Стотридцятитрьоххвилинний бог

Юрко Коретнюк

Стотридцятитрьоххвилинний бог

(Thom Yorke, Harrowdown Hill [1])

Track 1 — Коді (Come on Die Young [2]) 2:10

— У тебе красиві силіконові імплантати.

„Що, бля?” — це були перші думки, які прийшли мені у голову. І тільки після того я обернулася, щоб подивитися на ту людину яка сказала це.

Позаду мене стояла дівчина. Я вже була думала бити прямісінько у пику, але вчасно схаменулася.

Через кілька хвилин виявилася, що вона казала про мої силіконові вставки у портфелі.

Лежати на підлозі та доторкатися до предметів, які мене оточують. Головне — це не те, що ти робиш, а те, як ти робиш це. Мені подобаються речі на дотик. Мені байдуже які вони на вигляд. Хоча я ніколи не відрізнялася правильністю моїх відчуттів, які спрямовують тілесні сенсори з усього тіла.

Коді сидить у кріслі та читає українські народні казки. Читає українські книжки російською, бо мовою оригіналу у тому жлобському ТЦ на Бессарабській площі [3] не знайшлося. Вона сказала, щоб я не переймалася. Вона каже, що знає російську навіть краще за українську.

Я не переймаюся, я гидуюся. Зімбабве — також Росія…

Йду до туалету й тихо плачу. Хоча, ні. Я не плачу. Я пісяю.

І тільки через кілька хвилин я поклала собі до рота жувальну гумка із смаком кавуна, щоб заїсти димну суміш тютюну-цибулі-тіста-картоплі-вареників. Мабуть погано я їх зварила, тому що із кожним рухом щелепи до горла підкочується нудота. Через кілька хвилин випльовую жуйку та повільно перелажу на ліжко.

Коді якось дивно на мене дивиться. Їй не подобається, коли люди довго мовчать. Я ж мовчала дуже довго: коли ходила по квартирі; коли їла. З рота вилазило дуже мало слів.

Байдуже…

Проте я вмію так красномовно мовчати!

Якось так сумно. Після невдалих спроб знайти диск Тома Йорка, чи принаймні М‘юз на худий кінець.

Гімно. Буду спати…

Дивно, але з нашої зустрічі з Коді пройшло менше двох діб, а вона вже живе у мене. Каже, що тимчасово. Поки не поїде до Кракова. Я намагалася зрозуміти, коли вона це зробить, але нічого не дізналася. Як й не змогла зрозуміти, що вона, дитина скандинавських гір, забула в Україні. Просто запитання не були задані мною й роз‘яснені нею. Я знала тільки дві речі про неї: вона тільки недавно повернулася з Московії, де провела півтора місяці.

А що, я не скаржуся: вона готує їсти, прибирає, ще й ходить у крамницю. З кожним днем нам ставало веселіше, ми починали розмовляти (о, Боже! Невже?)

Я не їм м‘яса. Коли вона дізналася, то була здивована. Клала білок до борщу у вигляді квасолі та парила сою у великій каструлі. Її задовольняло усе. Коді ніколи не скаржилася та не злилася. Вона не показувала жодних емоцій та ніколи не виказувала себе. Не заважала, коли я працювала. Вона навіть слухала українську музику.

Здавалося б: no problems — але це починало дратувати.

Зранку я прокинулася із дурним сном у голові. Мені снився київський метрополітен і чомусь одна однокласниця, яку я бачила рідше інших із часу випуску.

Мені наснилося, що ми граємо у собачку морквою із двома биками. Коли біготня кінчалася ми відносили морквину до продавця газет.

Після трьох виграшів ми вийшли з метрополітену й зразу опинилися у засніженому Львові. Біля виходу сиділи люди на асфальті у колі та розмовляли.

Я сів у коло поміж Юлею Міщенко та Поваляєвою. Тут хтось каже: „Дорогі телеглядачі. Останнім часом трапилося дуже багато цікавого. Навіть хтось спробував жити віртуально. Розповіси, Вія?” — і дивиться на мене якось так зіщурливо. Я підводжуся та йду проводжати Міщенко додому.

По дорозі вона каже, що народилася на коляду, і, що саме зараз у її католицькій церкві відмічають це свято. Ми підходимо до красивого псевдоготичного собору, у дворі якого стоять ельфійки Санти Клауса, одягнуті у новорічні червоні капелюшки.

Каже: „Дякую, що провела. Маю йти за святковий стіл. Може ще якось стрінемося.”

Я повертаюся та йду, дістаючи цигарку. Але та невдовзі ламається. Проходжу поміж сміттєвих баків та дістаю іншу.

Як тільки хочу запхати останню до рота, два двірника кажуть мені: „Маладой чєловєк! У нас не можна палити. Підійдіть сюди й ми вам розповімо, де можна.

Я, як остання дурепа, підходжу.

Дві бабці щось довго й усєрдно розповідають. А я питаюся: „А чому це не можна палити?”

Вони якось зразу тупіють на очах та показують пальцем на двох кудлатих хлопців, але ті також не знають чому.

Тоді звідкись з‘являється священик та каже: „Я сєйчас што-то скажу, а ти запомні!”.

Я дивлюся на нього та кажу: „А чому російською?”

„Ну, добре, — продовжує він, — я зараз тебе відпущу і нікому нічого не скажу. Але ти запам‘ятай: не дивися нічого про Євросоюз! Не дивитися Euronews! Навіть 1+1 не дивись!!!”

Я прокидаюся…

Полночний брєд тєрзаєт душу мнє апять…

Після кількох тижнів страшних дощів з неба почало сяяти сонце.

Ми сиділи з Коді на підвіконні та пили каву, розмовляючи про усе на світі.

Пройшло ще кілька днів, як ми стали дійсно друзями.

Ми писали на пергаменті вірші, які потім зв‘язували шляречкою та ховали під наші ліжка, бо дуже боялися, що хоч хтось прочитає їх, а ще готували їсти усіляке їдло без м‘яса й сміялися без причини кожного разу, коли хотілися внести щось радісне у наше життя.

Час від часу до нас заходила Мариська, яка завітала до Києва на тиждень. Вона жила у мого ліпшого друга — Юрка.

А знала я її лише по тонісіньким мотузкам листування.

Коли не було чого робити ми усі втрьох влаштовували собі перегляди фільмів, а Юрка не кликали через те, що він завжди скаржився, як багато у нього роботи.

Якщо казати чесно, то можна певно стверджувати, що Юрко кохав Мариську, а Мариська також любила його.

Хоча хто його знає — чужа сім‘я потьомкі.

Якщо бути відвертим до кінця, то нічого вже не стримувало нас від пригод — я вже була хотіла рушити до Польщі разом із Коді.

Ми гралися у гру, де давали одна одній нові імена.

Імень стало так багато, що ми почали плутатися.

Тож довелося посміхатися та відзиватися на звичайне ім‘я.

Коли було сумно, то ми просто вмикали музичного центра та ставили перший ліпший музичний диск і танцювали-співали-волали… Просто раділи життю, також називаючи його по різному.

А коли лягали спати, то просто розмовляли про все на світі.

Ти тоді розповіла мені, що хтіла би побувати у Кіліманджаро, бо щось тебе приманює у ній.

Я її теж любила після твоїх розповідей, Коді.

Ми вчилися санскриту по самовчителях, аби потім вразити усіх цією нашою здатністю. Коді було легше, бо, як виявилося, вона знала до біса багато мов.

Я почувалася тупенькою, бо сама знала тільки українську й англійську. Час від часу кидала у її сторону пару фраз норвезькою.

Щось на кшталт: „У кватирку влетів метелик”. Чи, ще брутальніше: „Доброго ранку, Коді!”

Того доленосного ранку ми їли вареники з картоплею та салат „Ніжність”, придбаному позавчора у місцевому гастрономі. Пили каву й запарювали локшину швидкого приготування на обід.

Саме тоді подзвонив Юрко та сказав, щоб ми брали ноги у руки (чи руки у ноги?) й швидкою ходою їхали до нього на квартиру.

Я й Коді, звичайно, послухалися його й швидко почали збиратися. Так швидко, що запізнилися на три години.

Маршрутна таксівка повільно пленталася через страшенний трафік крізь нетрища Борщагівки, а ми слухали Тімо Мааса, не задоволено ділячи навушники.