Зневiрений дух

— Елло, все моє майно… цілий мільйон… ось тут, у цьому гаманці… Там і дарча… Кладу її на стіл… Сам іду геть… Не хочу, щоб моя присутність змусила тебе почервоніти… Ніхто в світі не відатиме про джерело твого майбутнього багатства… Коли станеш багатою, то матимеш змогу обрати кого захочеш…

— О, — мовила вона крізь плач, — ніщо не дарують з таким холодом і жорстокістю в серці…

Він вийшов. Вона сиділа й дивилася на гаманець… Руки в неї тремтіли, очі сяяли жадібним блиском… Вона схопила гаманець, сховала за пазуху й вибігла із зали.

Згодом маркіз повернувся.

— Пішла, — тихо сказав він. — О золото… Отже, не все можна дістати за тебе. Тільки вдаване кохання… Справжнє— ні!.. А дружбу? Побачимо, чи можна купити дружбу… Завтра все місто знатиме, що я жебрак. Старий жебрак, закоханий у ангела…

Наступного дня маркіз отримав безліч листів… Жінки вимагали назад свої любовні записки… Приятелі пробачалися, що не мають змоги прийти до нього в гості і т. ін. і т. ін. Давня історія повторювалася перед його очима… Друзі стали ворогами, підлабузники глузували з нього… жінки вважали його потворним і дурним… Темрява оновила його душу…

«Омана, омана, — думав він. — Надіявся одержати за золото щиру дружбу, вдячність… кохання… Нічого того немає, лише омана… Старець буде тішитися, що я збіднів, матиме задоволення, коли побачить мене, зубожілого, поруч із собою. Багатії, дізнавшись про моє убозтво, радітимуть, що їхній суперник, який вихоплював у них з-під поса все щонайкраще, залишив їм вільне поле діяльності… радітимуть, що жінки й вина подешевшали, бо ніхто вже не платить за них так дорого… ніхто вже не цінить їх так високо…»

Маркіз не спав багато ночей. Разом з утратою золота загинули його мрії про щастя…

— Я платив їм, аби вони мене дурили… Золото — джерело лицемірства і брехні… Нічого справжнього… О кохання, кохання, — прошепотів він, нарешті засинаючи…

Маркіз відчував, що божевілля знову заполоняє його душу, і вона перетворюється на розпечену кулю… Здавалося, що темний морок налягає на його почуття й свідомість, і світ довкруг нього перестає існувати. Крізь глибокий сон маркіз ніби ще чув, мов тонкі й ніжні звуки скрипки, слова про кохання… А далі він уже не чув нічого… нічого…

Посеред високої похмурої каплиці на важкому столі стоїть домовина, накрита саваном з чорного оксамиту, з вишитими по ньому золотими зірками… Глибока темрява оповила все довкола, і тільки один-єдиний смолоскип ледве блимає над труною… Нема нікого, навіть священика, який би проказував схвильованим голосом заупокійні молитви. При блідому світлі видно під саваном обриси трупа…

Зненацька відчиняються чавунні двері й до каплиці заходить висока жінка. Її чорна сукня злегка шелестить по кам’яних плитах долівки, тонкий мережаний серпанок закриває бліде обличччя… За нею ступає старий з догідливою міною на лиці.

— Отже, це він? Ах! Дитя моє… Так закінчується людське життя… Правда ж?

— Ох принцесо, — каже її літній слуга… — Хіба можна з вашим розумом закохатися в людину без серця, яка зневажала жінок, для нкої смерть здавалася порятунком?.. Жодна жінка, пані, не зуміла б заполонити серце цієї забобонної людини, гордої і вбогої. Цього навіженого, одне слово…

— Бо непорочне серце не знає любові…

Вона підняла край савана й відкрила гарну, немов із синього мармуру, голову із застиглою на вустах посмішкою невимовної краси…

— О Анджело! — тихо мовила вона. — Чи звідав ти, що таке кохання, щоб ним нехтувати? Чи тішили коли-небудь твоє вухо оті ніжні й ласкаві квіти ночі — слова про кохання, чи зазнав ти жіночих пестощів?.. Чи лягали коли-небудь на твоє чоло лагідні доторки-поцілунки, що їх віддають вологі губи жінки, аби дізнатися, які думки снують у голові коханого: про любов, про бажання, про страждання?.. Ох сердешна самотня істото, я накриваю тебе квітами… Спи! спи!

Вона поклала свої руки на його мертве біле чоло… Небіжчик лежав у домовині із застиглою невинною усмішкою на вустах.

Обличчям слуги майнула холодна скептична посмішка… «Якби він був живий, вона б його вбила… — подумав слуга. — Погралася б ним лише один день. Однак цього не станеться… юнак мертвий… Цього разу смерть змилостивилася над непорочним святим серцем… Тепер моя вродлива принцеса може бути сентиментальною… Який глум!..»

Жінка закрила лице небіжчика… Знадвору долинув шум голосів… Слуга й принцеса швидко вийшли, зачинивши за собою чавунні двері… Небіжчик залишився сам…

— Даруйте мені, пане, але, висловлюючись метафорично, мені здається, що ви не сповна розуму…

— А це ми побачимо, пане Дрейфусе, побачимо…

— Метафорично кажучи, ви хочете воскрешати мертвих… Пробачте, пане, однак це суперечить здоровому глузду…

— Метафорично кажучи, ви м’ясник, пане!

— Але ж, пане, відкинувши всілякі забобони… мертва людина не може бути живою… Один та ще один — два… Живий не може бути мертвим… Два та ще два — чотири… Говорячи метафорично…

Відчинилися головні двері, і до каплиці, жестикулюючи і сперечаючись, зайшли двоє чоловіків.

— Але ж цей юнак не тільки мертвий, він навіть не хотів жити…

— Припускаю, припускаю… проте… мені справді байдуже, що він не…

— Хотів чи не хотів… не хотів чи хотів… про це я не питаю… А подайте-но сюди світло!

Невелику каплицю заповнили люди.

— Метафорично кажучи, людина не може бути живою й мертвою водночас, — мовив лікар Дрейфус.

Тоді другий чоловік підійшов до труни, зняв саван і звелів:

— Віднести його додому й покласти в ліжко, а не до церкви.

Священик перехрестився. Він же одержав гроші за похорон наперед. Йому байдуже…

Чи хтось дивувався всьому цьому? Так, сам небіжчик. Він чув розмови довкола себе, заплющеними очима бачив готичне склепіння каплиці, свічку з білого воску у себе в узголів’ї… Проте йому здавалося, ніби все це відбувається в його уяві… Але йому подобалося бути мертвим…. Він ніби перебував у іншому світі й не розумів, чому сперечаються через якийсь там труп… Йому здавалося, ніби він перебуває у каплиці і водночас ніби його там немає, він сам себе бачив у труні й пам’ятав добре, що кілька хвилин тому якийсь демон підійшов до нього й поклав на його чоло блакитні квіти. Небіжчик не сумнівався, що життя залишило його, був певен цього, однак знав, що коли захоче, то склепіння каплиці розсунеться, і нічне небо, всіяне тисячами зірок, простелить над ним своє голубе покривало… Ось він уже й опинився на просторому безлюдному полі… Домовина стоїть самотня під небесним куполом, всесвіт ближчає і сипле на нього зорі. Присипаний ними, він уже нічого не бачить, крім золотих друзок, що впали на його очі.

А втім, він помічав усе, що хотів… Дивився на свою матір, яка, судорожно стискаючи в руці білу занавіску, плакала біля вікна… Виходило, що він таки мертвий… Потім знову все зникло, і його оповив морок.

А через якийсь час він побачив себе у своїй кімнаті, стіни якої були розмальовані блакитними квітами. Йому здавалося, що він лежить у ліжку, чує, як старовинний годинник на стіні видзвонює повільно і монотонно… Йому здавалося, що у вікні стоїть чиясь тінь із плетінням у руці, що до нього навіть доноситься шелест спиць, що портрети зі стін дивляться на нього з любов’ю, мов давні знайомі… Потім вирішив поворушити рукою, однак не зміг… хотів гукнути, та не зумів, тим часом тінь у вікні потихо співала тужливим голосом колискову пісню, яку він часто чув у дитинстві… Хотілося заплакати.

— Мамо! — позвав згодом.

— О, він живий, живе! — почув радісні вигуки.

Мати наблизилася до нього і вкрила його лице поцілунками.

— Сину мій… любий мій синочку!

— Живу, — промимрив скрушно. — Отже, я не номер… Небуття не зласкавилося і не прийняло мою змучену Душу.

— Цить, не говори такого! Твої слова — богохульство… Ти житимеш… ради мене… Твоє чоло, вічно нахмурене від сумних роздумів, проясниться… ти будеш людиною між людьми…

— Добрий вечір, юначе, — мовила вона посміхаючись. — Такий сумний і такий закоханий?