Вiдчинення вертепу. Поезii з Украiни: Друга збiрка поезiй

Ігор Калинець

Відчинення вертепу

Поезії з України: Друга збірка поезій

Чергова несподіванка

Історію літератури треба думати в безперервності, в основі розвитку якої лежить тотожність суті серед різноманітних відхилень і подібностей. Ці відхилення власне є рушійними двигунами розвитку, але вони мусять залишатися в органічному зв’язку з основною суттю, щоб не розгубитися безплідно і безслідно на літературних манівцях. Як приклад візьмім наших поетичних гігантів — Тичину, Рильського і Бажана. Доки вони залишалися вірні собі і самоздійснювалися по лінії розвитку нашої національної тотожности і в можливостях власного неспутаного шаблонами таланту, доти вони були прямо вершинними осягами нашої літератури, яким знайти порівняння в світовій літературі хіба неможливо (Тичина) або не так легко (Рильський, Бажан). Московсько-большевицький режим переломив їм крижі на пізніших етапах їхньої творчости, а звідсіль наступила катастрофа для них особисто і безповоротна втрата для української літератури.

Очевидно, це не є відокремлені явища і тому з таким жалем спостерігаємо, як так вчасно і скоро в'януть поетичні хисти в Україні, по-просту в пуп’янку, не встигши навіть повністю розвинутися серед большевицького тиску і тарабанщини. Деякі з поетів кидаються в протилежність — у раціоналістичну публіцистику і тим також шкодять свойому творчому розгонові, бо засоби творчости цих двох царин є інші, а тому тільки вийнятковим індивідуальностям вдається перемогти тематичний матеріал, не спадаючи при тому вниз.

Ми немало здивувалися, як до нас на Захід добилася невелика збірка віршів Ігора Калинця, віршів, які в деяких замазаних місцях треба було розшифровувати або розкривати, наче якийсь середньовічний палімпсест. Найістотнішою притаманністю цієї збірки, як цілости, є її повна поетикальність без будь-якої ідеології, вийнятково лише трапляються в ній декуди нотки іронії або гіркости при сутику з невідрадними проявами суспільного, національного і літературного життя в вітчизні.

Збірка поезій Калинця дісталася до наших рук навіть без титульної сторінки. Видавництво назвало її найзагальнішим тимчасовим заголовком, хоч уклад віршів у циклі вимагає назви «Вертеп» або «Новий вертеп». Будова цієї збірки з дійствами й інтермедіями не є навіть приблизно тотожна чи пак подібна з творами нашої «середньовічної» літератури, з ляльковим театром, де були показані поважні події з церковної історії, переплетені веселими сценками з народного побуту. Неподібна вона і до «Вертепу» Аркадія Любченка, навпаки, вона повністю суперечна з цією — досить таки нуднавою — якоюсь ніби поезією в прозі про нових велетнів, що здійснюють комунізм і запалюють «лоскотом у грудях і буйною радістю» глядачів.

А все-таки ця збірка поезій — при всіх протиставностях змісту й форми — споріднена з вертепом, хоч би таким способом як логаритм з абсолютним числом. Калинець уклав свої лірично-рефлексійні поезії в традиційну схему вертепу, упорядкував їх за змістом аналогічно до приписів української початкової драматургії. Його модерні поезії явилися на світ у традиційному зовнішньому уборі, придуманому навчителями і спудеями Могилянської Академії. Це є похвальне пошанування традиції — і що ще важливіше — відважний експеримент оживити з забуття ориґінальний літературний задум українських предків, привернути його до вжитку в новій літературі, переключити його з драматургії на ділянку поезії лірично-драматичного змісту.

Збірка поезій Калинця складається з трьох дійств і двох інтермедій, які можна б також назвати чуттєвими циклами з різною тематикою: перше дійство — перевага прадавніх первнів; — перша інтермедія — рефлексії при споглядуванню на образи митців; друге дійство — любовні мотиви; друга інтермедія — сюрреалізм по формі з різною тематикою; третє дійство — контрасти між нашим «середньовіччям» і теперішністю. Цей поділ є умовний і його не дасться вбгати в будь-який шаблон.

Головною темою його попередньої збірки була барвиста краса народнього мистецтва, поетична й обрядова народня творчість, краса архітектурних пам’яток минулих віків. У нових своїх віршах Калинець оспівує мерехтливі відблиски загибаючих останків краси, залишених нашими предками. У способі поетичного трактування цієї тематики є оригінальність, особливість кожного вірша й новий, несподіваний клімат, що просякає всю збірку.

Заки докладніше говорити про поезії Калинця, нагадаємо для порівняльного протиставлення відомий факт, що поетам рідко коли трапляється досягти стану творчої екстази та відтворити його в вірші. Через недосягнення — чи нешукання — таких вершин їх поетичний доробок аж ніяк не втрачає нічого з своєї вартости і якости. Пригадаймо собі Тичину. Він у вийнятковому творчому підйомі залишив нашій літературі один особливий і безсмертний брилянт. У захваті поетичної екстази його власне єство розплилося в «дзвонних згуках» кларнетної музики соняшного проміння. Його Я злилося, стало часткою, ритмічного руху «безсмертя всіх планет», ритму тотожного з радісними ударами його власного серця: «Я був — не Я. Лиш мрія, сон». У творчому підйомі Тичина відчув метафізичну красу космосу і досягнув утотожнення себе самого з світом цієї метафізичної краси:

Калинець — ще перед написанням цієї збірки — залишив нашій літературі брилянт подібної вартости [1], але зовсім інакшої якости. У своєму ексстатичному підйомі мистецького захвату він пережив також: споєння свого власного Я з світом інакшої, але також метафізичної краси. Це не була музика космічних сфер. Це було неповторне пережиття краси, створеної людьми, прапредками Калинця.

Вона об'явилася поетові в опустілій святині, в місці забороненому тепер для людей чи перетвореному на музей безбожництва. Через вітражі вікон, прислонених арковими щілинами, «мільйони сонць упали на мої очі, руки, плечі». Вони різнобарвними зблисками і півтонами мерехтіли на луках склепінь, на обличчях ікон, зливалися в мозаїки різновидних барв і ліній. І Калинець

Калейдоскопічні блиски барвистих промінів сонця стали для поета тотожними з проміннями його душі. Не лише з прислонених вітражів вікон, з його власної душі вони падали «на церкву в Ольжиній руці», «на Володимирові персти». Душа поета запалала самоцвітом «у Даниловій короні», запеклася «чорним згустком крові» на Наливайковім лиці:

У протилежності до Тичини, урочистого, сповитого колись «у мрії творчої хітон», Калинець простий і скромний. Він «натягнувши кирею традицій» на себе, уявляє себе середньовічним «мандрівним студеєм», або «чи не останнім з шляхетного родоводу мандрівних дяків». В одному дуже барвистому вірші, що до найкращих належить, він висловився про свою музу цілком зневажливо і згірдливо: «безславна моя муза осліє від безслів’я». Жарт? Чи вибух нетерплячки? Все одно його збірка поезій доказує протилежність. Калинець вкладає про себе такі слова коневі Мамая: