Iмена твоi, Украiно

доріг пройдено, не квітами всипаних із далекого

дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана

Васильовича напишуть: «Видатний російський фізик,

один із засновників Лабораторії високих енергій (в

Підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, директор

Московського інституту теоретичної та експериментальної

фізики, він вніс надзвичайний вклад

в міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових

центрів світу». Ще більша слава заслужено випаде

Георгію. «Жорж Шарпак, видатний французький фізик,

який народився у Польщі» – читаємо в сотнях

довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську

премію за розробку детектора елементарних часток,

створення багатопровідникової пропорційної камери.

Обійде світ його книга (в Росії вона вийшла під

назвою «Жизнь, как связующая нить», в Україні перекладу

досі немає), де оповідається про дитинство

і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі

світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть

прихисток відомі вчені і радянські дисиденти. Ось

як згадуватиме про це знаний фізик і радянський

політв’язень, сподвижник Сахарова, Юрій Орлов:

«Десять лет заключения сделали меня теперь арестантом

времени: слишком мало лет осталось на науку,

слишком мало часов в сутках на исследования…

Мне поэтому не удалось по-настоящему разглядеть

изумительные швейцарские горы… Зато дружеская

теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти

потери… Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель

проволочных камер для регистрации элементарных

частиц, нередко привозил нас с женой на своей говорящей

по-французски машине к себе домой, где

можно было расслабиться и выпить вина на выбор:

заложенного ли в год моего ареста, или в год моего

суда, или в год моего освобождения». Дещо по-різному

жилося вченим в Росії та Женеві…

– Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний

будинок в Дубровиці, – з сумом говорив Жорж

Шарпак Іванові Васильовичу. – Зате певен, що бага

161

то домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть

моїм землякам.

Батько Георгія володів підприємством із виробництва

цегли, що прислужилося вельми в прямому розумінні

у розбудові поліських сіл та містечок.

– Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже

собі ми вибрали долю, – зітхнув Іван Васильович.

…В банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки

не пропали марно митні старання Чувила, люди з

вельми різних країн з перекладачами й без них знаходили

спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це

мало зважали – їм було про що переговорити, людям

з берегів різних річок, але які течуть по одній землі,

ймення якій Україна.

Жорж

Шарпак

162162

Віктор Петі,

командир 2-го

Українського

Батальйону

НА ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗЕМЛІ

Полковник Легарде вийшов на середину площі й

повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців

вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед

них – кулемети, міномети й гармати, а за спинами

розмістилася обозна господарка з кіньми й возами.

В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже

відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив український

прапор над площею – не бачений досі французьким

полковником, але такий щемкий для стрільців

своїми кольорами пшениці і неба, вельми далекої

від французьких гір України.

Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легарде

виструнчився майор Віктор Петі, капітан Лекрерк,

а з іншого – американський льотчик, англійський

лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Паолі.

Розкотисто над площею лунає команда «Курінь на

– струнко!»

Курінний Негребецький, муштрований в армії

Української Народної Республіки та німецькій армії,

карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється

для доповіді полковнику Легарде.

– Український курінь імені Тараса Шевченка повністю

готовий боротися за волю Франції та славу

України!

На хвильку після слів перекладача зависла тиша,

сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на

повні груди:

– Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції!

Хай живе Україна!

Після трикратного «Слава! Слава! Слава!» розпочалася

церемонія призначення майора Віктора Петі

командантом куреня та видача пов’язок з французьким

триколором й українською символікою. В історії

півтисячного загону українських вояків у Другій

світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на

французьких полях, горах і перелісках.

Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з

нержа війки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували

ще безвусих юнаків, яких планували везти

десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласники.

Так само з інших вагонів вивантажували радянських

військовополонених, українських юнаків, що

нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися

від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний

режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони.

Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською

партизанкою, українці мали воювати з українцями.

Частина їх, кому пощастило, відразу втікали

до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали

перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці

не втямили: близькість українського підпілля

робить такі батальйони для них вельми непевними.

Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.

Через багато літ совість білоруського народу, народний

письменник Василь Биков, напише про ті часи:

«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників

була використана більшовиками у політичних цілях.

Партизанський рух з початку викликався і контролювався

партійними органами, засланими через

фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну

діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем

і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної

влади, з іншого – не менша жорстокість «народних

месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна

воля білорусів до власного самовизначення і самовираження

до уваги не бралися; війна з обох боків велася

безжальними методами середньовіччя без всякого

милосердя до мирних жителів». Позаду тяжкі бої

з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім

близькі волинські ліси до українських повстанців.

Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну

розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський,

бо давно вже відомими стали слова «прем’єра

» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на

сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а

й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму»,

прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію

». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’

ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів

проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в

марганці, без якого неможливо виплавити панцирну

сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя,