Чорна рада

ƒа погадавши так, вийн€в ≥з-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войн≥ у л€дського пана чи в недол€шка, да й пов≥сив на риз≥ в богоматер≥.

≤з великоњ церкви повернули наш≥ прочане до печер, коли ж дивл€тьс€ Ч ≥де з печер против њх хтось у дорогих кармазинах, високий ≥ вродливий; а по кармазинах скр≥зь ком≥р ≥ поли гаптован≥ золотом; зверху кире€ п≥дбита соболем; п≥дпиравсь ср≥бною булавою. ј за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саЇтах. „енц≥ њх проводжали. Ўрам аж затремт≥в, €к гл€нув:

Ѕоже м≥й! Ч каже. Ч ƒа се ж —омко!

ј той соб≥ зрад≥в, побачивши Ўрама. ќбн€лись, поц≥ловались ≥ довгенько держали один одного, обн€вшись.

ƒал≥ прив≥тавсь гетьман ≥ з „ереванем. „еревань так зрад≥в, що н≥чого й не зм≥г сказати на гетьманське прив≥таннЇ, да вже обн€вшись, промовив т≥лько:

Ч ј, бгатику м≥й любезний!

„ереваниху назвав гетьман, в≥таючись, р≥дною ненею. ¬она аж помолодшала ≥ вже нащебетала йому вс€чини.

Ч ј ось ≥ мо€ наречена! Ч сказав —омко, обернувшись до Ћес≥. Ч ¬ам, €сна€ панно, чолом до самих н≥жок!

≤ вз€в њњ за руку ≥ поц≥ловав €к дитину.

Ч ƒавно ми, Ч каже, Ч не бачились за в≥йськовими чварами, да ось немов господь нас ≥зведе нав≥ки докупи.

Ћес€ почервон≥ла, да аж нахилилась, €к повна кв≥тка в трав≥, ≥ пригорнулась до матер≥, обн€вши њњ руку.

“ут-то вже ѕетро м≥й догадавсь, що за гетьман снивс€ „ереванис≥. ” них, мабуть, давно вже було з —омком поладжено. ƒивно т≥лько здалось йому, що „еревань про те ан≥ гадки; да, видно, се така була пан≥, що справл€лась ≥ за себе, ≥ за чолов≥ка.

“епер уже н≥чого було думати про Ћесю ѕетров≥. ’оть в≥н був ≥ значний козак, да не против гетьмана; хоть в≥н був юнак уродливий, да не против —омка. Ђ—омко був воњн уроди, возраста ≥ красоти з≥ло дивноњї (пишуть у л≥тописах); був високий, огр€дний соб≥ пан, кругловидий, рус€вий; голова в кучер€х, €к у золотому в≥нку; оч≥ €сн≥, весел≥, €к зор≥; ≥ вже чи ступить, чи заговорить, то справд≥ по-гетьманськи. “ак куди вже ≥з ним м≥р€тись ѕетров≥!

Ќе пустив Ўрама —омко у печери, завернув до себе з ус≥ма на козацьке подв≥р’€. ј козацьке подв≥р’€ було не вкуп≥ з монастирем; бо мир€нам здумаЇтьс€ гримнути ≥нод≥ й лишн≥й раз кубком або загомон≥ти буйними речами; так щоб не вводили брат≥њ в ≥скушен≥в, сто€в на одшиб≥ про такий случай хуторець. “уди —омко пов≥в своњх гостей.

”в≥йшли у св≥тлицю, а там уже все готове на стол≥ до об≥ду.

Ўрам ≥ще раз обн€в —омка.

Ч —ок≥л м≥й, Ч каже, Ч €сний!

Ч Ѕатьку м≥й р≥дний! Ч каже —омко. Ч я здавна привик звати тебе батьком!

“од≥ Ўрам с≥в конець стола, п≥дпер руками сиву голову ≥ г≥рко заплакав.

”с≥ засмутились. «дивовавс€ гетьман. «нав в≥н Ўрамову тугу натуру; сам був притомен, €к принесли до Ўрама козаки сина, с≥м раз наскр≥зь пробитого кул€ми. —тарий попрощавсь ≥з мертвим т≥лом мовчки ≥ без плачу й жалю поблагословив на погреб. ј тепер ось ≥ллЇтьс€ сльозами, мов на похоронах у ’мельницького, на тих смутних похоронах, що три дн≥ гримали самопали, три дн≥ сурмили смутно сурми, три дн≥ лились козацьк≥њ сльози.

Ч Ѕатьку м≥й! Ч каже гетьман, приступивши до Ўрама. Ч ўо за б≥да тоб≥ склалась?

Ч ћен≥! Ч каже, п≥дн€вши голову, Ўрам. Ч я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

Ч “ак чого ж, бога ради?

Ч ј х≥ба ж н≥чого?.. ” нас ока€нний “етер€ торгуЇтьс€ з л€хами за христи€нськ≥ душ≥, у вас дес€ть гетьман≥в хапаЇтьс€ за булаву, а що ¬крањна роз≥драна надвоЇ, про те ус≥м байдуже!

Ч ƒес€ть гетьман≥в, кажеш? ј нехай хоть один за нењ вхопитьс€, поки € держу в руках!

Ч ј ≤ванець? ј ¬асюта?

Ч ¬асюта старий дурень, з його химери см≥ютьс€ козаки; а ≤ванець гетьмануЇ т≥лько над п’€ниц€ми. ƒавно € потоптав би сю ледар, да т≥лько честь на соб≥ кладу!

Ч “ак, ледар-то вони ледар, да й не дають твоњй гетьманськ≥й зверхност≥ розшир€тись по ¬крањн≥!

Ч ’то тоб≥ сказав? ќд —амари до √лухова вс€ старшина зове мене гетьманом, бо в озельц≥ на рад≥ вс≥ полковники, осаули, сотники, вс≥ значн≥ козаки прис€гли мене слухати.

Ч јже ж сьому правда, що ¬асюта подав у ћоскву лист против твого гетьманства?

Ч ѕравда, ≥ €кби не сива голова ¬асютина, то зробив би € з ним те, що пок≥йний гетьман ≥з √ладким.

Ч Ќу, ≥ тому правда, що ≤ванц€ в —≥ч≥ огласили гетьманом?

Ч ≤ тому правда; так що ж? ’≥ба не знаЇш юродства запорозького? ” них що ватажок, то й гетьман.

Ч «наю € його добре, пане €сновельможний! “им-то й боюсь, щоб вони не запод≥€ли тоб≥ €коњ пакост≥. ќка€нна с≥рома нишпорить усюди по ¬крањн≥ да баламутить голови посп≥льству. ’≥ба не чув ти поголоски про чорну раду?

Ч ’имера, батьку! озацьке слово, химера! Ќехай лиш вињдуть у ѕере€слав царськ≥ бо€ре, побачимо, €к та чорна рада устоњть против гармат! «апорожц≥в тод≥ € здавлю, €к макуху, гетьмана њх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхн≥сть!

ѕодумав Ўрам да й каже:

Ч ќд твоњх речей душа мо€ оживаЇ, €ко злак од божоњ роси. “≥лько смущаЇ мене, що запорозьк≥ іультањ баламут€ть не одно с≥льське посп≥льство, бунтують вони й м≥щан против козацтва.

Ч «наю й се, Ч каже —омко, Ч ≥, правду тоб≥ сказати, воно мен≥ й дармо. Ќехай наш казан закипить ≥ще й з другого боку, щоб ≥зварилась каша. ј то козаки дуже вже розопс≥ли: Ђќсь ми-то люде, а то все гр€зь! Ќехай годуЇ нас посп≥льство, а наше козацьке д≥ло Ч т≥лько по шинках в≥кна да пл€шки битиї. ѕотурай т≥лько њм, то €краз заведуть на ¬крањн≥ шл€хетськ≥њ звичањ ≥ заколот€ть миром не зг≥рше. ”же ж, здаЇтьс€, ѕольща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ќ≥, нехай у мене вс€ке, нехай ≥ м≥щанин, ≥ посполитий, ≥ козак стоњть за своЇ право; тод≥ буде на ¬крањн≥ ≥ правда, ≥ сила.

Ўрам за с≥ слова обн€в ≥ поц≥ловав гетьмана.

Ч ƒай же, Ч каже, Ч боже, щоб тво€ думка стала думкою вс€кого доброго чолов≥ка на ¬крањн≥!

Ч ≤ дай, боже, Ч додав —омко, Ч щоб обидва береги ƒн≥пров≥њ приклонились п≥д одну булаву! я отсе, скоро одбуду царських бо€р, хочу йти на ока€нного “етерю. ¬иженем недол€шка з ”крањни, одтиснем л€х≥в до самоњ —луч≥, да, держачись за руки з ћосквою, ≥ громитимем ус€кого, хто покуситьс€ ступити на –уськую землю!

Ўрам аж помолодшав од такоњ реч≥.

Ч Ѕоже великий! Ѕоже милосердний! Ч каже, прост€гши руки до образа. Ч ѕоложив Їси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

Ч √од≥ ж уже про велик≥ д≥ла, Ч каже —омко, Ч давайте ще про мал≥њ. Ќе добро бути чолов≥ку Їдиному. “реба, щоб у гетьмана була гетьманша. ќтже ознаймую перед ус≥ма, хто тут Їсть, що давно вже зложив руки з пан≥Їю „ереванихою за њњ дочку ќлександру. “епер благослови нас, боже, ти, панотче ≥ ти, пан≥матко!

ƒа так говор€чи, уз€в за руку Ћесю, да й поклонились обоЇ батьков≥ ≥ матер≥.

Ч Ѕоже вас благослови, д≥тки моњ! Ч каже „ерваниха.

ј „еревань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а т≥лько Ч Ђбгатику!ї да й замовкне.

Ўрам гл€нув на свого ѕетра, а ѕетро стоњть коло в≥кна б≥лий, €к крейда. ћоже, старому й жаль стало сина, т≥лько не такий Ўрам був батько, щоб дав кому догадатис€.

Ч ўо ж ти нас не благословл€Їш, панотче? Ч каже —омко „ереванев≥.

Ч Ѕгатику, Ч каже „еревань, Ч велика мен≥ честь оддать дочку за гетьмана, т≥лько вона вже не наша, а Ўрамова: учора в нас було п≥взаручин.

Ч як же се так сталось, пан≥матко? Ч обернувсь тод≥ —омко до „ереванихи.

¬она хот≥ла вимовитись, но Ўрам припинив њњ, вз€вши за руку, ≥ рече:

Ч Ќ≥чого тут не сталось, пане €сновельможний. я сватав Ћесю за свого ѕетра, не знаючи про ваш уклад. ј тепер лучче € свого сина оддам у ченц≥, н≥ж би став тоб≥ з њм на дороз≥! Ќехай благословить вас бог, а ми соб≥ ще найдем. —ього цв≥ту, кажуть, багато по всьому св≥ту.

Ч Ќу, будь же ти в мене за р≥дного отц€, ≥ благослов≥те нас укуп≥.

“од≥ Ўрам став поруч ≥з „ереванем; д≥ти њм уклонились до земл≥; вони њх ≥ благословили.

як ось п≥д в≥кном хтось:

ѕугу-пугу!