Зневiрений дух

— Не знаю!

— Ах! Не знаєш! Чого ж ховаєш твої прекрасні очі?.. Та я відаю, що затаєно в їхній глибині… образ…

— Мої очі обманюють, пані.

— Нехай скажуть мені якусь неправду… Хочу, юначе, бачити, що розповідають твої очі.

— Нічого.

— Заглянь прямо мені у вічі, хай пересвідчуся, чи спроможний ти дивитися…

Тоді він звів на неї очі… Через якусь мить вона заплющила свої.

— Я не хочу, щоб ти так дивився… Твої очі такі ясні, такі голубі, такі темно-прозорі… Наче очі дитини… Здається, вони викликають довір’я, і я щиросердо розповіла б їм усе, що в мене на серці… Ти — стара людина з обличчям дитини. Здається, при їх світлі почуваю себе мудрішою, проте, коли дивлюся в них, мені стає страшно їхньої глибини… Ти безжальний, мій дорогий…

— Ваша правда, пані, я немилосердний… але тільки до себе, більш ні до кого іншого… Якби я вас любив, пані, то не був би щасливим…

— Ах, замовкни, а то затулю тобі рота… Не говори мені про кохання, навіть не натякай про нього… Твоя присутність, щойно сказані тобою слова затьмарюють мій зір… Залиши мене зі спогадами моєї молодості… Хочеш, аби я тебе взяла до школи? Щоб показати тебе одній зухвалій жінці? Вона марно намагається навчити любити чоловіка, який зневажає жінок, зовсім до них байдужий, тікає від них, щоб закохатися в себе самого… Хочеш, щоб я гралася з тобою? Я зважилася б, хоч це й небезпечно для мене. Щоб ми з тобою гралися в дитячі ігри, щоб я тебе легенько ляскала по щоках, але не боляче, щоб змусити впасти на коліна і верзти нісенітниці? Я зробила б так, однак ця роль не для тебе… Признаюсь тобі відверто… щоправда, твоя доля, як її передбачаю…

— Скажіть, пані,— мовив він тихо, — ви знаєте, що я забобонний… А така жінка, як ви, мудра, з ясним розумом, скаже мені правду… Крім того, ви моя приятелька… До того ж єдина приятелька, з якою я зважуюся ділитися своїми химерами, своїми болями, які ви називаєте фантазіями…

— Ти закохаєшся, бо ніхто цього не може уникнути…

О, горе тобі, я знаю, в кого і як… Нещасна твоя голівонька, якщо закохаєшся, кажу тобі це наперед… Краще б ти одружився… Одруження також нещастя, але незрівнянно менше, ніж кохання.

— Одружіть мене, пані!.. Бачите — я вас слухаюся…

— Одружити?.. Гаразд…

Вона присіла коло нього й поклала свій голий лікоть на його плече…

— Глянь он туди, в куток зали, на оту дівчину… На її біле чоло, навколо якого в’ються русяві кучері, на її голубі, такі серйозні і сповнені лагідної ласки очі… На її уста й обличчя, на якому легким серпанком блукає зворушлива тінь меланхолії… У блідій руці вона тримає квітку лілії, спокійно милується нею… Вродлива голівка красуні злегка нахиляється, і здається, ніби квітка в’яне від любові під її поглядом… А тепер уяви собі, що ця дівчина твоя… Уяви, як вона освітлює своєю ангельською красою темні ліси твоїх володінь, як сидить біля блакитних джерел у твоїх борах і плете вінки, очікуючи, коли її мандрівний коханий спуститься вузькою стежкою з гір і сяде коло неї, а вона вкриє квітами його чоло і груди… Скажи… чи любив би ти її? Я закохана в неї…

— Вона ангел, пані! — сказав він невдоволено. — Хіба ви не знаєте, що я ненавиджу ангелів, їхні ласкаві божественні погляди? Вони з їхнім невинним виглядом, з білими, мов сніг, лицем, плечима й грудьми — це мрія моєї душі. Якщо б моя кохана померла, то я зостався б самотнім на землі, мов той диявол у святоншому вбранні. Втім, я боюся подібного кохання, страшенно боюся… Коли я буду злим, вона — покірною, як ягнятко… коли вергатиму прокляття, вона молитиметься повсякчас, коли буду злоститися, вона цілуватиме свій золотий хрестик… Ах! Я був би безмежно нещасним, як ніколи. Більше того, я закохався б до безтями, і вона також любила б мене… І повторилася б давня людська трагедія… Двоє людей кохаються, хоч і не підходять одне одному…

— Знай, я гніваюся на тебе… Не буду розмовляти з тобою… У тебе вже немає матері…

— Люба моя матуся… — мовив він, цілуючи їй руки.

— Прошу тебе… Ах! Яка досада… Коли б я могла ненавидіти тебе чорною лютою ненавистю… Однак це неможливо… Мені хочеться поцілувати тебе… Поцілувати тебе, холодного, мов лід… Чи відаєш ти, що тебе доконає? Байдужість… Якби я кинула тебе в крижане море, тільки тоді ти б вибухнув, наче вулкан, і викинув би струмені лави в небо, і воно застигло б, мов вічний захід сонця… Божевільний! Одне лиш мене тішить, що я твоя мати, твоя молода і вродлива мати… що ти ділишся зі мною своїми думками, що час від часу викликаєш у мене солодкий страх, що ти диявол і що я люблю тебе! Біля тебе хочеться складати вірші… Сховайся за штору… Я хочу поцілувати тебе, але щоб ніхто не бачив…

Штора гойднулася, ховаючи цю таємницю.

— Одне мене дивує,— знову озвалася пані, спаленівши, як троянда, — відколи я стала грати роль твого наставника? Окрім цього, дивуюся з моєї любові до тебе. Якесь дивне почуття… Ніби я була твоєю дружиною, але давно-давно, а зараз ніби я твоя мати… Зрештою, це солодке й родинне почуття. Не витерпіла б я, щоб ти був моїм коханцем. І незважаючи на це, я тебе люблю…

— Пояснити тобі це почуття?.. Мені часто здається, що ми вже були колись на світі, що я тебе любив божевільною і якоюсь дитинною любов’ю… Нерідко бачу в снах Єгипет з його славною історією, сниться, що я був там фараоном і мав вродливу дружину, яку звали Родоне, і що та жінка — це ти…

— Мені також здається, що колись я вже кохала одного навіженого юнака, і що той юнак — це ти… Прощай, мій сину!.. Хочеш, щоб я ще тебе поцілувала?

— Навіть тисячу разів, Родоне!

О штори! Чого тільки не приховують вони!..

— Отже, від сьогодні я стара матрона, мені понад чотири тисячі літ… Я поважна мумія, — мовила вона й підвелася, скорчивши похмуру гримасу. — Прощавай!..

Потім стрибнула легко, як газель, і зникла серед гомінливого натовпу.

«Дивна дівчина, — подумав Анджело. — Проте чудово сказала про наше кохання… Так, наче я був одружений з нею давно, наче палка любов уже минула, а я залишився й далі молодим… А яка вона гарненька… Я міг би цілими днями дивитися на неї, міг би цілими днями розмовляти з нею, але так, як старий чоловік з вісімнадцятилітньою дівчиною… Я старий, дуже старий», — зітхнув він.

Лікар де Лі підійшов до нього… Взяв крісло, поставив проти Анджело й сів, ляснувши долонями по колінах. Потім, посміхнувшись стиснутими вустами й погладивши бороду, поглянув на юнака і спитав одними лиш очима: «Ну?»

— Невже ти не знайшов собі іншого місця, юначе? — спитав Анджело, сміючись.

Доктор не відповів.

— Хочеш, щоб я пішов?

Жодної відповіді.

— Отже, щоб залишився?

Знову мовчанка.

— Не відповідаєш?

Лікар заперечливо хитнув головою.

— Гаразд.

Анджело втупив свій погляд у його лице, і вони просиділи мовчки, мов два навіжені, кілька хвилин. Опісля Анджело хотів підвестися.

— Стривай, стривай! — вигукнув старий, — Сиди спокійно… Хочу сказати тобі щось дуже важливе… Дай мені цигарку…

— Не маю.

— Добре. Ти віриш у привиди?

— Відколи тебе знаю — ні.

— Гаразд. Якщо не віриш, то я йду… Знай, що я йду, — мовив він багатозначно.

— Та ні, цілком серйозно, — зупини» його Анджело, і очі в нього сповнилися темним прекрасним блиском. — Що ти хотів мені сказати?

Доктор був членом таємного товариства «Друзі темряви». Він, як розумна людина, надавав деякої ваги містицизму.

Родопе підійшла до нього, нахилилася до його вуха й шепнула:

— Виконай свою обіцянку, я хочу бачити його закоханим.

Сказала й зникла.

— Ти віриш у привиди? — так само незворушно запитав лікар.

— Вірю.

— Тоді їдьмо зі мною цього вечора… Ллє, ясна річ, я тобі зав’яжу очі.

Душа в Анджело здригнулася… Доктор якось відразу став поважним і урочистим.

— Анджело, — мовив він тихо, — я повезу тебе до друзів темряви. Ти бачиш мене на людях веселим, з ясним чолом… Однак таким я не завжди буваю… Я покажу тобі справжнє життя, покажу щиру правду… Розваги… Друзі темряви — це друзі душевного задоволення. Ти побачиш очима свого розуму те, чого ще ніколи не бачив… Спиватимеш своє життя в тисячах краплин світла й шалених почуттів… Ти житимеш… Хіба то життя, яким живуть люди? З порожнечею в їхніх душах, з їхніми стражданнями й банальними радощами — вони жалюгідне ніщо. Коли вже ми ніщо, то принаймні, нехай у нашу свідомість ввійдуть світло й темрява, небо й пекло, захоплення й розпач.