Чорна рада

Ч ќвва, Ч каже, Ч ≥ оце б то наче й правда, а воно зовс≥м брехн€.

Ч ≤роде! Ч не стерп≥вши, гукнув на його Ўрам; да, схаменувшись, де в≥н, зараз ≥ перем≥г себе. Ч ÷ур тоб≥, Ч каже, Ч опр≥ч божого дому!

ƒа скор≥й до кон€, да й поњхав. „еревань ≥з ѕетром за ним.

„ереваниха теж посп≥шала до ридвана, бо до запорожц€ пристав другий братчик, ≥ хоть н≥чого њй не сказали, да погл€дали на Ћесю так хижо, €к вовки на €гницю.

ѕервий запорожець був здоровенний козарлюга. ѕика широка, засмалена на сонц≥; сам опасистий; довга, густа чуприна, п≥дн€вшись перше вгору, спадала за ухо, €к к≥нська грива; уси довг≥, униз позакручуван≥, аж на жупан ≥звисали; оч≥ так ≥ грають, а чорн≥, густ≥њ брови аж геть п≥дн€лись над тими очима, ≥ Ч враг його знаЇ Ч гл€неш раз: здаЇтьс€, супитьс€; гл€неш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз ≥ п≥дн≥ме тебе на см≥х. ј другий був молодий, високий козак, т≥лько щось аз≥атське; зараз ≥ видно, що не нашого пол€ €года, бо до —≥ч≥ сходились бурлаки з усього св≥ту: прийде турок Ч ≥ турка приймають; прийде н≥мець Ч ≥ н≥мець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: Ђ¬≥рую во ’риста ≤суса; рад воювати за в≥ру христи€нськуї.

«радовалась „ереваниха, €к наздогнала своњх, мов слобонилась од €коњ напаст≥. ќт ≥ поњхали вс≥ через ¬ерхн≥й город, а дал≥ ћихайл≥вською стежкою через вс≥йкову долину, на ѕечерську гору. ј по ѕечерськ≥й гор≥ росла тод≥ скр≥зь дика пуща. ƒорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась пом≥ж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлат≥њ кучугури. –идван, що дальш, усе одставав од верхових; а ѕетро, п≥сл€ тих чудних „ереванишиних речей, не державсь уже ж≥ночого боку. ќстались наш≥ прочанки т≥лько з ¬асилем Ќевольником.

јж ось з обох бок≥в дороги закопот≥ли кон≥, затр≥щало сухе г≥ллЇ п≥д копитами, ≥ показались кр≥зь зелену л≥щину кармазини, њх наздогнали запорожц≥, Ч тих двоЇ, що одр≥знились коло братства од прощальник≥в.

„ереваниха з дочкою сам≥ не знають, чого зл€кались. Ѕо с≥ гульт€њ њдуть не по-людськи: не гл€д€ть ≥ дороги, а так куди здр€ ≥ мчатьс€ по гаю; т≥лько все крут€тьс€ пом≥ж деревом коло ридвана; не попереджують ≥ ззаду не остаютьс€. ј кон≥ наче знають, чого сим шибайголовам хочетьс€: скачуть, €к кози, то сюди, то туди пом≥ж кущами. јж страшно було дивитись, €к та дика степова животина др€паЇтьс€ копитами на кручу, то отсе з круч≥ кинетьс€ в проваллЇ, ≥ не видно њњ стане, т≥лько глухо тупотить ≥ хропе у байрац≥. Ќаш≥ не раз уже думали, що к≥нь перекинувсь назад ≥ задавив њздц€ п≥д собою; аж ось њздець, €к вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграв на сонц≥ кармазинами.

“ак поринаючи да крут€чись, мов не перед добром, запорожц≥ перекликались через дорогу, €к хиж≥њ орли, ≥ повели таку розмову, що в наших прочанок ≥ душ≥ не стало.

Ч ќт, брате, д≥вка! Ч гукне один. Ч Ќехай € буду шмат гр€з≥, а не лицар, коли € думав, що в на св≥т≥ таке диво!..

Ч ≈ге, Ї сало, та не дл€ кота! Ч озветьс€ другий через дорогу.

Ч „ом же не дл€ кота? ’очеш, зараз поц≥лую!

Ч ј €к поц≥лують коло стовпа ки€ми?

Ч ўо мен≥ кињ! “а нехай мене хоч зараз рознесуть на шабл€х!

Ћес€ бо€лась, щоб справд≥ в≥н не напавсь на нењ; аж тут на дороз≥ байрак. «апорожц≥ так ≥ кинулись туди, €к т≥њ демони.

Ч ¬асилю! Ч каже тод≥ „ереваниха. Ч уди отсе ми зањхали? ўо отсе з нами буде?

Ч Ќе б≥йс€, пан≥, Ч каже, всм≥хнувшись, ¬асиль Ќевольник. Ч ƒобр≥ молодц≥ т≥лько жартують. ¬они зроду д≥вчат не займають.

ј „ереванис≥ щось дуже сумно. «вел≥ла њхати швидше, щоб наздогнати своњх. як ось запорожц≥ знов по боках дороги. ∆упани позабризкували в гр€зь у байрац≥, да њм про те байдуже.

Ч √ей, брате Ѕогдане „орногоре! Ч гукне знову старший. Ч «наЇш, що € тоб≥ скажу?

Ч ≤ вже!.. ѕутнього не скажеш, прилипнувши до баби.

Ч ќт же почуЇш од мене таке, що аж оближешс€!

Ч ќго!

Ч ≤ не ого! ќсь слухай. ’оч —≥ч нам ≥ мати, а ¬еликий Ћуг батько, да дл€ такоњ д≥вчини можна покинути ≥ батька, й мат≥р.

Ч „и вже б то?

Ч ј то що х≥ба?

Ч уди ж тод≥?

Ч ќвва!

“ут запорожц≥ знов ≥зчезли, €к мара. ћати й дочка думали, що в њх ≥ справд≥ щось недобре на думц≥; а ¬асиль Ќевольник похитав головою, да, й каже:

Ч ўо за любий народ оц≥ братчики! ќх, був ≥ € колись таким вигадником, поки л≥та не приборкали та прокл€та невол€ не примучила! √асав ≥ €, €к божев≥льний, по степах за кабардою; вигадував ≥ € ус€к≥ вигадки; знали й мене у городах ≥ на степах, знали мене шинкар≥ й музики, знали пани й мужики, знало лицарство и хл≥бороби!

Ч ўе € не таке скажу тоб≥! Ч гукнув, €к ≥з бочки, запорожець.

Ч Ѕуло б з тебе й сього, Ч одв≥товав другий, Ч €кби почув батько ѕугач: одбив би в≥н у тебе хутко до баб охоту!

Ч Ќ≥, таки справд≥, Ѕогдане. який враг шутковатиме, €к ув≥п’ютьс€ чорн≥ брови, наче п’€вки, у душу? ’оч так, хоч с€к, а д≥вчина буде мо€! „и знаЇш що?

Ч ј що?

Ч ѕодивитис€ б, що там у вас за гори!

Ч ќтакоњ!

Ч “акоњ, брате! Ќехай не дурно запрошував ти мене до своњх, воювати турка. оли хоч, ухопимо д≥войку, та й гайда в „орну √ору!..

Ч ≤ ти оце по правд≥ говориш?

Ч “ак по правд≥, €к € ирило “ур, а ти Ѕогдан „орногор. « такою д≥вкою за с≥длом помчавс€ б € хоч к чорту в зуби, не то до чорногорц≥в.

ќтак т≥њ каверзники змовл€лись уочевидьки на гвалтовний учинок, ≥ н≥хто не роз≥брав би, що справд≥ в њх на думц≥. Ўалений був народ! ”се йому дурниц€: чи жити, чи вмерти Ч йому байдуже; що люд€м плач, те йому ≥грашка. “им-то „ереваниха й бо€лась, щоб лукавий не п≥дкусив паливод на €ку пакость. јж ось стали наздоган€ти своњх. «апорожц≥ бачать тод≥, що ба! ƒа й зникли з очей, €к той сон, що чолов≥к жахаЇтьс€, мучитьс€, коли ж гл€не Ч аж ≥ нема н≥чого.

VI

’то б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, €к на картин≥, змалював той монастир ѕечерський? ўоб хто й не був ≥зроду в иЇв≥, так щоб ≥ той, читаючи, мов бачив на своњ оч≥ т≥њ мурован≥ огради, ту височенну дзв≥ницю, т≥њ церкви п≥д золотом та п≥д скульптурою? —е ж то воно так тепер; а рок≥в дв≥ст≥ назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, €к тод≥ знаходивсь монастир ѕечерський. ƒалось ≥ йому взнаки батињвське лихол≥ттЇ. ¬елика церква, що прописана в л≥топис€х Ђнебес≥ подобноюї, зруйнована була по в≥кна. ’оть же кн€зь ќлелькович —имеон п≥дн€в њњ знов ≥з руњн, т≥лько далеко њй було до стародавньоњ л≥поти. Ќе було н≥ ср≥бла, н≥ золота, що тепер с≥€Ї по Ћавр≥ всюди; усе було тод≥ убогенько.

≈, да були скр≥зь по ст≥нах у ¬елик≥й церкв≥ помальован≥ кн€з≥, гетьмани, воЇводи благочестив≥њ, що тую церкву боронили й п≥дпирали. “епер би дорого дали ми, щоб њх узр≥ти! ј внизу, поуз ст≥н, скр≥зь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. ≤ того н≥чого вже немаЇ!..

¬исто€вши службу. Ўрам ходив ≥з своњми од одного надгробка до другого. “ут читав, що отакий-то Ђ—имеон Ћико, муж твердий в≥рою ≥ хоробрий, почив по многих славних подвигахї. ј там Ч буц≥м озивавсь до його з того св≥ту пишний кн€зь золотими словами: Ђћногою с≥€в €, Ч каже, Ч знатност≥ю, власт≥ю ≥ доблест≥ю, а €к умер, так з убогим старцем зр≥вн€вс€ ≥ за широк≥ своњ лани с≥м ступн≥в земл≥ вз€в. Ќе дивуйс€, Ч каже, Ч тому, читачу, бо й тоб≥ те ж буде: нер≥вними на св≥т народжаЇмось, а р≥вними вмираЇмо!ї ј там ≥ще €кий-небудь пан просить, хто читатиме п≥дпис, то промов, каже, ≥дучи мимо, благе слово: ЂЅоже! ћилостив буди душ≥ раба твоЇгої. ’то б ≥ не письменний був, так, дивл€чись т≥лько на т≥ шабл≥, на т≥ панцир≥, бунчуки ≥ вс€к≥ клейноди, перем≥шан≥ з к≥стками, з јдамовими главами, що повироблювано горор≥зьбою з м≥д≥ да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був ≥ неписьменний, так ≥ той би догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: ус€ке багатство, ус€ка слава Ч усе воно суЇта суЇт; ≥ шабл€, й булава з бунчуком, ≥ горностайова кире€ пол€жуть колись поруч ≥з мертвими к≥стками.

ќтже й Ўрам, розгл€даючи ту горор≥зьбу да читаючи еп≥таф≥њ, засмутивс€ душею да й каже:

Ч олико-то гроб≥в, а вс≥ ж то т≥њ люде жили на св≥т≥, ≥ вс≥ п≥шли на суд перед бога! —коро й ми п≥дем, де батьки ≥ д≥ди наш≥.