Чорна рада

Ч ќ, невже таки ж≥ночий р≥д спокусив хоть раз запорожц€?

Ч ќй-ой-ой, пане гетьмане! “а ще €к! ≤ не диво-бо: јдам був чолов≥к не нашого брата, та й той сп≥ткнувсь на ву!

Ч «в≥дки ж уз€лась та крал€?

Ч —питай њњ сам, зв≥дки! я такоњ пишноњ панни не зум≥ю й зайн€ти. ≤ погл€нув на Ћесю.

Ч “ю-тю, дурню! Ч каже, засм≥€вшись, —омко. Ч —е мо€ молода!

Ч “а мен≥ не те горе, що вона тво€ молода, Ч каже, здихнувши, запорожець, Ч а те, що зовс≥м мене причарувала.

”с≥ зареготали, почувши таке диво.

Ч Ѕраво, Ч каже —омко, Ч ведм≥дь попавсь у те-нети! ўо ж тепер буде?

Ч ј що ж? ¬едм≥дь п≥де до свого берлога ≥ тенети за собою пот€гне.

Ч як! ќтсе у —≥ч би то?

Ч „ого ж у —≥ч? ’≥ба т≥лько й св≥ту, що в в≥кн≥?

Ч ≤ отсе такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради ж≥нки покине товариство?

Ч ј чом же? “а дл€ такоњ крал≥ можна покинути й усе на св≥т≥, не то що товариство.

Ч Ќу, куди ж би ти пот€г своњ тенети?

ирило “ур засм≥€всь.

Ч “и-бо вже, пане €сновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Ќе хочетьс€ тоб≥ й признаватись, не хочетьс€ й брехати.

Ч Ѕо ще, кажеш, ≥зроду не брехав? Ч додав, шуткуючи, —омко.

Ч Ќе збрешу й тепер, Ч каже ирило “ур. Ч ƒайте т≥лько гортань промочити.

ƒа й кашл€нув, випивши кубок, ≥ погл€нув по вс≥х гост€х, розгладжуючи вуси.

Ч “реба, Ч каже, Ч вам, панове, знати, що „орна гора те ж св€те, що й наша —≥ч, т≥лько що там не цураютьс€ бабського роду. ј то ≥ под≥лена так, €к у нас: у нас курен≥, а в њх братства, ≥ над ус€ким братством обирають отамана. ј що вже воювати з бусурменами, так хоч щодн€. “а €к у њх воюють, коли б т≥лько ви знали! як зачне розказувати м≥й побро, то аж душа вгору росте. ѕобро м≥й, знаЇте, забр≥вши на ¬крањну, скучив без своЇњ „орноњ √ори ≥ вже давно зазива мене в гост≥. ≤ то сказати: чом не погул€ти козаков≥ по св≥ту, чом не подивитись, €к живуть ≥нш≥ €зики?

¬с≥ слухають, до чого в≥н доведе свою р≥ч. ќчаровав ус≥х запорожець.

Ч Ђƒобре, Ч кажу, Ч поњдьмо, покажем твоњм земл€кам козацьке лицарство; нехай ≥ нас там знають!ї Ч ќто ж ≥ побратавсь € з ним у братств≥, так уже, щоб у нас не було се моЇ, а се твоЇ, а все укуп≥: щоб помагать один одному у вс€к≥й пригод≥, щоб менший старшому був в≥рним слугою, а старший меншому р≥дним батьком. ¬оно б ≥ добре, та €к побачив € отсю кралю, так душа й дала сторчака, Ч Ђяк хочеш, Ч кажу, Ч побро, а € без сењ д≥войки не поњду з ”крањни!ї Ќе бабак же й м≥й побратим, Ч Ђћоре! Ч каже. Ч ” нас €к кому припаде до душ≥ руса коса, то вхопить €к сок≥л чайку, та й до попаї.

Ч —е вже по-римськи! Ч каже, см≥ючись, —омко. Ч ј €к же в тоњ чайки Їсть брати-орли або родич≥-соколи?

Ч “им-бо й ба, що юнаки знають ≥ сьому лиху запоб≥гти. “≥лько нат€кни, то сам≥ визвутьс€! Ђ√айде, море! ƒа т≥ отмемо д≥войку!ї —ебто по-нашому: Ђ√айда, одн≥мем тоб≥ д≥вчину!ї ќт ≥ зберетьс€ чолов≥к дес€ть тих отмичар≥в: спор€д€тьс€ €к на в≥йну, ≥ вже €к попадуть у своњ лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впуст€ть родичам. ѕек його матер≥! “аким звичай по смаку мен≥! ≤ вже х≥ба не € буду, щоб € не доказав такого ж отмичарства. ¬они беруть одн≥Їю хистю, а в нашого брата про запас ≥ характерство Їсть!

Ч ўо за бал€ндрасник отсей прудиус! Ч каже, см≥ючись, —омко. Ч ћабуть, у вас в —≥ч≥ т≥лько й роботи, що пот≥шати один одного вигадками.

Ч ≈, пане гетьмане! Ќаш≥ братчики, що в бога день, виробл€ють так≥њ чудас≥њ, що не треба й вигадок. “о вже знаю, що пани-молодц≥ не почують луччоњ, €к € сьогодн≥ викину. ўе такоњ чудас≥њ зроду н≥хто не чував.

Ч ўо ж то буде за чудас≥€?

Ч “ак, н≥чого: п≥дхоплю т≥лько на с≥дло отсю кралю, та й шукай в≥тра в пол≥. ћахнем з побратимом навпростець до „орноњ √ори. ќх, да д≥вчина ж гарна! Ч додав ирило “ур, погл€нувши вовчим погл€дом на Ћесю.

Ћес€ вже давно була сама не сво€ од страху. «роду вона н≥кого так не бо€лась, €к сього запорожц€. р≥пилась, однак же, сердешна, сидючи за столом. як же погл€нув в≥н отак на нењ, то наче аж до серц€ дос€г њњ очима. «л€калась голубонька, €к дитина, ≥ заплакала з л€ку. «атулила руками оч≥, а сльози м≥ж пучки так ≥ капот€ть. ћати соб≥ стривожилась, устала з-за стола ≥ одвела њњ в к≥мнату.

ј козакам ≥ байдуже, т≥лько см≥€лись.

Ч ќ, вражий ти комишнику, Ч каже Ўрам, Ч бач до чого добалакавсь! ≤зл€кав справд≥ б≥дну дитину.

„ереваниха вже не вернулась до столу; однак н≥хто п≥сл€ об≥д не догадавсь дов≥датись, чи не занедужала з переполоху Ћес€. “од≥ ще козак мало зважав на ж≥ноче серце. ∆≥ноч≥ сльози й печаль не скоро проймали йому душу. ”ставши з-за стола, ирило “ур под€кував за хл≥б, за с≥ль по-своЇму:

Ч —пасиб≥ богу та мен≥, а господарю н≥: в≥н не нагодуЇ, то другий нагодуЇ, а з голоду не вмру, Ч да й пот€г ≥з подв≥р’€ з побратимом, не сказавши н≥кому й Ђпрощайтеї, наче з свого курен€. “≥лько чутно було, €к висп≥вував за вор≥тьми:

∆урба мене сушить, журба мене в’€лить,

∆урба мене, мо€ мати, скоро з н≥г ≥звалить.

Ч „и чуЇш? Ч каже тод≥ Ўрамов≥ гетьман. Ч Ќ≥хто не розбере, чим душе низовець, поки сам себе не ви€вить. ќт же € знаю, що в сього ирила “ура щось на душ≥ важке лежить. ”даЇ в≥н ≥з себе паливоду, а постер≥гав не раз €, куди пр€муЇ сей юрода. ƒивно во оч≥ю, а так воно Їсть, що в≥н т≥лько й живе душ≥ спасен≥Їм.

Ч Ћедачу ж вибрав в≥н дорогу! Ч каже Ўрам.

Ч Ќа €ку натрапив, таку й вибрав, батьку! —отворив себе буњм ≥ безумним дл€ бога. ќт воно що! √осподь його знаЇ, куди в≥н зайде; а бачив € раз, €к ирило “ур, мол€чись серед ноч≥ богу, обливавсь гар€чими сльозами, ≥ нехай би пустинник зн≥с таку молитву до бога, €к сей гульв≥са! ѕрислухавшись, € сам… ƒа що про те розказовати? “о д≥ла бож≥. ќдкрию тоб≥, панотче, чого отеЇ € в иЇв≥. Ќе сватанн€ в мене на думц≥. ѕов≥нчаЇш ти мене, од≥гнавши л€х≥в до —луч≥, щоб мо€ ж≥нка була гетьманша на всю губу. ј тепер перед в≥йною треба нам поставити у иЇв≥ твердо ногу, понасипати горлахи пашнею, припасти довол≥ пороху ≥ в≥йськовоњ зброњ да ще спор€дити одно д≥ло. ќсь ход≥мо лиш до архимандрити, до нашого порадника. √≥зель, батьку, тепер у нас такий головатий чолов≥к, к колись був ћогила. ѕоговоримо з ним де про що з √ад€цьких пункт≥в. Ќе дурень був ¬иговський, що написав њх, т≥лько дурень, що з’€кшавсь ≥з л€хами. « л€хами в козак≥в вов≥ки-в≥чн≥ ладу не буде. „и гаразд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укуп≥ жити. —е вже так, батьку!

Ч ќй, синку! Ч каже Ўрам. Ч –ознюхали ми тепер добре бо€р да воЇвод московських!

Ч —е, батьку, €к до чолов≥ка! ј москаль нам р≥дн≥ший од л€ха, ≥ не сл≥д нам од його одриватись.

Ч Ѕог його знаЇ! Ч каже здихнувши Ўрам. Ч ћоже, воно так буде й лучче.

Ч ”же ж пак не гiрше, батьку! Ѕо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i вс€ке ледащо норовить, €к би козака в гр€зь затоптати.

Ч Ќе дiждуть вони сього, нев≥рн≥њ душ≥! Ч каже Ўрам, ухопившись за уса.

Ч ќтже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. —е ж усе одна –усь, боже м≥й милий! оли в нас заведетьс€ добро, то й москалю буде лучче. ќсь нехай лиш господь нам допоможе зложити докупи обидва береги ƒн≥пров≥, тод≥ ми позаводимо усюди правн≥њ суди, школи, академ≥њ, друкарн≥, п≥дн≥мемо ¬крањну вгору ≥ возвеселим душ≥ тих великих кињвських ярослав≥в ≥ ћономах≥в.

–озмовл€ючи про так≥ реч≥, п≥шли до отц€ ≤нокент≥€ удвох чи втрьох, а де€к≥ роз≥йшлись по монастирев≥.

ўо ж д≥€лось ≥з Ћесею? ¬она, голубонька, справд≥ рознемоглась. Ќе жартами здавались њй химерн≥ реч≥ запорожц€: вона бо€лась, щоб не вхопив в≥н њњ, €к шул€к, ≥ просила матер≥ позащ≥пати кругом двер≥. „ого вже не робила мати, щоб њњ заспокоњти! —ердешному д≥вчат≥ так ≥ сто€в перед очима страшенний запорожець. ”же й „еревань, увалившись у к≥мнату, пробував а њњ уговорювати, щоб не л€калась не знать чого; раз≥в зо два назвав, забувшись, аж бгатиком; дал≥ бачить, що н≥чого з нею не врадить, махнув рукою да й л≥г одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечерн≥.

ѕ≥сл€ вечерн≥ знов позбирались ус≥ у козацьке подв≥р’Ї. √етьман ≥ Ўрам вернулись ≥ще весел≥ш≥, пили за здоров’Ї великоњ, одностайноњ ”крањни, пили й за цар€ православного ≥ праведного, которий н≥ дл€ кого в св≥т≥ душею не покривить, не так €к той король, що оддав козак≥в магнатам на поталу. ќд щирого серц€ празниковали. „еревань соб≥ був рад, що Ўрам повесел≥шав, ≥ все т≥лько вигукував за кубком: