Чорна рада

Ч ўоб нашим ворогам було т€жко!

≤ весь же той гармидер чинивсь через ст≥ну од Ћес≥. Ћежала вона зовс≥м мов недужа, а про нењ н≥хто й не спогадав. —казано Ч козаки: байдуже њм про жiнок, €к заход€тьс€ з вiйськовими речами. ќтже, хоч небожата-жiноцтво вже i знали i корились своњй долi, да защемiло серденько в моЇњ Ћесi од того занедбанн€; жаль њй було не помалу на свого €сного жениха, на —омка якима. Ћицар над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тiлько в його i думки, що про гетьманськ≥ пор€дки. ј д≥вочому серцю що ≥ молодецька краса, що ≥ козацька слава, коли до нењ козак не горнетьс€?

Ћес€ полюбила —омка ≥ще тод≥, €к в≥н було носить њњ на руках ≥ даруЇ њй то золот≥ сережки, то добре намисто. ≤ще тод≥ звав в≥н њњ своЇю судженою ≥ зложив з „ереванихою руки. „ереванев≥ здавалось жартами таке залиц€нн€, а вони з „ереванихою не жартують словами. « щирого серц€ зове в≥н њњ своЇю ненею, з щирого серц€ зове вона його своњм з€тем. ≤ зросла Ћес€, його кохаючи, кохаючи щиро д≥вочим серцем. ўо т≥лько в п≥сн€х висп≥вують про те коханнЇ, усе вона складала у своЇму серц≥. ќтже зове вже в≥н њњ своЇю й молодою, т≥лько все воно вийшло не так, €к то вона соб≥ компоновала. ѕро ≥нш≥њ реч≥ клопочетьс€ в≥н ≥з старим Ўрамом, про ≥нш≥њ реч≥ широко розмовл€Ї, а њњ мовби нема йому й на св≥т≥. «ащем≥ло горде д≥воче серденько, да мовчала небога, не сказала й матер≥.

ј що ж ѕетро? ѕетро зараз п≥сл€ об≥д уз€в рушницю ≥ п≥шов у гай, н≥би на польованнЇ. ѕроблукав сердега по гаю до самого вечора. ¬ернувсь на подв≥р’Ї, аж там ус≥ весел€тьс€. √ом≥н справили такий, мов справд≥ на бенкет≥. ≤нш≥ й до нього прис≥пались ≥з кубком, а йому притьмом прийшлось так, €к сп≥вають у п≥сн≥:

„омусь менi, братцi, горiлка не п’Їтьс€:

оло мого серц€ мов гадина в’Їтьс€!

—iли за вечерю, аж ось iзнов iде ирило “ур, тiлько вже без побратима.

Ћес€ не вийшла вечер€ти. –озгор≥лась ≥ рознемоглась сердешна д≥вчина, що притьмом мусила „ереваниха посилати у хут≥р до чернечого пас≥чника пo шептуху. ѕрийшла шептуха ≥ наварила €когось з≥лл€, щоб напоњти на н≥ч, да й сама бабус€ осталась ночовати на подв≥р’њ. Ќадвеч≥р ублагала була мати Ћесю розд€гтись да л€гти спать; €к же почула Ћес€ ирила “ура голос, то так ≥ затрусилась; ≥ вже шкода було й казати њй про сон! Ѕо€лась заснути, щоб не вхопив той пугач њњ сонну. Ќе вонтпила вона, що сей пройдисв≥т не своЇю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.

ј ирилов≥ “уру, мабуть, були жарти з того д≥вочого жаху. —≥в за вечерю, да зараз ≥ почав викидати.

Ч Ќу, панове, Ч каже, Ч тепер € вже зовс≥м налагодивсь у дорогу.

Ч ” €ку се? Ч питаЇ —омко.

Ч “а в „орну ж √ору.

Ч ”се-таки туди? “и не покинув своЇњ думки?

Ч оли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наш≥ братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов €ку химеру? ѕро що ≥ншому ≥ згадати страшно, те низовець, сид€чи над широким морем-лиманом, викомпонуЇ, вим≥зкуЇ ≥ вже х≥ба лусне, а не покине своЇњ гадки. “ак отеЇ й мен≥ прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою “урову голову так заморочили д≥воч≥ оч≥.

Ч ≤ тоб≥ отеЇ, запорожцев≥, отшельников≥, не сором признатись? Ч каже Ўрам, бо й в≥н, старий, розв≥шав уш≥, €к пон≥с той своњ бал€ндраси. Ч ј що скаже товариство, €к дочуЇтьс€, що кур≥нний отаман так осрамив своњх братчик≥в?

Ч Ќ≥чого не скаже, бо € вже тепер вольний козак.

Ч як то тепер вольний? ј перше ж х≥ба був невольний?

Ч ” нас, панове, поки козак не випишетьс€ з коша чи з курен€, то слухай с≥човоњ старшини, так €к ≥гумена. «нюхайсь тод≥, коли хоч, з бабою, то знатимеш, поч≥м к≥вш лиха! “≥лько наш чернечий устав кращий од монастирського. ” нас, скоро чолов≥ка спантеличить мирська суЇта, то в куну або до кози не саджають, а зараз Ч ≥ди соб≥ к нечист≥й матер≥! ¬ибрикайсь на вол≥, коли дуже розжир≥в на товариському хл≥б≥! ≤ чи раз же то трапл€лось, що сердешний с≥ромаха попогасаЇ по городах, ухопить, €к там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власн≥ оч≥, що чортмаЇ в св≥т≥ н≥чого путного, покине ж≥нку й д≥тей, вернетьс€ в кур≥нь: Ђ≈й, братчики! ѕрим≥те мене знов м≥ж товариство! „ортма на св≥т≥ добра! Ќе стоњть в≥н н≥ радост≥, н≥ печал≥ї! ј братчики тод≥: Ђј що, ледащице! ”хопив шилом патоки? Ѕери лишень кор€к та випий з нами с≥Їњ дури, то, може, порозумн≥йшаЇш!ї ќт б≥долаха с≥даЇ м≥ж милим товариством, п’Ї, розказуЇ про своЇ городове житт€ з ж≥нкою та з д≥тьми; а т≥њ слухають, кепкують з його, €к ≥з блазн€, та т≥лько за боки берутьс€. “ак ≥ м≥й пок≥йний панотець, Ч нехай царствуЇ, Ч њзд€чи колись ≥з прощальником по городах, натрапив на так≥ оч≥, що й товариство йому стало не миле Ч замутив зовс≥м лукавий йому голову. Ќу, виписавсь ≥з курен€, с≥в хуторком десь коло Ќ≥жен€, ≥ господарство, ≥ худобчину зав≥в, ≥ д≥ток сплодив двойко Ч карапуза-хлопчика та скверуху-д≥вчинку. “≥лько рок≥в через п’€ть чи що, так йому обридло все в господ≥ ≥ в пол≥, €к приборканому степовому птаху. —умуЇ та й сумуЇ козак; бо чи статечна бак р≥ч Ч ≥сповнити козацьку душу ж≥нкою-квочкою та д≥тьми-пискл€тами? озацькоњ душ≥ ≥ ввесь св≥т не сповнив би: увесь св≥т вона прогул€ла б ≥ розсипала, €к тал€ри з кишен≥. “≥лько один бог може њњ сповнити…

Ч ўо ж сталось ≥з твоњм батьком? Ч спитав —омко. Ч “и-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть ≥ за попа, ≥ за д€ка.

Ч ≤з моњм батьком? Ч каже ирило “ур, мов кр≥зь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… Ч ≈ге! я ж кажу, що м≥й батько, скоро розчовпав, що пожививсь €к собака мухою, то й заскучав по братчиках. ”же не раз казала йому мо€ мати, так €к та ж≥нка в п≥сн≥:

ўо ти, милий, думаЇш-гадаЇш?

ћабуть, мене покинути маЇш:

–ано встаЇш, кон€ напуваЇш,

∆овтенького вiвса пiдсипаЇш,

«еленого сiнц€ пiдкладаЇш;

¬ сiнечки йдеш Ч нагайки питаЇш,

¬ комору йдеш Ч сiдельц€ шукаЇш;

ƒит€ плаче Ч ти не поколишеш;

¬се на мене важким духом дишеш!

“iлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнiњ розмови, €к той козак iз своЇю жiнкою, а, надумавшись сам собi, сiв на кон€, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на «апорожжЇ. Ќе виб≥гала ж за ним усл≥д мо€ пан≥матка, €к у т≥й п≥сн≥, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз ≥ще подивитись на свою милу. ≤ жупани, ≥ худобу покинув в≥н њй на прожиток, а сам у семр€з≥ убравсь за границю бабського царства. ќт же й мен≥, бачц€, доведетьс€ йти батьк≥вським сл≥дом!

Ч Ќу, бери ж кубок, Ч каже гетьман, Ч да п≥дкр≥пись на дорогу. ƒо „орноњ √ори не близький св≥т. ќсь ≥ ми погладимо тоб≥ дорогу.

Ч ƒ€куЇмо тоб≥, пане гетьмане! Ч каже ирило “ур, клан€ючись низенько. Ч ”же коли ти й сам гладиш мен≥ дорогу, то будь певен, що € свою кралю перевезу гарненько в „орну √ору.

Ч ўо ти думаЇш, синку? Ч каже нишком гетьманов≥ Ўрам. Ч “и знаЇш, що за божев≥льн≥ люде с≥ комишники: не розбере њх ≥ сам нечистий. Ќе в≥р, бо то зв≥р, хоть не вкусить, то зл€каЇ! ƒержи, синку, в голов≥ сю пословицю. Ќа юродивих ≥нод≥ справд≥ находить безум≥Ї.

Ч ≤-≥, батьку! Ч каже, см≥ючись, —омко. Ч ƒобре € знаю сього юроду. Ќема, може, ≥ в св≥т≥ такоњ щироњ душ≥ до мене. як проган€в € л€х≥в з ”крањни да одбивавсь од ёрус€, то в≥н ≥з своњм н≥мим чорногорцем визвол€в мене не раз ≥з великоњ б≥ди. —лужив в≥н мен≥ за €зика, за шпига, за сердюка Ч ≥ все т≥лько ради доброго слова да ковша гор≥лки. Ќе раз € насипав ≥ йому шапку тал€рами, так ≥дучи й витрусить на пороз≥. Ђ«в≥дки, Ч каже, Ч се такого см≥тт€ набралось?ї “акий химера! Ѕуло кажу: Ђ ириле, скажи, бога ради, чим мен≥ тебе наградити? “и ж не раз слобон€в мою голову од смерт≥!ї Ч ЂЌе тоб≥, Ч каже, Ч награждати мене за се!ї ќт воно що, батьку!

Ч —правд≥, Ч каже Ўрам, Ч се золото, а не козак! ѕане отамане, Ч до ирила “ура, Ч ходи сюди, дай € обн≥му тебе да поц≥лую.

Ч «а що се така ласка?

Ч ’оди, мен≥ то вже знати, за що.

ƒа й обн€в ≥ поц≥лував запорожц€.

Ч ƒа наградить же, Ч каже, Ч тебе господь за твоњ лицарськ≥њ вчинки!