Iмена твоi, Украiно

известной картины Репина». В ґрунтовному матеріалі

докторів фізико-математичних наук В. Френкеля

і А. Черніна «Возвращается Г. А. Гамов» («Природа»

1989, № 9) зустрічаємо також чимало цікавих деталей.

Дід по батькові Георгія був командувачем Кишинівського

округу, мамин батько – митрополит і

настоятель Одеського кафедрального собору. В тому

числі є тут рядки: «Семейные предания восходят по

временам Запорожской Сечи – недаром репродукция

с известной картины Репина включена Гаммовым

в автобиографическую книгу».

А ще участь Георгія поряд з угорцем Тейлором

і поляком Ухамом в розробці водневої бомби

(до атомної не допустили перестрахані американці

– формально він по військовому квитку вважався

командиром Червоної армії, бо читав колись лекції

на артилерійських курсах), а ще прекрасні книги з

популяризації науки…

Ми так мало знаємо про цю людину і її поважну

сім’ю, життя в Одесі, ще менше про працю в Харкові,

у знаменитому фізико-математичному

інституті. А дарма.

В російських журналах в свій час на

групових фотографіях світових знаменитостях

Гамова замальовували, робили

подобу чорного якогось стовпа. Сьогодні

ж ці та подібні журнали «приватизовують

» Георгія Антоновича, проводячи

паралель із ставленням італійців до Расстреллі,

Россі чи Кварнегі. Не будемо

їм заважати. Справді, якщо Фредерик

Шопен виїхав у двадцятилітньому віці

із Польщі і не повернувся, але навіки залишився

польським митцем, Олександр

Герцен, процитувавши на кордоні «Прощай,

немытая Россия» осів назавжди в

Лондоні та залишився російським письменником,

скитальця Джорджа Байрона

не відцуралася Англія, то чому має українська

земля відцуратися імені Георгія

Гамова?

А пліткували ж про нього (публічно! у пресі!) на

тій землі де чорною тушшю, замальовували навіть

обличчя.

– Погнався за американськими долярами…

– Покинув сліпого і безпомічного престарілого

батька.

Насправді ж частенько Антон Гамов чимчикував

на пошту в найлютіші й найголодніші 1933–1937

роки, де одержував, як свідчили енкавеесівські доноси,

«багаті продуктові посилки» – може, тільки вони

й продовжили трішки його життя. А ділитися ними

старий Гамов починав тут же, з поштового відділення

– він не міг пересилити той стражденний погляд

очей службовців, що бачили з документів вміст посилок

– погляд несміливий, соромливий і водночас

прохальний, погляд очей, що єдині тримали висхле

тіло, аби його вітер десь не поніс, погляд з висохлого

лиця, де пожовкла шкіра обтягувала немов гіпсовий

анатомічний череп, очей, що благали малоздійсненного

– милосердя.

157

Георгій Гамов

158158

Георгій Шарпак,

фізик

ЗУСТРІЧ У ШВЕЙЦАРІЇ

На бенкеті в готелі «Метрополь» Іван Васильович

Чувило так вже пригощав ікрою швейцарських колег,

так вже пригощав, що аж друзі тихенько смикали

за рукав:

– Та облиш ту ікру, а то ще подумають, що ми самі

її ніколи не бачили…

– Для нас вона теж не картопля. Але ви на власні

очі пересвідчилися, чого та ікра мені вартувала? – не

погоджувався Іван Васильович, замилувано зирячи

на апетитні чорні ікринки, що вилискували на фоні

білого фарфору.

До делегації радянських фізиків швейцарські митники

поставилися досить-таки пильно. Йшов 1959

рік, і це була перша делегація в Європейський центр

ядерних досліджень в околицях Женеви, на кордоні

з Францією. Однак в розпал «холодної війни» митників

заінтригувала не зброя або інше з криміналу в росіян,

про що для годиться перепитали, як велика, на їх

думку, кількість горілки, що зрадливо збулькувала в

чемоданах, і така ж кількість ікри.

– Чи ви тут торгувати зібрались? – примружив

око митник і знизав плечима. – Не належить така

кількість.

– Ми не бізнес, ми наука, – захищався гонорово

ламаною мовою Чувило, який відповідав у делегації

за гостинці.

– Начебто в центрі ядерних досліджень не ікру з

горілкою досліджують, – розтягував слова митник,

буцімто подумки зважував, чи може спірітус бути

предметом наукових досліджень.

– Ми – народ гостинний, – розводив руками

Іван Васильович, як рибалка, що показує, яку здобич

він вполював.

– Не належить понад норму, – повторював своє

митник.

– Зрештою, це дипломатичний вантаж! – вигукнув

з серця Чувило.

Певно, «дипломатичний вантаж» добив затятих

митників, бо вони, перемигнувшись про щось між

собою, щиросердно розреготалися і пропустили без

подальшого догляду такі дорогоцінні для візитерів чемодани.

Несподіванки для Івана Васильовича кордоном не

закінчувалися. Спілкуючись із французькими вченими,

він помітив на собі зосереджений погляд одного з

тутешніх колег.

– Жорж Шарпак, – представився чоловік одного

віку з Чувилом – потім з’ясується, що вони й справді

ровесники, обоє з 1924-го. – Даруйте за запитання: а

звідки ви родом?

– Ворошиловградська область, Луганськ, місто перейменовують,

зате річка ймення не міняє – Лугань.

– А я народився на Рівненщині, там є така річка

Горинь… Нарекли ж мене насправді Георгієм, –

Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд

сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до

берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в

безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги зажовтіють

до різі в очах золотими розливами латаття… Так

далеко літa, коли він ходив благословенними берегами,

так далеко Женева від рівненської Дубровиці.

Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше

поговорити.

– Ви воювали? – обережно перепитав Шарпак,

дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою

рукою – замість зап’ястя правої був протез.

– Довелося. – Іван Васильович відповів спокійно,

навіть якось буденно. – Цікаво, що з своїм батьком я

був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це,

як обоє прийшли з війни.

За військовими законами писати в листах про місце

дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло,

було заборонено. Батько лиш потім оповів про

своє поранення. Він залишився живим тільки тому,

що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпітальну

баржу, де батькові ампутували ноги. Коли ж

одного разу Іван Васильович запросив у гості до себе

кількох колег і став знайомити з батьком в інвалідному

візку, один з них сказав, що вони знайомі – то був

сержант, рятівник батька.

– Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас

з вами, – погодився Шарпак. – Я, до речі, теж був

160160

учасником руху Опору, смакував харч концентраційного

табору Дахау, і ось уже багато літ життя пов’язав

із Францією.

Їм обом лише по тридцять п’ять, але скільки життєвих