Чорна рада

—омко усм≥хнувсь:

Ч —е, Ч каже, Ч наш юродивий ирило “ур. ≤ звел≥в одв≥товати по-запорозьки: Ђ озах з Ћугуї, бо запорожц≥ здоровкались, мов хиже птаство в степу.

Ч Ќе знаю, синку, Ч каже Ўрам, Ч що за невол€ тоб≥ водитьс€ з сими пугачами. √ородовому козаков≥ треба стерегтись њх, €к огню.

Ч ѕравда тво€, батьку, Ч каже —омко, Ч низовц≥ зледащ≥ли п≥сл€ ’мельницького, а все-таки м≥ж ними Їсть люде драгоц≥нн≥њ. ќт хоч би й отсей ирило “ур. Ќе раз в≥н мен≥ ставав у велик≥й пригод≥. ƒобрий в≥н, ≥ душа щира, козацька, хоть удаЇ з себе ледащицю ≥ характерника. ƒа вже без юродства в њх не буваЇ.

Ч ўоб њх лихий злизав ≥з њх юродством! Ч каже Ўрам. Ч ѓм усе см≥шки! Ќе раз ≥ самому ’мельницькому п≥дносили вони г≥ркоњ.

Ч ј все-таки не скажеш, батьку, щоб ≥ м≥ж ними не було добрих людей.

Ч √р≥х мен≥ се сказати! Ч одв≥туЇ Ўрам. Ч –аз, чатуючи з дес€тком козак≥в у пол≥, попавсь був € у таку западню, що без њх €краз пол≥г би головою. ќбскочили мене кругом л€хи. ”же нас осталось т≥лько четверо; уже п≥до мною й кон€ вбито; € одбиваюсь сто€. ј њм, ока€нним, хочетьс€ вз€ти мене живцем, щоб поглумитись так, €к над Ќаливайком ≥ ≥ншими б≥долахами. оли ж тут зв≥дки не в≥зьмись запорожц≥: Ђѕугу-пугу!ї Ћ€хи врозт≥ч! ј було њх ≥з сотню. ƒивлюсь, а запорожц≥в нема й дес€тка.

Ч ќ, м≥ж ними Їсть добр≥ лицар≥! Ч каже —омко.

Ч —кажи лучче, синку, були да загули. ѕеревелись тепер лицар≥ в —≥ч≥: зерно вис≥€лось за в≥йну, а в кошу осталась сама полова.

Ч ќвва! Ч гукнув тут на всю св≥тлицю ирило “ур, показавшись у двер€х.

”в≥йшов у хату, не зн≥маючи шлика, уз€всь у боки да й дивитьс€ на Ўрама, покрививши губу.

Ўрам так ≥ загор≥всь.

Ч ўо то за Ђовваї? Ч каже, п≥дступивши до запорожц€.

ј той ≥знов;

Ч ќвва, панотче! Ч да й заложив за вухо л≥вого yсa (себто Ч знай, не боюсь тебе). Ч ѕеревелись? Ч каже. Ч ƒе тоб≥ перевелись? ’≥ба ж дармо сп≥вають: Ђ“ечуть р≥чки з всього св≥ту до „орного мор€ї?

як вода в „орному мор≥ не переведетьс€, поки св≥т сонц€, так ≥ в —≥ч≥ до в≥ку в≥чного не переведутьс€ лицар≥. « усього св≥ту зл≥таютьс€ вони туди, €к орли на недоступну скелю… ќт хоч би й м≥й побратим… та не про його тепер р≥ч. „олом тоб≥, пане €сновельможний! (“од≥ вже зн€в шлик). „олом вам, панове громадо! „олом ≥ тоб≥, пане полковнику. Ќу, дак €к же ти вернувсь до табора, не маючи кон€.

Ч ≤роде! Ч сказав Ўрам, гр≥зно насупивши на його б≥л≥њ брови, Ч коли б не таке м≥сто, то навчив би тебе шановатись!

Ч —ебто вийн€в шаблюку та сказав: Ђјну, ириле, пом≥р€Їмось, чи€ довша?ї озацьке слово, € оддав би шалевий св≥й по€с за таку честь! “а сього зроду не буде! Ћучче, коли хоч, розрубай мене надвоЇ од чуба до матн≥, а € не зн≥му руки на твоњ шрами ≥ на твою р€су!

«нав-бо, що й сказати, запорожець. «араз старий ≥ вгамовавсь.

Ч „ого ж ти, Ч каже, Ч осо, од мене хочеш?

Ч Ќ≥чого б≥льш, розкажи т≥лько, €к ти добравсь п≥хтурою до табору.

Ч ѕху! —атано! Ч каже тод≥ Ўрам, усм≥хнувшись. Ч –озкажу, т≥лько не доводь мене до гр≥ха. ќт й порозб≥гались ≥к нечист≥й матер≥ л€хи, а ватажок тод≥: ЂЅатьку! ƒа се в тебе кон€ нема?.. Ѕратчики, добудемо йому кон€!ї Ч да й припустив за л€хами.

Ч ўо ж, добули?

Ч ƒобули, враж≥ д≥ти; вернулись ≥з добрим мерином. «дивовались ми тод≥ з козаками. як же й не здивоватись, що в самих кон≥ потомлен≥, а жеребц€ таком доскочили, що так ≥ йграЇ на повод≥?

Ч ≈ге! «най наших! Ќаш брат неспроста воюЇ: часом низовець ≥ чортом орудуЇ.

“ак говорив ирило “ур, розгладжуючи уси ≥ погл€даючи на всю компан≥ю, а оч≥ так≥ лукав≥, що разом, здаЇтьс€, й щиро говорить, разом ≥ морочить.

Ч ƒа ≥ в мене самого, Ч каже Ўрам, Ч така думка, що тут без нечистоњ сили не об≥йшлось. ѕитаю: Ђяк ви доскочили такого огира?ї Ч ЂЌам теЇ знати, батьку. —≥дай да њдь соб≥ з богом: л€хи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похм≥лл€ї.

Ч јга! ” нас так! Ч каже ирило “ур. Ч Ќаш≥ не кудкудахчуть, ≥зн≥сши €Їчко. ј воно було ось €к. ѕрипустили братчики за л€хами, а л€хи оглед≥лись, що њх женетьс€ жмен€, та й зупинились. ѕоки ж вони до мушкет≥в, а отаман приц≥ливсь та ≥ влучив њх ротм≥стров≥ €краз межи оч≥. Ћ€хи тод≥ врозт≥ч!. ј € за кон€… „и то пак отаман за кон€!..

Ч ўо за вража мати! Ч каже тод≥ Ўрам, пртираючи оч≥. Ч ƒа се ж ти, бачу, сам ≥ отаман!

«апорожець тод≥ в рег≥т.

Ч јга, Ч каже, Ч пане полковнику! “ак-то ти шануЇш давн≥х при€тел≥в?

Ч Ќу, вибачай, братику, Ч каже Ўрам, обн€вши його, Ч „и не розкололи л€хи мен≥ голови шабл€ми да келепами: щось не держитьс€ в њй пам’€ть!

Ч ј що ж отеЇ ми так заговорились? Ч озвавсь —омко. Ч ƒавно пора по чарц≥ да й за ст≥л.

Ч ќт, бгатц≥, розумна р≥ч, так-так! Ч каже „еревань. Ч я так отощав, не њвши зранку, що й радуватись не здужаю.

¬ипив ирило “ур гор≥лки да й каже:

Ч ”же ж, пане €сновельможний, не остав твоЇю ласкою ≥ мого побратима.

Ч Ќе оставим, Ч каже —омко. Ч я знаю, що в≥н шаблею ворочаЇ лучче, н≥ж €зиком.

Ч Ќе дивуйсь, пане гетьмане, що в≥н мовчить, наче води набрав у рот: в≥н у мене з далекоњ земл≥, аж ≥з „орноњ √ори Ч десь аж за венграми. “епер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насм≥шив братчик≥в своЇю мовою: усе т≥лько Ђбреї та Ђмореї! ј добрий юнак, о, добрий! ќдин х≥ба ирило “ур йому в юнацтв≥ р≥вн€. “им € н≥кого й не люблю так, €к себе та його!

VII

—омко почав саджати гостей своњх за довгий ст≥л. Ўрама й „ереван€ посадив на покут≥, сам с≥в на хаз€йському м≥сц≥, к≥нець стола, а „ереваниху й Ћесю посадив на ослон≥. «апорожець примостивсь на задньому к≥нц≥ стола ≥з своњм побратимом.

Ўрамовому ѕетров≥ прийшлось сид≥ти поруч ≥з Ћесею, хоть в≥н би тепер рад був одгородитись од нењ горами й мор€ми. ўо там не вигадував той запорожець, €к там не пот≥шались гост≥ ≥з тих вигадок, в≥н сид≥в за столом, наче в гаю.

Ч Ќу, скажи ж мен≥, пане отамане, Ч питаЇ —омко в ирила “ура, Ч €ким в≥тром занесло тебе в ињв?

Ч —амим св€тим, пане €сновельможний, Ч одв≥товав запорожець, Ч проводжаЇм прощальника до ћежигорського —паса.

Ч „ого ж се ти одбивсь од свого товариства?

Ч ѕотривай, пане гетьмане, розкажу все по р€ду; дай перше промочити гортань. “≥лько в вас так≥ н≥кчемн≥ кубки, що н≥ в в≥що гаразд ≥ налити. —в€те д≥ло наш≥ с≥чов≥ кор€ки! ” нашому кор€ц≥ утопиш ≥ншого м≥зерного й л€шка.

Ч ѕгавда, бгате, њй-богу, пгавда! Ч озвавсь „еревань. Ч я давно кажу, що т≥льки в —≥ч≥ ≥ вм≥ють жит≥ по-людськи. ѓй-богу, бгате, коли б у мене не ж≥нка та не дочка, то кинув би ус€ку суЇту мирськую та й п≥шов до вас на «апорожжЇ!

Ч √м! Ч каже ирило “ур, озирнувши його тушу. Ч Ќе багато таких потовпилось би в курен≥!

”с≥ засм≥€лись, а „еревань наперед ус≥х. ¬еселий ≥ негн≥вливий був соб≥ пан.

Ч я з душ≥ люблю сього пройдисв≥та, Ч каже гетьман Ўрамов≥ стиха. Ч „асом в≥н закине й дуже вже круто, да, враг його знаЇ, €кось так щиро засм≥Їтьс€, що н≥защо на його не розсердивсь би.

Ч ѕогано т≥лько, Ч каже Ўрам, Ч що с≥ братчики см≥ючись, чолов≥ка купл€ть, см≥ючись, ≥ продадуть.

Ч ўо правда, то правда, батьку. ѕо њх с≥човому розуму, н≥що на св≥т≥ не стоњть н≥ радост≥, н≥ печал≥. ‘≥лозофи, враж≥ д≥ти! ƒивл€тьс€ на божий мир ≥з бочки, т≥лько не з порожньоњ, €к той ƒ≥огенес, а по шию в гор≥лц≥.

Ч “ак вам хочетьс€ знати, чого € одбивсь од товариства? Ч каже ирило “ур, спорожнивши кубок. Ч ќсь чого. ћоже, ви чували коли-небудь про побратимство! ƒе вже не чувати? —е наш с≥човий звичай. як не одр≥зн€й себе од миру, а все чолов≥ку хочетьс€ до кого-небудь прихилитись; нема р≥дного брата, та й шукаЇ названого. ќт ≥ побратаютьс€ да й живут дов≥ку вкуп≥, €к риба з водою. Ђƒавай, Ч кажу € своЇму „орногору, Ч давай побратаЇмосьї. Ч Ђƒавайї. Ч ќт ≥ зайшли у братство та й попросили панотц€ прочитати над нами ≥з јпостола, що нас породило не т≥ло, а живе слово боже; ≥ от уже ми тепер р≥дн≥ брати, €к той ’ома з ремою.

Ч Ќу, а дал≥?

Ч ј дал≥… —е вже так завс≥гди буваЇ, що скоро чолов≥к зробить добре д≥ло, то сатана, не за хл≥бом його згадуючи, ≥ п≥дсуне ≥скушен≥Ї… ƒал≥ дивлюсь, стоњть крал€ така, що т≥лько гм! “а й год≥.