Зневiрений дух

Вона заспівала… В її співі звучав такий солодкий смуток, що здавалось, вуста цього прекрасного демона розповідають про його тривалі й болісні страждання, у його голосі чувся такий відчай, така ніжність і покірливість, а водночас і такий високий дух, що хотілося плакати з жалю до нього. Проте Анджело відчував, що якби заплакав, то відповіддю йому були б гординя й морок її душі… Анджело дивився на неї і йому здавалося, що і його душа сповнюється шаленою непохитною гордістю, і що він схожий на лева пустелі, у якого серце б’ється дужо й щедро на будь-який звук, а не так тихенько, як тоді, коли закохаєшся в дівчину і ладен цілувати їй руки й дути на палець, коли б вона вкололася голкою. Не було в цьому нічого неприродного… Навпаки, то було сильне й бурхливе почуття. Анджело подумав, що якби він любив цю дівчину-демона, то не зміг би сказати їй ласкавого слова, назвати її ніжним ім’ям, порівняти з квіткою або місячної ночі втішатися прогулянкою з нею…

«Ах! — подумав він. — Це не кохання, це піднесення над самим собою… Це почуття дерева, коли воно росте… лева, коли він вигрівається на сонці, арабського скакуна, коли він утікає від вогню… Здається, якби стиснув її в обіймах, то задушив би, а якби поцілував, то закривавив би вуста моїй мучительці… Ненавиджу її… ненавиджу до смерті…»

Завіса опустилася… Де Лі жестом запросив Анджело на сцену. Русяві дівчата, які брали участь у п’єсі, в коричневих шовкових трико, у вишневих атласних камзолах^ у чорних оксамитових капелюшках з білим пір’ям, кинулися йому на шию… Він лагідно вивільнився з їхніх обіймів, пішов до кабіни, одягнув чорне трико й чорний оксамитовий камзол, узяв широку блискучу мантію й накинув собі на плечі… Мав грати роль молодого рицаря, в якого закохана королева… У драмі йшлося про життя цього рицаря серед фей, воно весь час сповнене людських інтриг, і рицарю здасться, що він може збожеволіти серед цієї приємної плутанини… То була дуже гарна п’єса… В одній із сцен рицар з’являється перед королевою… Її грала Чезара… Ніколи ще стільки запальних слів, сповнених нестямної любові, не говорила жінка… А він відповідав холодно й стримано, немовби побоювався, що кохання не принесе щастя… Королева казала йому неправду, а він подумав, що їй загрожує небезпека… Вона кинулася в його обійми, і її серце сповнилося радістю. Воно билося так шалено, що мало не вискочило з грудей, він чув його калатання, а вона обвила руками його шию, і здавалось, не хотіла відпустити…. її спраглі губи шукали його вуст, щоб пристрасно поцілувати… Ніби удав під виглядом вигнаного з раю ангела, вона обвила його гарну голову руками, немов хотіла задушити його в палких обіймах…

— Ради бога, Чезаро, що з тобою? — спитав він тихо.

— Ох! Я люблю тебе, — гаряче зашепотіла вона. — Не бачиш, що я шалію від кохання, вродливий мій юначе…

— Глядачі сміються… Мовчи… Опустіть завісу!

— Ох, завіса не падає… А я не відпущу тебе… не відпущу!

Він вивільнився з її обіймів… Глядачі стихли… Анджело почав імпровізувати. Декламував з болісною гордістю… Великі краплі поту вкрили його гарне чоло, сині очі заблищали… довгі вії зводилися вгору, здавалося, він хотів поглядом прикувати Чезару на місці, перетворити на камінь, на прекрасну мармурову статую… Його постать була ніби відлита з металу… Він застиг, жодного руху його гнучких рук, струнких ніг. Тільки обличчя пашіло від нестямного захоплення… тільки тонкі губи ворушилися, вимовляючи слова…

Завіса опустилася…

Де Лі схопив Чезару за руки, яка мало не знепритомніла.

— Який він вродливий! — промимрила вона, усміхаючись сумно, покірно й закохано.

Анджело пішов до своєї кабіни… Був утомлений… втомлений її поцілунком, її пристрасними обіймами. Йому здавалося, ніби його хтось побив.

— Анджело! — почувся голос Чезари.

Він підвівся… Вона зайшла й запросила його до своєї кабіни.

— Роздягни мене.

— Що?!

— Роздягни, кажу тобі…— мовила гнівно.

Анджело розстебнув корсет. З-під синьої сукні показалися білі, мов сніг, прекрасні плечі… Він засунув руки між її перса… Вона важко дихала й дивилася на нього холодним поглядом.

— Облиш, не будь дитиною… Іди до мене… Стань на коліна… Зніми з мене черевики й панчохи.

Анджело божеволів. Його очі наповнилися сльозами шалу, коли він відчув у своїй руці гладеньку шкіру невеличкої ніжки… Він підніс її до вуст…

— Ти мене любиш, Чезаро? — спитав тихо.

— Мені таке й на думку не спадало… Роздягай, жіночий ненависнику!

І він знімав з неї вбрання, поки вона, тремтячи з холоду, залишилася зовсім голою, відбиваючись у дзеркалі… Анджело жадібно розглядав її мармурове тіло, йому хотілося схопити дівчину в обійми… Однак холодний порух її руки зупинив його.

— Я демон кохання, навіжений! Чому ти принижуєшся передо мною?..

— Я зовсім не принижуюся… Але ж я людина… Облиш мене, дай мені заспокоїтися…

Чезара взяла Анджело за руки, посадила його в крісло, обняла за шию, розкуйовдила чуб. Потім припала вустами до його очей, ніби збиралася їх випити, гладила чоло й цілувала… Нестримна хіть розлилася по всьому його тілі… серце шалено калатало… він почував себе безсилим, хотілося в цю мить померти…

— Змилуйся надо мною, — попросив він півголосом, — зглянься…

Вона поквапно одягнулася в його вбрання, в якому він виступав на сцені.

— Яка ти тепер гарна… Ти вродливий і засмучений паж, ти Гамлет-жінка.

— Це я так бавлюся тобою… як тигриця своєю здобиччю… Бо ти, Анджело, моя здобич… кожен мій поцілунок для тебе буде хтивою мукою, в моїх обіймах ти зазнаєш нестерпних і солодких страждань… жорстоких похітливих мук… бо саме так я хочу любитися.

Вона усміхнулася, її вуста, здавалось, прагнули поцілунку.

Однак тепер у нього прокинулися його колишні гордощі… Він знову став холодним і незворушним…

— Побачимо… — сказав.

Почував себе виснаженим, хотілося спати, від утоми вже не був здатний сприймати нові муки й нові марення.

— Давай, — запропонувала Чезара, — поїдемо звідси…

Вона зав’язала йому очі, і вони поспішно вийшли на холодне січневе повітря. Надворі на них чекали сани, коні нетерпляче били копитами об землю… Чезара взяла Анджело, наче дитину, на руки, поклала в сани на широку шубу, стрибнула коло нього й обгорнула їх обох нею… Коні помчали галопом, а вони лежали закутані, немов у затишному гороб’ячому гнізді, висуваючи назовні голови, коли їм того хотілося… Почувалися, ніби дома в ліжку, накриті з головами периною. Чезара бавилася ним, стискала в обіймах, пестила, як дитину або пташку, яку задушила б, голублячи і пригортаючи до грудей… Її гладеньке, повне обличчя ніжно тулилося до лиця юнака, він відчував, ніби вона торкається до нього м’яким оксамитом, її вуста легенько покутували кінчик його вуха.

— Я демон кохання, — шепотіла тихим голосом, — я диявол, знай це, знай… Причеплюся до тебе, мов плющ до дуба, поки твоє тіло не висохне в моїх обіймах, як висихає дуб, виснажений ненаситним корінням плюща… Я погублю тебе, вип’ю твого душу, поглину її, ніби краплю роси, моїм спраглим серцем, ангеле!

Чезара обвила Анджело руками й ногами… міцно притискала його до грудей, немов прагнула розчавити… немов не хотіла відпустити від себе. Кров у їхніх жилах вирувала, як виноградне сусло, закопане в землю… їм здавалося, що якби в них на грудях були рани, то бризкала б крізь пори… безумовно, що в момент такого напруження їхня кров змішалася б, а їхні тіла зрослися б, мов два стовбури.

Була то пожадлива хтивість, сповнена відчаю, солодкої гіркоти, що, вдавалось, рвала його нерви, висушувала мозок, розливала по його тілі виснажливу кволість… Весь він був наче надмірно натягнена струна, що повинна або обірватися, або видовжитися так, щоб назавжди втратити свою пружність…

Анджело метався в обіймах Чезари, мов горлиця в кігтях орла, і здавалося, що так само, як ягнятко, яке своїм писочком шукає морду вовка, аби поцілувати, бо не знає його і гадає, що то собака, так і він, наче хвора дитина, мимоволі шукаючи її вуста, немовби говорив: «Я соромлюся, коли шукаю твоїх вуст… тому торкнися моїх спраглих губів, пощади мою простоту й поцілуй мене, поки не відчуєш, що мої губи знемагають… однак ти не відаєш, скільки зусиль я докладаю, аби виразити вустами свої жадання, які геть заполонили моє серце й душу, так, що коли б ти захотіла їх вирвати, то вирвала б і життя разом з ними… Я ніби квітка з глибоким корінням… Хто зуміє пізнати по маточці квітки, як глибоко сягає її корінь? А коли хтось це знає, той хай попередить її бажання…» І Чезара збагнула з його обличчя, яке набрало особливого виразу невинності, з його міни закоханої дівчини… що він, незважаючи на повільність жестів, вмирає від любові. Анджело був настільки захоплений коханням, що воно могло б його зараз убити, і він не вчинив би опору, навіть не відчув би цього, як метелик, що летить на вогонь і гине, як ефемериди, які вмирають у шлюбну мить…