Карeра Никодима Дизми

Двічі її зачіпали. Один тип був навіть молодий і на взір заможний, але дівчина заперечливо похитала головою.

А тоді вже занепокоїлась: може, він сьогодні не прийде?.. Все одно вона чекатиме! Повинна… Мужчини всі такі – як з очей, то й з пам’яті. А от же Зосин рудий Владек вернувся до неї…

Вона нетерпляче поглядала то на Маршалківську, то в зворотну сторону, і, тільки почувши, як грюкнули двері, звернула увагу на кам’яний будинок банку.

Звідти, сміючись, вийшли двоє – Никодим і якась елегантна пані.

Дівчина сховалася за примурок. Никодим і його супутниця перейшли на той бік, де вона стояла. Пішохід був вузький, і дівчина могла дістати їх рукою, коли ті проходили повз неї. Виразно почула голос Дизми:

– Якщо захочеш, кохана Ніночко, то…

Таксі, що саме проїжджало вулицею, заглушило дальші слова, але дівчина побачила, що вони пішли, взявшись під руку.

– Он як!.. – мовила замислено.

І повільно рушила за ними.

Не здивувалася, що в неї є суперниця. Не могла ж вона припускати, що в Никодима не було жінки. Але її злякала врода тієї пані.

«Кохає її… напевне, кохає… Тоді чого ж, – зажеврів вогник надії, – чого ж він учора вночі був у готелі з іншою?..»

Тут крилася якась таємниця. Коли б не це, вона, може, зараз же догнала б їх і кинула б тій жінці в очі, що має більше, давніше право на Никодима, що кохає його…

«Вернеться до мене, вернеться… Скажу йому, що очі виплакала, що кожна з таких, як я, має друга, а я не маю, хоча такі хлопці напрошувались… Повинен вернутися…»

Никодим провів Ніну і повернув додому. Міркував про те, що Юрчак, якого в Лискові мали за великого знавця жінок, усе-таки помилявся, твердячи, ніби тільки чорняві можуть бути палкими коханками. І саме в цю мить почув своє ім’я.

Обернувся. Перед ним стояла Манька.

– Никодиме, – прошепотіла.

– Ах, це ти… – кинув Дизма, не приховуючи свого невдоволення.

– Пам’ятаєш мене?..

– Що тобі треба?

Широко розплющивши очі, Манька дивилася на нього. Не знала, що сказати.

– Ну, чого ти хочеш? – спитав роздратовано.

– Отак ти мене зустрічаєш? Що я тобі зробила поганого, Никодиме? – мовила докірливо.

– А, що там ці балачки! Ні поганого, ні доброго. Що тобі треба?

Мовчала.

– Кажи, до гаспида!

Дівчина німувала.

Дизма вилаявся і хотів піти, але Манька схопила його за рукав.

– Пусти!

– Не пущу. Ти повинен вислухати мене.

– Ну то кажи, сто чортів, у чому справа?

– Бачиш, Никодиме, ти, надісь, не знаєш, що я дуже сумувала за тобою, у мене навіть коханця немає, я все чекаю на тебе… Шукала тебе, весь час думала, що ти вернешся, що не забув.

Никодим здвигнув плечима.

– А що взагалі мені пам’ятати чи забувати?

– Ти ж казав, що вернешся!

– Я з тобою не женився. Мало що говориться.

– Бачиш… я люблю тебе.

Никодим зареготав.

– Велике діло! Щоночі когось любиш.

– Ти мені дорікаєш? Я що ж, задля втіхи така? З голоду здохла б. Мушу, хоч кожного разу мені ригати хочеться від огиди.

– Гаразд, гаразд, тільки не бреши вже.

– Правду кажу. Надісь, ніхто не позавидує мені. Собаче життя.

– Ну, а мені до того яке діло?

– Вернись до мене.

– Ні. Це ні до чого.

– Можеш жити у нас даром. Я заплачу за тебе.

Дизма зайшовся сміхом.

Вона збентежено лупала на нього очима.

– Чого ти смієшся?

– Сміюсь, бо ти дурна. Викинь це собі з голови.

– Чому ти не хочеш? Хіба я тобі вже не подобаюсь?

– А одчепись, Манько, поки я не розсердився.

– А ти ж казав тоді, що вернешся.

– Плювати мені на те, що я казав! Розумієш? Тепер я женюсь, і викинь із своєї довбешки, що я таким покидьком, як ти, голову морочитиму. У мене тепер не такі жінки.

– Женишся на тій, з якою йшов?

– На тій чи не на тій – не твоє діло.

– Я знаю, що з тією. – В голосі Маньки бриніла ненависть.

– Що тобі до того?

– А те, що я тебе люблю! – скрикнула вона.

– Тихо, якого чорта горлаєш! Любиш, то люби, мені це не свербить. А тепер одчепись, у мене часу немає.

Дівчина знову схопила його за рукав.

– Зажди ще хвилинку.

– Ну?

– Ходімо зі мною на ніч…

Вона чіплялася за надію, що зможе ще умовити його, відтягнути од тієї розлучниці.

Дизма легко відштовхнув її.

– Іди собі.

– Никодиме!..

В очах у дівчини заблищали сльози.

– Ти ще мені тут вити почнеш, а я тобі кажу, що не можу. Сьогодні не можу, якби навіть хотів.

– Чому?

– У мене робота.

– Ага!.. – серйозно кивнула головою дівчина. Зрозуміла, що «обробити» банк – це неабияка справа, перед нею і вона, Манька, нічого не значить.

– Ну, згодом, – знову почала, – потім…

– Може, потім. До побачення.

Хотів піти, але вона ще раз зупинила його.

– Никодиме, ти не поцілуєш мене?

– Ох, настирилась!

Нахилився і цмокнув у щоку. Та Маньці того було мало: обнявши Дизму, дівчина прикипіла до його уст.

Губи в неї були соковиті, свіжі, холодні від морозу.

– Ну, досить… – Никодим відсторонив її од себе.

– Вернись! Вернись до мене… – прошепотіла Манька.

– Ну й причепа ж ти! Побачу, може, згодом. Бувай!

Вона мовчки кивнула головою. Потім довго ще стояла на тому ж місці, проводжаючи його поглядом. Коли він зник на перехресті, дівчина витерла хустинкою очі і рушила в протилежний бік.

Никодим лютував. Ця Манька, що з доброго дива з’явилася, мов сніг на голову. Давно забув про неї… І, взагалі, яке вона має право чіплятися до нього?!. Ну, звісно, кохає… власне, вона й гожа дівчина, але ж це не причина, щоб лазити за ним…

«Ще колись мене скомпрометує. Або Ніні чогось набалакає. Нечиста сила!»

Постановив собі, що коли зачепить його ще раз, то він так відшиє, що більше вже не осмілиться.

В квартирі ще пахло парфумами Ніни. Дизма роздягнувся і хотів уже лягти в ліжко, але згадав, що завтра вранці Кшепицький вирушає до Коборова і йому треба приготувати різні папери.

Працював доброї півгодини і саме закінчив, коли задзвонив телефон. Підняв трубку.

Говорив Вареда. Вони сидять усією компанією в барі і оце надумали подзвонити Никодимові.

– З того часу, як приїхала пані Ніна, – нарікав полковник, – ми зовсім не бачимо тебе. Приїжджай неодмінно.

Проте Дизма наодріз відмовився. Був стомлений, хотілося спати.

Взагалі він не любив харчевні. Випити час від часу – це можна, але сидіти годинами за столиком і до чортиків заливати очі – ні. Якщо раніше й пиячив з Варедою, Уляницьким та іншими, то робив це тільки для того, щоб завести зв’язки.

Тепер його мрією (Никодим весь час до неї повертався) було урівноважене, спокійне життя в Коборові.

Справа з розлученням посувалася швидко. Найбільше полегшувало її те, що Нінин чоловік мав фальшиве прізвище, решту робили гроші, а їх тепер у Дизми було досить.

Дні спливали один по одному, не приносячи якихось важливих подій.

Але в банку, виконуючи свої службові обов’язки, Никодим на кожному кроці відчував, як йому бракує Кшепицького.

Хоч він уже й мав деякий досвід і знав, що слід робити в тому чи іншому випадку, однак траплялися питання, з котрими не здолав упоратися. Тоді єдиним порятунком був тяжкий припадок ревматизму.

І якщо все-таки, незважаючи на величезну обережність, він допустився кількох помилок, то це пояснювали неуважністю пана президента через його закохання – в банку вельми багато дискутували про нього. Головним джерелом інформації тут був Ігнат, який щодня носив на квартиру нареченої пана президента кошики квітів.

Ніна кілька разів на тиждень приходила до Никодима.

Не знаючи про це, пані Пшеленська голосно, при всіх захоплювалась тим, що її небога так погарнішала, що в неї так поліпшився настрій.

– Кохати і бути коханою, – казала їй тітка, – це, моя люба, найкраща косметика для жінки. Ти ж просто на очах розквітаєш!

Згодом Ніна сміялася, розповідаючи про це Никодимові.