Зневiрений дух

— Я б тебе вбив, Чезаро. За яким правом ти кепкуєш з мене?! Я в розпачі…

— Ти навіжений сліпець… Хіба не бачиш, що ти лише знаряддя, що радощі, страждання, захоплення, задоволення від доторку до жіночих перс нічим не посприяють хіті, жаданню, які відчуваєш до наївної дівчини, бо чим щирішою буде дівчина, тим важче їй спаде на думку вбити свою дитину… Хіба не бачиш, що ти засіб у руках демона, що іграшка власних почуттів, що ніщо з того, що ти маєш, не твоє, що ти лише засіб, за допомогою якого природа здійснює свої так звані величні цілі…

Хіба не бачиш, що закони, держави, монархи, релігії — не що інше, як численні засоби для забезпечення цього брудного акту розмноження, щоб потім кинути вас, чоловіків, у обійми дріб’язкової одноманітності, нудоти, банальності, одне слово, життя, яке викликає в мені відразу?.. Уявляю тебе в розшитому квітами халаті, у пантофлях, з фескою на голові, з люлькою в зубах, з купою дітей біля себе, зайнятим монотонною й нецікавою роботою. Згодом ти помреш, і твої рідні діти проживуть таке ж духовне життя…

— Ти маєш слушність… Над цим думаю й я… Цить, твій сміх мене дратує…

— І чого б це я мовчала?.. — схрестила руки на грудях Чезара. — Ти погубив цю дівчину… Ти ж знав, що не зможеш її любити, міг, принаймні, подумати, що вона не задовольнить тебе, проте все-таки спав з нею, як з дружиною… Ти її зробив нещасною… Гадаєш, мене хвилює, що тебе мучить совість? Ні! Адже я демон…

— Але ж ти мені її привела…

— Ну й що? Не заперечую… Я хотіла тебе випробувати… 'Чому ж ти дозволив спокусити себе?

— Я не каюся…

— Не каєшся… Гаразд… Дівчину батьки проженуть з дому… Вона народить у злиднях… Стане пропащою жінкою… Якщо ти не візьмеш її за дружину… Але ти одружишся з нею… Житимеш погано, будеш волочитися за іншими жінками… Я ж постараюся, аби вона про це довідалась, і тоді прощай домашній затишок, тільки тоді ти взнаєш, що таке пекло на землі… А зараз ти навіть не уявляєш цього… Досі твоя меланхолія й чорна злість, з якою ти дивишся на світ, були лише блідими теоріями в порівнянні з тою дійсністю, яка на тебе чекає.

— Я все витерплю…

— Прощай, Анджело…

— Чезаро… Чезаро, — промимрив він, стаючи перед нею на коліна, — я кохаю тебе… Невже ти не можеш мені простити?..

— Що простити? Чи я люблю тебе? — кинула вона й швидко подалася з кімнати.

— Потім Еллі прийшла до мене, батько прислав її, щоб вона знову попросила в мене пробачення… Я сказала їй, що ти не можеш одружитися з нею, і пояснила чому… Сердешна дівчина довго плакала… Проте я знаю, як її втішити… 6 в мене камердинер, пристойний хлопець…

— Чезаро!

— Ох, господи! Але ж ти, Анджело, божевільний… Бона по-своєму буде щасливою… Йди-но сюди і висси кров з рани… не бачиш — тече по одягу…

Анджело припав губами до укусу на її груді й виссав рубінові краплі, що, здавалося, стікали на білий сніг… Чезара тримала його голову в руках… потім підвела і вдячно поцілувала в червоні від крові вуста… А тоді застебнула блузку, підняла юнака, мов дитину, на руки, пригорнула до грудей і почала його пестити.

— Ох, як ти змушуєш мене страждати, — шепнув він тихо.

— Гаразд, тобі ще не відомо те, чого я хочу. Аби ти знав… Ти, друже мій, повинен вибрати одне з двох: або звичайну, буденну нудьгу, або страждання, пристрасть, шал… тобто або Еллі, або я! Я тебе не обманюю, кажу тобі заздалегідь: якщо візьмеш мене, я вкорочуватиму тобі життя… просто замучу… але не пошию тобі халата, не виплету кисета для тютюну… Я, не впадай у розпач, не народжу тобі дітей… В одному запевнюю: тобі не буде нудно зі мною, однак, можливо, ти мені сам набриднеш… тоді, ясна річ, усе скінчиться… тоді, знай, ти маєш померти, а не збожеволіти…

Вона гойдала Анджело на своїх колінах, засувала руки йому за пазуху, і він відчував, як чорніє світ перед його очима.

— Ах! Я опирався б тобі, якби мав силу! — мовив він з болем. — Але тепер… тепер, коли я ладен віддати цілий світ, усе своє життя за один твій поцілунок… тепер уже запізно, дияволе-жінко…

— Ніжну насолоду, шал страждань… ось що я можу тобі дати… В одному будь певен: я тебе кохаю. Не дури себе, що любов дуже схожа на ненависть… Я заради тебе готова піти на смерть…

НОВЕЛИ

БІДОЛАХА ДІОНІС

..і все ж, коли дивитися на руку лише одним оком, вона видається меншою, ніж тоді, коли дивишся обома. Мав би троє очей, то бачив би її ще більшою, і в скільки разів більше мав би очей, у стільки разів більшими здавалися б довколишні речі. Виходить, народившися з тисячами очей, я серед велетенських явищ за законами пропорції бачив би все таким самим, як бачу зараз, ні більшим, ні меншим. Уявімо собі світ, що зменшився до розміру маленької кульки; в такій же пропорції на ньому зменшилося б усе; жителі того світу, наділені такими органами, як у нас, відчували б усе так, як відчуваємо ми. Чи уявімо, ceteris paribus [5], що все збільшилося у тисячі разів — вийшло б те саме. Коли не міняти пропорцій, світ, збільшений чи зменшений у багато разів, залишиться таким, як е. Речі, побачені одним оком, здаються меншими; двома — більшими; яка ж їхня справжня величина? Хто знає, чи не живемо ми в мікроскопічному світі, і тільки очі наші здатні бачити все таким, як бачимо? Хто знає, чи не бачить кожна людина по-своєму, чи не чує кожен звук по-своєму, і тільки мова називає по-різному побачене й почуте однаково, об’єднує його для розуміння. Мова? Ні. Може, й кожне слово звучить по-різному для різних людей — тільки індивід залишається самим собою і чує мову по-своєму.

А чи уявно безмежний простір не є лише часткою, крапелинкою в порівнянні із безмежжям? Чи не так само в безконечній вічності не існує певного відтинку часу, а тільки миті, з яких складається вічність? Отак. Уявляючи світ краплиною роси і відповідно уявляючи час єди-пою миттю, ми відчуваємо в цьому мікроскопічному світі віки, отже, і люди в цьому уявному світі мислять і діють так само, як ми в наших обставинах, і свої роки вони відчувають, як ми свої. Хоч би в яке мікроскопічне безмежжя ми не вдавалися, все буде так, як сьогодні.

…Насправді світ — це уявлення нашої душі. Не існує ні часу, ні простору поза нашою душею. Минуле й майбутнє в мені, як ліс у жолуді, як віддзеркалення зоряного неба в росині. Якби ми знали ту таємницю, яка може поєднувати нас із двома порядками речей, що приховані в нас, загадку, якою, можливо, володіли єгипетські та асірійські маги, тоді, поринаючи в глибини душі, ми могли б жити в минулому, поселятися в світах зір і сонця. Шкода, що наука викликання духів та астрологія втрачені,— а то хто зна, скільки було б відкрито таємничого! Якщо світ — це уявлення, то чому ми не можемо координувати послідовність явищ так, як хочемо самі? Неправда, що існує минуле — це послідовність у нашому мисленні, причини явищ для нас послідовні і ті самі завжди, вони відбуваються одночасно з іншими. Хіба не можливо жити в часи Мірчі Великого чи Алексаидра Доброго? Математична точка губиться в безмежності, як і мить у неподільній безконечності, що не зупиняється у вічності часу й простору. Атоми простору й часу безконечні!.. Оце б і мені загубитися в безмежжі своєї душі і виникнути, скажімо, в епосі Александра Доброго, отже…

Чесне слово, читач, похитавши головою, спитає: хто із смертних може так думати? А все це виникло в здичавілій патлатій голові, на яку насаджено смушеву шапку. Стояла ніч; на вузькі, покривлені вулиці, що тяглися між невеличкими, абияк поставленими будівлями, падав дрібний дощ; із таких вулиць складалася більша частина столиці Румунії; по калюжах, по тванюці ступали великі чоботи, яким був би байдужий навіть потоп; із їхніх високих халяв виростали штани індивіда, котрий і роздумував про час. Постать нашого героя розпливалася в струменях дощу, хто знає, що її захищало від води — чи наскрізь промоклий одяг, чи метафізика. Із шинків та крамничок крізь немиті вікна з багатьма шибочками пробивалося брудне світло. Десь, насвистуючи якусь мелодію, проходив романтик, десь п’яний грубіян говорив із стінами, з вітром, десь чалапала закутана в каптур жінка; перехожі тягли за собою по розгрузлій дорозі довгі тіні, що були схожі на чорних драконів із північних сказань… Із однієї відчиненої корчми долинали стогони скрипки. Наш метафізик підійшов до дверей; світло вихопило з мороку його обличчя. Цей Діоніс був гарний собою. Обличчя приємне, біле, як притінений мармур, трішки похмуре, певне, од дощу, очі — мигдалини, наче із чорного оксамиту. Вид світився м’якою, невинною усмішкою, коли Діоніс побачив, як циганчук з маленькою голівкою, в капелюсі, криса якого тяглися в безмежжя, у чоботях, у яких він міг би вміститися весь, у сюртуці з чужого плеча, що сягав п’ят, мучив смичком з кількох волосинок бідолашну скрипку та кістлявими пальцями натискав на струни — і вони нервово скреготали, а довкола нього місив землю взутий у великі капці, встелені соломою, довготелесий угорець. Хоч і не подобалось те видовище моєму подорожньому, але воно вітало нашого героя, що протверезів од своїх метафізичних фантазій і, збагнувши, що промок до нитки, ввійшов до корчми просохнути. Він підняв волохату шапку — оголилося чисте, біле, в міру опукле чоло, яке цілком відповідало приємному обличчю. Волосся пасмами звивалося до пліч, його дика чорнота виразно контрастувала з молодим, майже дитячим обличчям. Він повісив на кілок своє мокре пальто, вдихнув п’янкий запах турецької кави, і його знову охопила задума, яка іноді пасує вродливим дитячим обличчям. Серед закіптявілих, пропахлих тютюновим смородом стін, серед стукоту гравців у доміно і розмірених ударів обшитих деревом дзигарів чаділи дрімотливі лампи, цідячи в застояне повітря жовте світло. Діоніс, усміхаючись, щось підраховував олівцем на старому зачовганому столі. Його усмішка була невинна, можна сказати, медова, та все одно пойнята смутком. Осмута в його віці — характерна ознака сирітства; він був сиротою, яких у нас чимало, без певних перспектив і надій. Виходячи з цього, можна було судити, що ця людина далеко не піде, особливо ж, якщо зважити на бідність — Діоніс був хлопець бідний.