Вона часто навідувала Троцького в найнесподіваніших місцях — у кльозеті, в підземному переході, в трамваї, в ліжку; інколи вона вискакувала на столик у «Нектарі», часом пробігала по прилавку в підвалі «Під вежею», особливо ж, коли черга була довгою, до сходів, а такою довгою вона там була завжди; білочка любила бодуна, але бодун не любив білочки і ця нерозділена любов гострим ножем ятрила серце Троцького, особливо ж уранці, коли всі «крапки» спали тихим і безтурботним, як холєра, сном; Троцький їхав, дрімав і мляво думав про кохання білочки до бодуна, коли хтось енергійно постукав у трамвайну шибку; Троцький розплющив одне око і побачив, що то Сметана; Сметана помер два роки тому, отруївшись антифризом і Троцький чудово про це знав, але йому стало якось ледь-ледь трохи не по собі. Тому він розплющив і друге око. Сметана йшов поруч із трамваєм, зліва від Троцького спав великий, тлустий бодун, а на плечі в бодуна примостилася білочка і, хитро підморгуючи Троцькому, гризла довгий цукерок, зроблений на фабриці «Світоч».

— Ну от, усі в зборі, — вголос промовив Троцький, позіхнув і через плече Сметани виглянув на вулицю, щоб зорієнтуватися, де вони зараз знаходяться. Знаходилися вони на Привокзальній, трамвай їхав у парк.

Обережно, щоб не розбудити бодуна, Троцький переступив через його жирні коліна, одягнені в чорні турецькі панчохи з візерунками і пішов до виходу. Білочка бігла попереду.

— Я троха задрімав, спини мені тут, — сказав Троцький водієві і той слухняно виконав його прохання.

Троцький вискочив з трамваю, глибоко дихнув свіжим нічним повітрям і подивився довкола себе. Сметана сховався за взуттєвим магазином, а білочка побігла вздовж колії, намагаючись схопити трамвай за колесо.

Досвідчений розум Троцького блискавично оцінив ситуацію, в якій він опинився; ситуація, що й казати, була  л а ж о в о ю, а найгіршою в ній і найбільш значущою видавалася присутність Сметани, тому що білочка і бодун які-не-які, та все ж друзі, а от Сметана, хоч і був другом Троцького, але тільки за життя; з покійними Троцький рішуче відмовлявся спілкуватися, як тільки вони не прагнули цього. Троцький зважив усі «pro» і «contra», зрозумів, що вирішальна битва десь далеко не тут і пора відступати на заздалегідь приготовані позиції, тобто до цирку, де жив його друг художник Коля. Він перехрестився на Ельжбету і пішов униз. Назустріч крокував хтось дуже високий і грубий.

«Бодун», — подумав Троцький.

«Троцький», — подумав бодун.

Троцький завбачливо перейшов на інший бік вулиці. Однак це виявилося грандіозною помилкою, тому що у вітрині, серед відморожених манекенів стояв елеґансько вбраний Сметана, недбало тримаючи в руці відрізаний чоловічий член; член був іще живий і ворушився, як встиг зауважити Троцький, ще раз переходячи вулицю. «Л а ж а,  ч у в а к», — подумав Троцький і побачив на хіднику великого недопалка. Нехтуючи небезпекою, яка насувалася ззаду, Троцький швидко підхопив його і прикурив. У голові шалено запаморочилося, але загроза послабшала. До цирку залишалося не так уже й далеко. Проте він знав, що бігти не можна, в жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жодному, жодному-жодному, жодному-жодному разі, що вони тільки й чекають, коли він втратить самоконтроль, віддасться, наче курва, першому-ліпшому жахові, раз-два-три-чотири-сім, ні, не рахувати, треба щось іншого; «ну, бєлка, ну, сука, — шепотів Троцький, — ну, сука, ну, бєлка, я тобі того не подарую, вафлістка засрана, нехай-но я доберуся до Колі»; Коля працював ночами, тому що денний гуркіт трамваїв і авто роззосереджував його творчу уяву; майстерня Колі знаходилася в чудовому затишному підвалі, куди бєлкам вхід суворо заборонявся, тому що в підвісній шафці над столом з фарбами, розчинниками і пензлями завжди стояло п'ять-шість мурмильків одеколону «Тройной», а до того ж була книжкова шафа, напхана детективами, фантастикою, пригодами, прозою і поезією; втім, Троцький знав з усією можливою достовірністю, що ні детективів, ані фантастики йому тепер читати не можна, що перший же труп, яким неминуче розпочнеться книжка або перша ж інопланетна потвора негайно матеріалізується в усій своїй інфернальній красі серед полотен і мольбертів, підморгуючи і киваючи пальцем; тому треба випити сто-двісті грамів одеколону і читати щось дуже спокійне, веселе і неважке, нехтуючи всіма можливими шурхотіннями, поскрипуваннями, покашлюваннями тіней, підшептуваннями лукавого; треба, щоб горіло світло, вони бояться світла, поторочі, треба дуже уважно вчитуватися в текст — цього року Троцький кохався в комедіях Шекспіра, — так і заснувши за столом з добрими, надійними пахощами фарб і ацетону, або на старому, як Львів, пружинному матраці, який лежав упоперек майстерні; але боронь Боже прислухатися, підводити очі чи там відповідати на питання.

«Не втікнеш!» — голосно й виразно сказав за спиною Сметана.

Тридцятиградусний липневий мороз ошпарив шкіру, волосся стало дибки і негайно вкрилося пухнастими голочками інею, але Троцький мужньо витримав цю несподівану й підлу з боку Сметани атаку, гонорово виплюнув бичка, який припікав губи і перехрестився. Тепер він знав, що до майстерні лишилося сто двадцять чотири кроки. «Думаєш у Колі переночувати, — спокійно продовжував за спиною Сметана, — а його нема, він нині на Сихові ночує, в ІгОрка, вони там халтурку обмивали і ти не втікнеш, тому що хочеш побачити, як зотліло моє обличчя і вигнили мої очі; озирнися, чуєш, Троцький, я до тебе звертаюся»; «переб'єшся», — подумав Троцький, але тут на стежку вийшов здоровенний, наче діжка з пивом, кіт і засвітив очима; до майстерні лишалося п'ятдесят вісім кроків. «Думаєш, кіт?» — доброзичливим тоном поцікавився Сметана. Троцький звернув управо й обійшов кота, не дивлячись у його бік; «а то не кіт», — в'їдливо засміявся Сметана; Троцький мовчав; він бачив уже, що віконце в підвалі світиться і йому лишилося вісімнадцять кроків до порятунку, тільки не треба казати Колі, завтра розповім, а сьогодні не можна. Позаду пролунав пронизливий свист. «Троцький!!!» — хором загукали Бампер, Дем і Сметана, але Троцький уже тиснув на ґудзик дзвінка; «Троцький, підар!» — не своїм голосом заволав Сметана. «Хто там?» — спитав Коля; «то я», — іржавим голосом озвався Троцький; заскреготів замок, по очах шмагонуло світлом, запахло щойнозвареним чифіром і розчинниками, весело заспівав Мік Джеґґер. «Заходи, не встидайся!» — усміхнувся Коля. Троцький зайшов і повільно сів на крісло.

«Колю, дай мені щось почитати», — тихо сказав він.

Коли ти вперше повернулася з Амстердаму і відчинила двері до нашого помешкання власним ключем, то побачила картину, яка, — ти призналася мені потім, — не мала нічого спільного з жодним із Бройґелів, але переконливо нагадувала про Босха: повсюди стояв несамовитий срач, повітря нестерпно смерділо кількатижневим алкогольним перегаром, тютюном і ще чорт зна чим, вазонки були переповнені незрозумілими стеблами загадкових пустельних рослин і недопалками, сміття висипалося зі щільно натоптаних відер, в куті безпорадно валявся розбитий млинок, у кльозеті рішуче й наполегливо блював Господь Крішна, у ванній спав готовий я, вкрившись твоїм халатиком і підмостивши під голову гумовий килимок. «Матка Босха», — вражено прошепотіла Андріяна, одначе, це була тільки-но увертюра; ти штовхнула двері до покою і завмерла: на канапі сиділо двоє інопланетян, а третій порпався в шафі з одягом, шукаючи мотузка, щоб повіситися; це був Троцький, неголений, пухлий, з брудним волоссям, розбитим лобом і всіма ознаками delirium tremens; ти придивилася до марсіян уважніше — вони віддалено нагадували Дема і Бампера, але були такими страшними, якими ти їх ні до того, ні після того знаменного дня більше ніколи не бачила; «марсіянський бог, давно не голений, в окулярах з круглими скельцями й завжди п 'яний, заклопотаний писанням божевільного роману й розведенням кроликів», пригадалися тобі слова поета; марсіянин Дем не мав лівого скельця в окулярах, у його бороді тлів бичок, голову туго обмотував рушник у сажі й томатному соусі, а ноги були босі; Бампер гикав і стиха матюкався, його руки й обличчя були вимащені в сажу, тоскно блищали білки червоних очей, а неприродно товсті, потріскані варґи сочилися кров'ю. «А найдужче він полюбляє spiritus vini rectificati з марсіянським томатним соком та ще кроликів з червоними очима, за яких постійно проголошує тости», — крутилися слова в твоїй шокованій свідомості. Жоден з них не звернув на тебе уваги, заклопотаний важливою справою: Троцький — пошуками мотузка, Дем і Бампер — витягуванням корків з порожніх фляшок; позаяк штопора ми не мали, корки доводилося пропихати всередину; коли ж настав цей день гніву, то виявилося, що фляшок з корками всередині на пункті склотари не приймають. Отож, усі були при ділі і тобі на мить стало аж незручно за своє вторгнення в цей сповнений діянь і по-своєму інтимний простір. Якби не макабричні звуки діалогу поміж Господом Крішною і унітазом, якби не задушевний монолог Бампера і шпокання корків, з яким вони полегшено залишали фляшкові лона, тишу в хаті можна було б назвати моторошно ідеальною. «Вони нас не чують, ми їх. Один одного не чуємо, мовчки сидимо в маленькій кімнатці у таємничих сутінках, непомітно з вуст зриваються перші марсіанські слова, потім цілі незграбні речення…» Ти зауважила відламані ніжки канапи, каструлю з чимось жахливим-жахливим на письмовому столі, книжки, безладно розкидані по підлозі, гори цигаркового попелу, розбиту кришталеву вазочку, недоїдки, лушпиння картоплі, порожні консервні банки, обгорілу знизу портьєру, руйнацію, хаос і занепад; підійшла до вікон і розчинила їх навстіж, сіла на краєчку канапи і закурила цигарку, міркуючи, що його робити далі — їхати до цьоці чи починати розправу.