Карeра Никодима Дизми

Кожен, хто підходив до неї, вважав за свій обов’язок сказати хоч кілька слів про Дизму, вихваляючи його на всі заставки. Ніна слухала все це з неослабною приємністю, а водночас і з відтінком якогось подиву. Вона давно знала, що Никодим – знаменитість, поважний державний діяч, людина глибокої ерудиції і всяких достоїнств. Але там, у Коборові, їй здавалося, що він не такий великий. Тепер же, чуючи звідусіль тільки слова шаноби та захоплення, Ніна впевнилася, що вельми низько оцінила його, і відчула якусь несміливість.

Життя Ніни, незважаючи на всю його принадність, а може, саме завдяки цій принадності, було доволі одноманітне.

Вранці вона ходила з тіткою на прогулянку або робила покупки в магазинах… О першій годині поверталась і завжди заставала когось із гостей – хтось приходив провідати її; потім обідала – дома або в знайомих, інколи, на запрошення Никодима – у ресторані. О сьомій приїжджав він сам, і обоє вирушали до театру або в кіно. В першому випадку Никодим проводжав її додому, і вони прощалися біля брами, а в другому – він заходив до неї – кіносеанс закінчується набагато раніше, ніж спектакль у театрі – і тоді разом вечеряли.

Никодим весь час наполягав, щоб Ніна прийшла до нього, але вона з дня на день відкладала це.

Одного разу, по дорозі з театру, де вони дивилися досить непристойний фарс, Дизма надумав зламати її опір. Автомобіль зупинився перед будинком пані Пшеленської, і Никодим відпустив шофера.

– Я піду пішки. Тут недалеко, – сказав він.

Ніна хотіла натиснути кнопку дзвоника, але він притримав її руку.

– Ні, Ніночко, тепер підемо до мене.

– О ні, я йду додому.

– Ти повинна піти до мене.

– Але ж це неможливо! Що про мене подумає тьотя!

– Хай думає, що хоче. Яке тобі діло?

– Ні, ні! – впиралася Ніна.

– На хвилинку, на півгодинки, – просив він. – Чи ти вже не кохаєш мене?

Вона пригорнулась до нього і прошепотіла:

– Ну гаразд, тільки не зараз.

– Зараз.

– Ні. Завтра. Скажемо, що йдемо в кіно.

Никодим скривився, хотів іще наполягати, але Ніна подзвонила і за дверима почулися кроки сторожа.

Швиденько поцілувавши Никодима в губи, Ніна зникла у дверях.

Мороз був кріпенький, і Дизма підняв комір шуби. Пройшов кілька ступенів по дорозі додому, а тоді зупинився і повернув на Кручу вулицю. В Єрусалимських алеях був ще жвавий рух, а на Новому Світі кишіло повно людей.

Никодим зайшов до бару, випив кілька чарок горілки і з’їв добрячий кусок шинки з горохом. При буфеті стояла дебела дівчина в білому халаті.

«Нічого собі баба», – відзначив він. І раптом спало на думку, що досить вийти на вулицю та кивнути пальцем – піде кожна, яка тільки йому подобається.

Никодим заплатив, не перевіряючи, всупереч своєму звичаєві, рахунку, і вийшов.

Вибір справді-таки був немалий. За кілька хвилин нагледів собі одну. Вести її з собою додому не хотів, волів витратитись на готель. Жінка привела його в якусь брудну нору на Хмільній вулиці.

Минула вже третя година, коли він почав одягатися; вийняв двадцять злотих, поклав на столику і, буркнувши «до побачення», вийшов у темний коридор. Десь у другому кінці жевріла лампочка.

Товста баба, хазяйка готелю, саме вводила нову пару, в другому кінці коридора відчинилися двері – хтось виходив.

Никодим за звичкою поліз рукою в кишеню, щоб дістати цигарницю, але її не було. Швидко повернув і, не зачиняючи дверей, скочив до кімнати.

Дівчина сиділа навпочіпки в ліжку, вищербленим гребінцем чесала розпатлане волосся.

– Давай портсигар, чортяка!

– Який портсигар?

– Який? Ось я тобі покажу, який! Давай зараз же, бо я все одно знайду, а тобі морду розквашу!

– Чого ти репетуєш? Хочеш, щоб позбігалися сюди? Дверей не можеш зачинити?!

Дизма озирнувся. Справді, в темному коридорі хтось стояв. Никодим обернувся, на його обличчя впало світло; і тоді зненацька почув тихий вигук і одразу – швидкі кроки.

Никодим прихилив двері, повернув ключ, вийняв його і сховав у кишеню. Ступив до ліжка. Дівчина все ще байдужно розчісувалась. Він вирвав у неї гребінець і швиргонув на підлогу.

– Ну-у!.. Чого кидаєш, фраєр?! – обізвалась вона сливе баритоном.

– Оддай портсигар, чуєш!

– Я не брала, – знизала плечима дівчина.

Дизма виважив руку, зацідив їй з усього маху в лице так, що дівчина впала, стукнувшись головою об стіну.

– Давай! Падло! – замахнувся знову.

Вона заслонилася ліктем. Никодим схопив її сумочку. Там був якийсь нужденний дріб’язок, кілька пом’ятих банкнотів і брудна носова хустинка.

Дівчина мовчки дивилася на нього.

– У-у… Гадюка!

Одним духом вирвав з-під неї подушку і вергнув на підлогу. Разом з нею упала, забряжчавши, цигарниця. Дизма підняв її, оглянув і сховав у кишеню.

– Злодійка, – буркнув. – Падло.

– Ти ж сам, фраєр, сховав його там!

– Брешеш! – гаркнув.

Вона мовчала. Никодим відчинив двері і вийшов. На вулиці подекуди горіли ліхтарі.

Візника ні єдиного. Треба було йти пішки. Мороз брався, аж зорі скакали, під ногами скрипів сніг. Перехожих було мало. Никодим ішов швидко. Звертаючи на Маршалківську, оглянувся. По другий бік за кілька будинків хутенько дріботіла якась дівчина.

«Ще одна така сама, – подумав. – Нема дурних».

Він простував так бистро, що дівчині доводилось майже бігти. Але вона, видно, поклала не здаватись: обернувшись біля Новогродської вулиці, Дизма побачив її знову. Зупинився, і, на його подив, дівчина теж стала біля якоїсь неосвітленої вітрини. Щупленька, бідно одягнена дівчина в чорному капелюшку.

Дизма сплюнув і рушив далі. Звернув на Спільну вулицю і за кілька хвилин був уже біля своїх дверей. Сторож відчинив йому, низько вклонився.

– О котрій годині повернувся шофер? – запитав Дизма, бо він любив перевіряти підлеглих.

– Коло одинадцятої, ясновельможний пане.

– А дах на гаражі полагодили?

– Аякже, ясновельможний пане.

Дизма кивнув йому головою і пішов сходами. І ні Никодим, ані сторож не помітили дівчини, яка придивлялася до них крізь грати брами.

Серце у неї калатало. Дівчина скинула оком на фронтон будинку.

На висоті другого поверху виднів чорний напис:

Банк!..

І враз їй усе стало ясно. Цілком ясно. Никодим, її Никодим, який покинув її, хоч вона його так кохала, ще й тепер кохає, не може забути, – Никодим готує велике діло. Може, підкоп, а може, тільки злом каси… В усякому разі він заодно з сторожем. Вона ж бачила, як той впустив його і стиха балакав з ним.

Державний хлібний банк.

А мо’, пристроївся там за кур’єра? Тільки ні, бо чого б він тоді приходив уночі?

Серце у дівчини гупало, як молот.

Вона перейшла на другий бік і ждала.

Може, задзвонять тривогу, може, в кінці вулиці покажеться поліція? О, вона добре знає, що тоді зробить: подзвонить і попередить сторожа… Правда, Никодим обдурив її, забув, не вернувся, але ще може вернутись… Добре живе, шубу має… А тоді їхав розкішною машиною… Коли він жив у них на Луцькій, їй навіть не снилося, що той Дизма такий спритний хлопець, свій…

Крізь товстий кожух хмар уже пробивався світанок, коли дівчина надумала покинути свій пост. Змерзла. В будинку на Луцькій двері вже було відчинено – заощадила двадцять грошів.

Уранці знову подалася на Спільну вулицю. Стурбовано уявляла собі, що побачить банк, оточений поліцією, що Никодима вже, можливо, арештовано, а може, йому пощастило втекти.

Зітхнула з полегкістю. Двері весь час оберталися. Входили і виходили відвідувачі, раз по раз під’їжджали автомобілі.

Певно, підкоп або вилом у стіні готує… На майбутнє…

Знайшла його нарешті. О, тепер він уже не втече. Була певна, що вдень вона тут його не побачить, але прийде ввечері, вартуватиме і стане перед ним лицем в лице.

І прийшла.

Десята година, одинадцята… Дівчина нервовими кроками міряла пішохід з другого боку вулиці. Тихо падав м’який сніг, лапаті сніжинки проти світла ліхтарів, здавалося, були не білі, а чорні.