Iмена твоi, Украiно

Китай. Між тим, уже

в жовтні 1921 ро ку виходить

літературний

додаток до пекінської

Василь Єрошенко.

Портрет

японського

художника

Цурута Горо

146146

газети «Ченьбо», який був повністю присвячений

життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка

китайської літератури першої величини, перекладає

дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова

хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика

цим перекладам відведено майже том.

Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав

Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував

на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя.

Приват-доцент Пекінського університету, а згодом

професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам

студентам.

…Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно,

як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем

Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися,

бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів

– видно, доля у нього така, щоб сходити

невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній

власними руками білій могилі, поступово стаючи

мерзлою кісткою.

Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку

ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного

вітром снігу, та він наближався і вже не ставало

сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки,

бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий,

промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав

ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста

лапа гребонула останній сніг і торкнулася його

руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла

вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок

собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини

і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго,

як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався

до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли

відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися

собаки, зумів завернути і привести до покинутих

нарт.

Василь Якович розгрібав задубілими руками, що

не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу

упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді.

І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро:

лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як

закине доля згодом в туркменські степи – вчити не

147

зрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку,

їздити в туркменське село з несподіваною назвою

Моргунівка… Там житимуть виселенці з України, він

ставитиме для них концерти з українських пісень,

а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і

ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі.

Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному

для самого Єрошенка, класика японської літератури,

освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії,

це буде колись… А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці

і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва,

мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо-

колючим від немилосердного морозу вітрам – там

десь за снігами може померти незнана людина.

Василь Єрошенко

та Ганна

Шарапова

148148

Георгій Гамов

З ПРАКОРЕНІВ

ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних

як пісок сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя,

аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця,

видавався насправді гарячим мов присок. Другу добу

Георгій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону

з Фінляндією, лютий мороз і злий вітер назустріч

мордували тіло, але тішили душу – все ж такої погоди

менша вірогідність натрапити на патруль радянських

прикордонників. Лише вночі кілька разів призупинялися

і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби

спробували присісти, могли б заснути і сон той став

би вже вічним.

– Я більше не можу, Джо, – спинилася врешті

Люба, спершись на лижні палиці, радше навіть не

сперлася, а повісилася ватяним знеможеним тілом.

– Мусимо, Ро, через «не можу», – твердо відказав

чоловік, хоч і собі спинився. В їхньому веселому

молодіжному гурті за Георгієм утвердилося ім’я

«Джо», а йому ж подобалося називати дружину Ро.

– Так вже судилося: із пекла людського йти крізь пекло

природи.

Вони просувалися ще кілька годин, сторожко вглядаючись

у білі напівсутінки, розкреслені навскісними

сніговими лініями, пропотілий одяг зверху вкривався

льодяною кіркою і ставав дерев’яним, аж доки Георгій

не помітив, що на цьому узгір’ї вони вже були.

– Ми ж по колу йдемо! – і собі, помітивши знайому

місцину, стривожено вигукнула Люба.

Рішення, яке давно вже ворушилося в думці, він

далі відкладати не міг – сили фізичні вичерпувалися,

а ризик втрапити на прикордонників подвоювався.

– Не судилося, Ро, – здався врешті чоловік, та в

голосі не відчувалося тону поразки. – Але ми повторимо

це, тільки в ліпшому варіанті.

Георгій і Люба, на щастя, вернулися непоміченими

з ризикованої подорожі, де шанси були однаковими:

потрапити на мушку прикордонника, спізнати

не фінські, а, найвірогідніше, уже сибірські сніги, чи

вирватися на Захід із густо огорнутої сталінським мороком

країни.

Георгій Гамов з веселої студентської четвірки

мушкетерів, що утворили за їх словечком «джаз-банд»,

першим зважився на такий відчайдушний вчинок.

Цій четвірці в університетському середовищі щиро

заздрили і так само щиро засуджували її. Молоді нахаби

за девіз обрали для «джаз-банда» не що-небудь:

«Не бути знаменитим так негарно». Видають журнал

«Отбросы физики», затівають паради дотепності… Та

й імена собі обрали нівроку – одесит Георгій Гамов

– Джонні, Лев Ландау з Баку – Дау, Дмитро Іваненко

з Полтави – Димус. Під подив і обурення професури

Ленінградського університету ця трійка і їх друзі

сміють знімати галас, що нинішнє покоління фізиків

у фізиці анічогісінько не тямить і саме час створити

Інститут теоретичної фізики, зрозуміло, винятково

під їх керівництвом. То багато років ще спливе, коли

подібний інститут справді назвуть ім’ям одного з цих

задерикуватих спудеїв – ім’ям Дау, Лева Ландау. Та

доля розсудить по-іншому і розкидає їх по світах.

Однак скандальна джаз-банда швидко вбивалася

в наукове пір’я. Георгій Гамов уже в двадцять чотири

роки дослідить один з чотирьох видів радіоактивності,

створить теорію альфа-розпаду, його статті публікуються

в найпрестижніших європейських журналах

і стають сенсацією, що шокує. Академік Володимир

Вернадський рекомендує двадцятивосьмирічного

Георгія в члени-кореспонденти академії наук і його

обирають практично одноголосно. Молодий науковець

їде в перше закордонне відрядження. Знайомство

з Нільсом Бором, зустріч в Геттінгені з іншими

славетними вченими, стаття видатного теоретика

фізики Лауе в центральному німецькому науковому