Чорна рада

Ч я думаю т≥лько, Ч каже ѕетро, Ч що ти, пан≥матко, з мене глузуЇш, от ≥ все!

Ч Ќ≥, не глузую, козаче. —лухай да на ус мотай, що сказала ворожка. Ђј що ж, Ч каже, Ч пан≥, сей тоб≥ сон пророкуЇ дочку ≥з з€тем. ƒочка в тебе буде на весь св≥т красою, а з€ть Ч на весь св≥т славою. Ѕудуть ≥з’њжджатись з усього св≥ту пани й гетьмани, дивоватимутьс€ крас≥ твоЇњ дон≥, дароватимуть њй ср≥бло-злото, та н≥хто њњ не обдаруЇ краще од судженого. —уджений буде €сен красою м≥ж ус≥ма панами ≥ гетьманами; зам≥сть очей будуть зор≥, на лоб≥ Ч сонце, на потилиц≥ Ч м≥с€цьї. “ак промовила мен≥, в≥щуючи, стара бабус€. як ось, справд≥, дав мен≥ господь дочку Ч справдилось бабусине слово: н≥вроку њй, не посл≥дуща м≥ж д≥вчатами. “рошки згодом зашум≥ло по ¬крањн≥, закип≥ло, мов у казан≥, ≥ стали з’њжджатись у ињв пани да гетьмани Ч справдилось друге бабусине слово. ”с≥ дивовались на мою дитину, даровали њй сережки, дорог≥ перстен≥; т≥лько ж н≥хто так не обдаровав њњ, €к той гетьман, що мен≥ снивс€. ƒорожчий над ус≥ подарунки був його подарунок, ≥ кращий над усе панство ≥ лицарство був молодий гетьман: зам≥сть очей Ч зор≥, на лоб≥ Ч сонце, на потилиц≥ Ч м≥с€ць. —правдилос€ ще раз ворожчине слово. ”с≥х пан≥в ≥ гетьман≥в затемн€в в≥н красою. ≤ говорить мен≥: ЂЌе оддавай же, пан≥матко, своЇњ дочки н≥ за кн€з€, н≥ за лицар€; не буду женитись, поки виросте Ч буду њй в≥рною дружиноюї. ƒай же, боже, ≥ ти, мати божа, щоб ≥ се справдилось на щаст€ й на здоров’€!

“ут саме вињхали вони ≥з-за гори. ѕеред ними так ≥ заблищало, так ≥ замигот≥ло, так ≥ замережило церквами, хрестами, горами ≥ будинками. —в€тий город с≥€в, €к той русалим. —онце ще не п≥дн€лось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелен≥ сади, ≥ все, що заглед≥ло око в иЇв≥, усе гор≥ло, мов парча золототкана€.

ѕрочане перехрестились ≥ сотворили молитву. ј ѕетро њде соб≥ ≥ не бачить, ≥ не чуЇ н≥чого: так опентала його „ереваниха.

≤V

¬есело й т€жко згадувати нам тебе, старий наш д≥ду иЇве! Ѕо й велика слава не раз тебе ос≥€ла, ≥ велик≥њ злигодн≥ на тебе з ус≥х бок≥в збирались… —к≥лько-то кн€з≥в, лицарства ≥ гетьман≥в добуло, воюючи за тебе, слави; ск≥лько-то на твоњх улиц€х, на тих старосв≥тських стогнах, на валах ≥ церковних цвинтар€х пролито кров≥ христи€нськоњ! ”же про тих ќлег≥в, про тих —в€тослав≥в, про т≥њ €сири половецьк≥њ н≥чого й згадувати. “у славу, т≥њ злигодн≥ вибила нам ≥з голови безбожна татарва, €к уломивс€ Ѕатий у твоњ «олот≥ ворота. Ѕуде з нас ≥ недавн≥х споминок про твою руњну.

≤ще ж от ≥ дванадц€ти л≥т не нал≥чив Ўрам, €к у той нещасливий Ѕерестецький р≥к прийшов до иЇва –адз≥в≥лл ≥з литвинами, усе попалив ≥ пограбував, а м≥шане, с≥вши на байдаки, мусили до ѕере€слава вт≥кати.

“а люта пожежа ≥ще не зовс≥м загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по њй просл≥док. Ќа коморах, на стан€х, на огорожах, пом≥ж св≥жим деревом чорн≥ють колодки, а ≥нде гарний колись сад стоњть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищ≥ стирчать т≥лько печ≥ да ворота; а де чи д≥лованн€, чи щит над вор≥тьми, чи €ка хоромина, то все те нове, ≥ще й дерево не посин≥ло.

—мутно, було дивитись Ўрамов≥ на т≥њ признаки пожеж≥. “≥льки й краси було в иЇв≥, що церкви бож≥њ, да городи з червоними маками, да ще т≥њ гори круто€р≥, з зеленими покотами.

“од≥ ще трохи не весь ињв м≥стивс€ на ѕодол≥; ѕечерського не було зовс≥м, а —тарий, або ¬ерхн≥й город п≥сл€ ’мельнищини безлюдовав. ƒе-не-де сто€ли по ѕодолу кам’€ниц≥: а то все було дерев’€не: ≥ ст≥ни з баштами круг ѕодолу, ≥ замок на гор≥ исел≥вц≥. ”лиц≥ були узеньк≥, плутались то сюди, то туди; а ≥нде зам≥сть улиц≥ майдан, ≥ н≥хто його не забудовуЇ, ≥ н≥чого на йому нема, т≥лько гуси пасутьс€.

ѓдуть наш≥ прочане по тих закоулках, аж дивл€тьс€, Ч посеред улиц≥ збились вози у купу. Ўрам послав сина прочистити дорогу. ѕоскочив ѕетро до воз≥в; гл€не, аж за возами, коло хати, перед іаночками, сидить юрба людей. ѕосередин≥ килим, на килим≥ пл€шки, чарки ≥ вс€ка страва.

ѕетро зараз догадавсь, що се, мабуть, чолов≥ков≥ дав бог родини абощо, так на радощах частуЇ вс€кого, хто б не йшов або њхав улицею. ёрба гостей з≥бралась уже чималенька, ≥ все були м≥щане. «нат≥ були м≥щане раз уже з того, що не носили шабель, Ч т≥лько н≥ж коло по€са: одн≥ пани да козаки ходили при шабл€х. ј вдруге, знат≥ були з того, що п≥дпер≥зувались по жупану, а кунтуш≥ носили наопашки (тод≥ було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не п≥дпер≥зуйсь, щоб ≥нде носа не втерто). ≤ще ж ≥з того були вони знат≥, що не важились ходити у кармазинах: ходили тод≥ в кармазинах т≥лько люде значн≥ да шабльован≥, а м≥щане од€гались синьо, зелено або в горохв€ний цв≥т; убог≥њ носили личакову одежу. „ерез те козаки дражн€ть було м≥щан личаками, а м≥щане дражнили козак≥в кармазинами.

√ост≥ сид≥ли за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що ѕетро мусив добре гукнуть через вози Ђƒобриденьї. ќбернулось тод≥ до нього дв≥ чи три голови.

Ч ѕане господарю! Ч каже. Ч ≤ ви, шановна€ громадо! ѕросить паволоцький Ўрам пропуска через табор.

—коро назвав Ўрама, зараз де€к≥ повставали да й дивл€тьс€; а господар п≥знав ѕетра да й каже:

Ч ƒе ж той Ўрам? ÷е х≥ба дес€та дол€ старого Ўрама.

Ч ƒе тоб≥ дес€та! Ч п≥дхопили, шуткуючи, гост≥. Ч ’≥ба сота!

Ч ≤ сотоњ нема! Ч закричали ус≥ гурбою. Ч ’оч тис€чу таких красних жупан≥в ≥зложи докупи, то все-таки не буде Ўрама!

”с≥ були рад≥ з такоњ вигадки; ≥нш≥ аж реготали: клюкнули вже зранку добре. як ось п≥д’њхав ≥ сам Ўрам. —коро заглед≥ли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть ≥ повиходили до його назустр≥ч. √осподар ≥з пл€шкою й чаркою попереду.

Ч ќт наш старий Ўрам! Ч кричали м≥щане. Ч ќт наш батько!

Ч ўо се, “арасе? Ч каже тод≥ Ўрам господарев≥ (а господар колись був у охочих козаках у Ўрама сурмачем). Ч —упротив кого се ти заложив такий табор? «даЇтьс€ ж тихо на ¬крањн≥?

Ч ƒе тоб≥ тихо, пане полковнику чи панотче?.. я вже не знаю, €к тепер тебе й величати, Ч каже “арас —урмач. Ч ƒе тоб≥ тихо? —ьогодн≥ народивсь у мене такий лицар, що аж земл€ затрусилась. ƒав мен≥ бог сина, такого ж, €к ≥ €, “араса. оли миш голови не одкусить, то й в≥н по-батьк≥вськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

Ч Ќехай велик росте да щаслив буде! Ч каже Ўрам.

Ч „им же тебе шанувати, вельможний пане?

Ч Ќ≥чим не треба, “арасе.

Ч як то н≥чим? Ч здивовавшись, каже —урмач. Ч ’≥ба зарок положив?

Ч Ќе зарок, “арасе, а, прибувши до иЇва, вс€к христи€нин повинен перше поклонитись церквам божим.

Ќе так≥вський же був ≥ “арас, щоб угомонивсь одразу.

Ч ƒоброд≥ю м≥й, Ч каже, Ч любезний? оли б € знав, що така мен≥ на стар≥сть буде честь од пана Ўрама, то враг мене в≥зьми, коли б € засурмив вам хоч на один приступ! ’≥ба ж ти не рад моЇму “арасков≥, що не хочеш попорськати його пелюшок? “об≥, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закор€в≥е, €к жидовча!

Ч –ад € йому з щирого серц€, Ч каже Ўрам, Ч пошли йому, господи, щастЇ й долю; т≥лько ж не та пора тепер, щоб гул€ти нап≥дпитку.

Ч “а на добре д≥ло, доброд≥ю, завс≥ди пора. ƒивись, ск≥льки воз≥в коло хати! Ќ≥хто не одцуравсь моЇњ хл≥ба-сол≥. ≤нший на €рмарок бравс€, ≥нший у гай по к≥лл€, ≥нший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне д≥ло, що треба прив≥тати нового чолов≥ка, то нехай €рмаркуЇ соб≥ хто хоче, нехай свин≥ лаз€ть у город, а ж≥нка рве на соб≥ волосс€, Ч тут ось треба запоб≥гти, щоб новому чолов≥ков≥ не г≥рко було на св≥т≥ жити. ј то скаже: Ђќт у мене батько такий-с€кий був! ѕоскупивсь ≥справити €к сл≥д родини, а тепер ≥ њж хл≥б пополам ≥з сл≥зьми!ї

Ч ќдумайс€, бога ради, “арасе! Ч каже Ўрам (уже йому докучило слухати п’€не верз€канн€). Ч „и до реч≥ ж отеЇ чолов≥ков≥, прињхавши до церков божих, до мощей св€тих, застр€ти на хрестинах?

Ч “а що ти, куме, коло нього панькаЇш? Ч сказав хтось ≥збоку товстим голосом. Ч ’≥ба не знаЇш, що се таке? «най нас, пан≥в! ќт воно що! —казано Ч кармазини. —ебто вже наш брат њм не кунпан≥€, Ч от воно що!