Зневiрений дух

Еллі засміялася своїм срібним голосочком.

— О, я знаю, що я гарненька, — сказала вона задоволено, — знаю, що можу подобатися… Одначе, клянуся тобі, Чезаро… Я не знаю, чи може він мене любити… Його погляд був такий холодний… Тим часом я… я віддала б життя, аби хоч раз поцілувати його.

— То я його покличу… — посміхнулася Чезара й радісно заплескала в долоні.

— Ні, ні, ні! Прошу тебе, Чезаро! Ради бога…

— Тобі буде приємно, якщо він прийде? Скажи…

— Ні…— заперечила дівчина і ствердно кивнула головою.

— Скажи… Ти його любиш?

— Ні! — мовила Еллі, схиливши голову на груди і граючись краєм фартуха.

— Я йду кликати… Поцілуй мене, ангелятко…

Еллі з вдячністю поцілувала її в уста. Чезара вийшла й замкнула за собою двері на ключ.

Тоді Анджело повернув крісло в бік Еллі. Вона побачила його.

— Ах, пане! — скрикнула злякано.

Сором і наївність, легке обурення й докір — цілий світ суперечливих почуттів заграв на її лиці…

Він упав перед нею на коліна.

— Ти нагнівалася на мене? — спитав лагідно.

— Так!

— Якщо хочеш, давай помиримося…

— Так!

— Поцілунком?

Вона заперечливо хитнула головою.

Проте Анджело сів коло Еллі, взяв її голову в руки, повернув до себе рум’яне личко й поцілував у губи… Відчув, що й вона відповіла йому на поцілунок, але якось несміливо, ніби й не поцілувала… Потім відштовхнула його.

— Ти мене любиш… Я знаю, Еллі… Не обманюй моє серце…

Її очі наповнилися сльозами.

— Ти не віриш мені,— мовила вона тихо.

— Тоді поцілуй! — попросив Анджело.

Дівчина припала вустами до його вуст, і йому здалося, наче до них прилипла зріла соковита ягода… Він відповів їй…

— О, як ти солодко вмієш цілувати, Еллі…

— Ой! Я ж пі в кого цього не вчилася… Це само собою… Не осуджуй мене…

— Чого ж ти тоді відсуваєшся від мене, пригорнись, дай тебе обняти…

І Анджело злегенька притягнув її до грудей…

— Ой, дивись, — сказала дівчина, — як погано зав’язана твоя краватка.

І торкнулася рукою його краватки.

— І чуб у тебе не зачесаний, як слід. Немає й запонки на рукаві.

— Вона впала за пазуху, Еллі, пошукай.

Еллі засунула руку йому під сорочку. Він узяв її в свою й міцно притиснув до серця.

— Не знаходжу, — промовила дівчина й заплющила очі від сорому. Потім розплющила їх і з слухняною й сумовитою серйозністю подивилася на пього. Немов збиралася сказати йому: «Хотіла тобі докорити, однак не зроблю цього».

Тоді Анджело розстебнув їй блузку.

— Пошукаю свою алмазну запонку, — сказав, — може, вона загубилася між твоїми персами.

— Ні, ні,— попросила Еллі, захищаючись.

— Ось вона, — мовив Анджело й припав вустами до соска білої, мов сніг, груді, що показалася з-під корсета.

Дівчина боронилася від його пестощів, але легенько, про людське око… Вона давно вже не мала сили відмовити йому в чомусь.

Він загасив світло, і глибока темрява оповила їх любовні зітхання.

Коли Еллі й Анджело, покидавши вбрання куди попало — на підлогу, на крісла — і міцно притулившись одне до одного в обіймах, майже голі спали на дивані, до кімнати зайшла Чезара з лампою в руці й глянула на них… Була вона бліда, серйозна і сумна… Принесла з собою біле пахуче простирадло, вкрила ним молодят, відтак сіла перед каміном і довго-довго вдивлялася в згасаючі жарини… В її очах було повно сліз… Аж ось вона швидко підвелася, відкинула край простирадла, поцілувала Анджело в лоб і прошепотіла:

— Ти мені за це заплатиш сторицею, хлопчику, заплатиш!

І вийшла з кімнати.

Наступного дня сумна Еллі ходила по кімнаті й не дивилася на Анджело. Він був блідий, його ласкаві очі потьмяніли, втратили свій демонічний блиск.

Вона одягнулася, допомогла і йому, застебнула сорочку на шиї, зав’язала краватку… Була покірлива, мов ягнятко…

— То ти мене любиш, Анджело?

— Ще й питаєш… А ти, Еллі, давно в товаристві друзів темряви?

— Ах!.. Зараз розповім… Я тебе зустріла в салоні пані Н. Нас познайомили, однак ти глянув на мене зверхньо, сказав якусь банальність і пішов геть… А я стежила за тобою, дивилася в дзеркало, аби побачити в ньому, як ти стоїш біля вікна… Цілими вечорами отак сиділа, а щоночі плакала… Ох! Як я тебе кохаю, Анджело, — мовила вона, вкриваючи його обличчя поцілунками. — І ось якось підходить до мене лікар де Лі. Дивиться мені в очі, як він уміє це робити, якось чудно…

«Ти, певно, любиш Анджело», — каже мені невиразним звичайним тоном, як ото він має манеру говорити…

«Ні», — заперечую.

«Якщо хочеш його побачити, ходи зі мною цього вечора до клубу друзів темряви».

«Але ж я не хочу його бачити…»

«Мої сани заїдуть по тебе», — пообіцяв він.

«Я не хочу їхати вашими саньми…»

«Сани чекатимуть на тебе ввечері біля хвіртки твого саду», — посміхнувся доктор і підвівся.

І я, Анджело, пішла вночі в сад, відчинила хвіртку, сіла в сани й опинилася тут.

Вона взяла його праву руку в свої, поплескала й поцілувала.

— Еллі!

— Стривай, Анджело… Я вже не маю чого віддати тобі… Я тобі віддала все… Давно вже я не належала собі, давно була вся твоя… Змилуйся наді мною… Якщо ти думав, що я чемна… то ось вона — моя чемність… Якщо думав, що я вродлива, то ось уся моя врода… Все мос лице освячене твоїми поцілунками… Якщо не можеш мене любити, то люби, Анджело, свої поцілунки, люби мої очі, бо вони дивилися на тебе, бо не відривали свого зору від твоєї краси… люби мої вуста, бо вони торкалися твоїх… Люби себе, Анджело, в моїй істоті…— сказала дівчина йому на вухо крізь плач, палко пригортаючись до грудей юнака, — люби свою дитину…

Анджело нічого їй не відповів. Йому здавалося, що він злочинець, що страшний гріх ятрить його душу…

— І як ми будемо жити? — спитав він і скрушно посміхнувся.

— Як? Ах! А ось як… Я так собі це уявляю… Вранці, коли ти ще спатимеш, я поцілую твої очі, й ти прокинешся… Потім принесу тобі каву, сорочку із запонками, шкарпетки, халат, феску, цигарку… одягну тебе, й ти підеш у своїх справах… А я, зоставшись дома, витру пил з твоїх книжок, упорядкую папери, загострю списані пера, і коли ти прийдеш додому, обід буде на столі, застеленому білосніжною скатеркою, тарілки чисті, склянки чисті… Після обіду за кавою ми говоритимемо нісенітниці, а потім, — додала вона тихо, самими губами, — потім… у нас народяться діти… гарненький, як ти, хлопчик, твоя копія і схожа на мене дівчинка… Ах! Ми будемо щасливі!

— Так, щасливі! — повторив він понуро. «О 'Чезарої Гемонська твоя душа, — подумав, — як ти вмієш читати в людських душах… як можеш бачити в них їхнє майбутнє! Я чудово зрозумів твою вчорашню презирливу посмішку».

— Однак ти здаєшся сумним, мій любий друже… Чому?

— Я втомлений, дружино моя, ніжна моя жіночко, і більш нічого.

— То я піду, побіжу додому… Ти прийдеш до нас просити моєї руки, чіі не так?.. Приходь сьогодні, я з нетерпінням чекатиму тебе… Ох! Як я тебе люблю…

Вона накинула шубку на плечі, поцілувала його й зникла за дверима.

Сумний Анджело залишився сам.

— Так ось яким буде моє майбутнє життя… Прощавайте осяйні мрії… Я стану скромним чоловіком звичайної жінки… У нас будуть діти… Вранці вона приноситиме мені халат і пантофлі… Тьху! Гидка перспектива, сповнена нудьги й одноманітності…

Чезара в костюмі Гамлета стояла в кутку кімнати й сміялася. Бог знає, коли й як вона пробралася в кімнату. Вислухавши слова Анджело, сказані тихо, але досить виразно, вона зареготала іронічно й холодно.

— Перестань! Замовкни!

— Ах, он що! Так ось який твій ідеал… ось яким буде твоє життя з ангелом… ось мета, яку природа хоче здійснити, наділивши цю дівчину наївністю й грацією… Хлопчик… Дівчинка… Сповнене пристрастей шлюбне ложе, застелене простирадлами, які треба дуже часто міняти… Недовго ж опирався ангел, чи не так? Природа квапилася якнайшвидше осягти свою величну ціль — продовження роду людського, і забезпечила собі це за допомогою бурхливих обіймів, ніжного опору, недомовок… Ох! Тьху! Ха-ха-ха-ха! Ну що? Тікаєш?