Чорна рада

як сказав, то наче ≥скру в порох укинув. ”с≥ так ≥ загор≥лись, бо м≥щане вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали.

Ч ≈, пек же його матер≥! Ч закричало дес€теро разом. Ч “ак ми т≥лько тод≥ кунпан≥€ кармазинам, €к треба виручати њх ≥з-п≥д кормиги л€дськоњ?

Ч ѕхе, Ч каже господар, Ч €кого ж чорта нам коло них панькати?

Ч ди€волу кармазин≥в! Ч загукала громада, роздрочившись, €к бугањ. Ч ¬они т≥лько вм≥ють бр€жчати шабл€ми; а тод≥ де були с≥ бр€зкуни, €к безбожний –адз≥в≥лл загуркотав ≥з гармат у городськ≥ ворота?

«акип≥в же й Ўрам, почувши так≥ реч≥.

Ч ј ви ж, Ч каже, Ч прокл€т≥ салогуби, де тод≥ були, €к л€хи обгорнули нас п≥д Ѕерестечком, мов горщок жаром? ƒе ви тод≥ були, €к припекли нас з ус≥х бок≥в, що трохи не половина в≥йська викип≥ла? ¬и тод≥ бр€жчали не шабл€ми, а тал€рами да дукатами, що понабирали од козак≥в за гнил≥ п≥дошви да д≥р€в≥ сукна! √а! ј –адз≥в≥лл прийшов, так ви, ока€нн≥, не одв≥товали йому й разу з гармати! ѕлюгав≥њ страхополохи! ќддали самох≥ть –адз≥в≥ллов≥ м≥сто ≥, €к т≥њ баби, заголосили: Ђ«года!ї як же запалав ињв да почали литвини душити вас, що овечок, так хто п≥дскочив до вас на п≥дмогу, коли не козаки? Ѕ≥долаха ƒжеджел≥й ≥з жменею тих с≥ромах улет≥в у ињв, €к голуб у гн≥здо за шул€ком; а ви п≥дперли його, зайц≥ н≥кчемн≥њ? ƒурень пок≥йник був! я не Ћитву, € вас би с≥к да рубав, б≥сов≥ д≥ти! я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!

Ч який гаспед одвойовував наше добре, опр≥ч нас самих? Ч кричали м≥щане. Ч ќдвоювали козаки!.. “а хто ж були т≥ козаки, коли не ми сам≥? —е то тепер, з вашоњ ласки, не носимо ми н≥ шабель, н≥ кармазину. озацтво ви соб≥ загарбали, сам≥ соб≥ пануЇте, ридванами њздите, а ми будуй власним коштом ст≥ни, пал≥сади, башти, плати чинш, мито ≥ чорт знаЇ що! ј чом же би ≥ нам по-козацьки не причепити до боку шабл≥ та й не сид≥ти, згорнувши руки?

Ч озаки сид€ть, згорнувши руки! Ч каже Ўрам. Ч ўоб ви так по правд≥ дихали! оли б не козаки, то давно б вас чорт ≥злизав, давно б вас дос≥ л€хи з недол€шками задушили або татарва погнала до риму! Ѕезумн≥њ глави! ƒа т≥лько козацькою одвагою держитьс€ на ¬крањн≥ предс€ –усь ≥ благочестива в≥ра! ƒай њм ус≥м козацьке право! —казали б ви се батьку Ѕогданов≥: в≥н би €краз потрощив об ваш≥ дурн≥њ голови свою булаву! ƒе в св≥т≥ видано, щоб увесь люд жив при однаковому прав≥? ”с€кому своЇ: козакам Ч шабл€, вам Ч безм≥н да терези, а посп≥льству Ч плуг да борона.

Ч оли ус€кому своЇ, Ч каже “арас —урмач (а пл€шкою махаЇ так, що аж гор≥лка ллЇтьс€), Ч коли ус€кому своЇ, то чом же нам шаблю ≥ козацьку волю не назвати своЇю? ” козак≥в не ставало в≥йська, Ч ми с≥ли на кон≥; у козак≥в не було грошей, Ч ми дали њм ≥ грошей, ≥ зброю; укуп≥ били л€х≥в, укуп≥ терп≥ли вс€к≥ пригоди, а €к прийшлось до розкв≥танн€, то козаки зостались козаками, а нас у посп≥льство повернено! ўо ж ми таке? ’≥ба ми не т≥њ ж козаки?

Ч ’≥ба ж ми не т≥њ ж козаки? Ч п≥дхопила громада,

позакладавши ≥з зневагою руки за по€си. Ч ’то жив ≥з нами запан≥брата, дак тепер гордуЇ нашим хл≥бом-с≥ллю!

Ўрам не раз починав говорити, так куди! √алас той так ≥ покриваЇ слова його.

Ч “а постривайте, постривайте, пани кармазини, Ч гукнув один товстопикий синьокаптанник, Ч швидко ми вам хвоста вкрутимо! Ќе довго гордуватимете нами! Ќалет€ть зозул≥, що нас не забули… ƒобр≥ молодц≥ не дадуть нам загинути. —правимо ми вам чорну раду; тод≥ побачимо, хто €ке матиме право!

Ч ќго, Ч каже Ўрам, Ч он воно куди д≥ло хилитьс€!

Ч ј то ж €к? Ч кажуть, сто€чи козирем, м≥щане. Ч Ќе все т≥лько козакам на радах орудовати. —хаменулись ≥ на нас с≥чов≥ братчики.

ƒа й огл€нулись на чубатого запорожц€. «апорожець сидить коло хати, да мов ≥ не в≥н, мов ≥ не чуЇ, що круг нього наче море граЇ.

Ч ≈ге-ге! Ч каже тод≥ Ўрам. Ч “ак це ≥з Ќизу такий в≥тер в≥Ї!

ƒа й догадавсь, що вже вогню п≥дложено, уже т≥лько роздуть, то й зн≥метьс€ пожежа по вс≥й ”крањн≥. —ерце в його зомл≥ло, €к зм≥ркував соб≥, що то з того може за лихо уродитись! ƒе д≥лась зараз ≥ вс€ досада на м≥щан!

Ч Ўановна громадо! Ч каже. Ч Ќе думав же € й не гадав, щоб ки€не пошановали отак мою стар≥сть! „и давно ж ми були в вас ≥з батьком ’мельницьким? “од≥ ви з хл≥бом-с≥ллю виходили до нас назустр≥ч, з плачем ≥ рад≥стю нас прив≥тали; а тепер ось старого Ўрама, що поруч њхав ≥з батьком Ѕогданом, отак зневажаЇте!

Ч ѕанотченьку ти наш коханий! Ч каже йому “арас —урмач, бо зараз така мова його вгамовала. Ч ’то ж тебе зневажаЇ? „и се ж проти тебе, батьку, говоритьс€? так≥њ, що душать нас, уз€вши за ши€ку; а ти зроду н≥кому злого не запод≥€в. Ќе вважай на њх галас. ћало чого не буваЇ, що п’€ний сп≥ваЇ! ѓдь соб≥ з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, гр≥шних, прочитай св€ту молитву.

ј „еревань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив н≥€ких сварок; да ото €к побачив, що вже почав той гом≥н утихати, вињхав ≥з-за Ўрама да й каже:

Ч азнаЇ за що ви завелись оце, бгатц≥! ƒайте т≥лько загл€нуть нам хоч у одну церкву, а тод≥ € отут ≥з вами с€ду ≥ вже не знаю, хто переп’Ї мене в иЇв≥, опр≥ч пана в≥йта.

ћ≥щане вже вз€ли своЇ: з≥гнали трохи криком серце; а „ереван€ таки й любили, ≥ шановали, бо був козак друз€ка: уже кому чи €ка нужда, чи що, то зар€туЇ й визволить. ќт ≥ давай уже хоть коло сього леститисьЕ

Ч ќце, Ч кажуть, Ч пан, так пан! ƒай, боже, ≥ пов≥к таких пан≥в! Ќема в нього н≥ крихти гордост≥!

Ч «а те ж йому господь дав таку золоту й пан≥ю, Ч казали де€к≥.

Ч «а те ж йому дав ≥ дочку краще маку в город≥, Ч добавили ще ≥нш≥њ.

Ч Ќу, пропуст≥те ж нас, коли так, Ч каже Ўрам.

Ч ѕропуст≥мо, пропуст≥мо €сних пан≥в! Ч сказав “арас —урмач да й розтовпив своњх гостей.

–озступились ≥ дали проњхати верховим ≥ ридванов≥.

ƒовго њхав Ўрам, понуривши голову: т€жко стало старому на душ≥. ƒал≥ здихнув важко, од серц€, да й каже, так н≥би сам до себе:

Ч ¬скую прискорбна Їси, душе мо€, ≥ вскую смущаЇши м€? ”повай на господа!

ј „еревань, њдучи поруч, прислухавсь, що в≥н соб≥ мимрить.

Ђ≈, Ч думаЇ, Ч отже, мабуть, враж≥ личаки справд≥ допекли йому. “реба його розважитиї.

Ч Ѕгате, Ч каже, Ч ≤ване! ”дар ти лихом об землю! „ого таки тоб≥ журитись?

Ч як чого? Ч каже Ўрам, Ч х≥ба не чув, що на ум≥ в сих мугир≥в? «адумали чорну раду ≥родов≥ душ≥!

Ч “а враг њх бери з њх чорною радою, бгате!

Ч ќт тоб≥ на! ј х≥ба ж ти не бачиш, зв≥дки сей в≥тер в≥Ї? —е вже коњть не хто, €к прокл€тущий ≤ванець ≥з низовими комишниками. “ак х≥ба нам сид≥ти, згорнувши руки, коли огонь уже п≥дложено ≥ ось туж-туж пожежа схопитьс€ по ¬крањн≥!

Ч ј що нам, бгате, до ¬крањни? ’≥ба нам н≥чого њсти або пити, або н≥ в чому хороше походити? —лава тоб≥, господи, буде з нас, поки нашого в≥ку! я, бувши б тобою, сид≥в би лучче дома та њв би хл≥б-с≥ль з упокоЇм, ан≥ж мен≥ битись на стар≥сть по далеких дорогах та сваритись ≥з м≥щанами.

Ч ¬раг в≥зьми мою душу, Ч закричав ≥з серц€ Ўрам, Ч коли € ждав од „ереван€ такоњ реч≥! “и Ѕарабаш, а не „еревань!

ўо ж би ви думали? „еревань так ≥ помертв≥в од сього слова.

Ч ўо ж оце ти сказав, бгатику? Ч ледв≥ промовив через силу.

Ч “е, Ч каже, Ч що, так, €к Ѕарабаш казав ’мельницькому:

ћи дач≥ не даЇм,

¬ в≥йсько польське не йдем:

Ќе лучче б нам з л€хами,

ћостивими панами,

ћирно проживати,

јн≥ж п≥ти луг≥в потирати,

—воњм т≥лом комар≥в годувати?

“ак оце й ти говориш. Ќехай гине отчизна, аби нам було добре! Ќема ж тоб≥ тепер у мене й другого пр≥звища, €к Ѕарабаш!

Ч Ѕгате ≤ване! Ч каже „еревань, а сам аж тремтить. Ч –ок≥в дес€ть назад правовавс€ б ти зо мною за се порохом та кулею. “епер € вже не той, т≥лько ж ≥ нехай враг в≥зьме мою душу, коли € хочу зостатьс€ з таким паскудним пр≥звищем. ѕокажу € тоб≥, що € не Ѕарабаш; њду з тобою за ƒн≥про так, €к от сиджу на кон≥, Ч з ж≥нкою, з дочкою ≥ ¬асилем Ќевольником, ≥ хоч би ти, €к кажеш, дл€ отчизни кинувсь ≥з мосту в воду, то й € за тобою.

Ч ќтеЇ так по-козацьки! Ч сказав Ўрам, да аж печаль свою забув, €к побачив, що в „ереван€ ще не зовс≥м заснуло козацьке серце. Ч ƒай же, Ч каже, Ч руку да об≥щайсь от перед братством —агайдачного, що держатимешс€ за мене у вс€к≥й дол≥.