Зневiрений дух

— Це ви, сеньйоре? — тихо спитала вона… — Сідайте навпроти мене… Маю вам багато що сказати…

В її великих темних очах стояло невимовне страждання. Дівчина не плакала, та було видно, що вона в розпачі.

— Говори, моя дівчино.

— Сеньйоре… моя родина вирішила, що я маю стати вашою дружиною… і мушу нею стати, бо не годна чинити опір… Але я не можу вас любити. Кохаю молодого рицаря, молодого і вродливого, а ви старий… Однак, відколи я вас, маркізе, зустріла, мені здалося, що у вас шляхетний характер, що ви не захочете, аби я пожертвувала собою ради цього шлюбу, який не принесе щастя ні вам, ні мені…

— Я люблю тебе, сеньйоро, — сухо й коротко відповів маркіз. — Проте не хочу зробити тебе нещасною… Коли бачу тебе біля себе, стаю егоїстом, бо ти дуже вродлива… Я, панночко, відмовляюся від твоєї руки, але тільки з однією умовою… її, зрозуміло, дуже легко виконати… Я мушу негайно, цього вечора, покинути ваш дім… Звели запрягти карету, і я поїду… Будь така ласкава і дай мені ручку та папір, щоб міг написати про свою відмову… Запроси батька й двоюрідного брата як свідків… бо я хочу, щоб ти була щасливою…

Дівчина, спаленівши від радості, вийшла, наказала приготувати карету для маркіза, привела батька й двоюрідного брата…

— Що сталося, маркізе?.. Ви відмовляєтесь від…

— Стривайте, графе! Не гаймо часу. Ви намагалися зробити нещасною вашу дочку, а я не хочу, щоб моє багатство було причиною цього… Знаю, графе, ви вбогий… отож дарую у придане молодій, од якої відмовляюся, половину мого майна… Можете покликати нотаріуса…

Нотаріуса негайно покликали, і маркіз продиктував дарчу. Граф зі сльозами на очах гаряче дякував йому. Дівчина з двоюрідним братом стали перед ним на коліна, поцілували його руки… Він їх поблагословив і поспіхом вийшов надвір. Карета стояла готова, коні нетерпляче пофоркували… Тоді маркіз швидко вернувся назад до палацу, зайшов до слабо освітленої кімнати. Тут, на ліжку, лежав старий, як дві краплі води схожий на нього. На стільці був складений такий же, як і в нього, одяг… Старий спав глибоким сном… «Так, так! — говорив він уві сні.— Не дивуйтеся… я відмовляюся від руки доньї Анни… і дарую їй половину мого багатства».

— Йому сниться те, що я вчинив, — сказав маркіз тихим голосом. — Тим краще… тим краще…

Маркіз спустився в двір, сів у карету, і вона поїхала спершу довгими вулицями міста, потім помчала польовою дорогою… Поле здавалося просторим зеленим полотном, поцяткованим букетами з різноманітних квітів. Маркіз їхав довго, десь до другої години ночі.

Стародавній замок із запущеним садом височів на схилі горба… Ця будівля з розваленими стінами нагадувала купу каміння. У парку стояли сухі дерева, на їхніх стовбурах росло безліч молодих тонких дерев. Наче в старому лісі, тут на рештках зогнилих пнів здіймалася нова поросль… Карета заїхала в зарослий травою й здичавілими кущами двір, зупинилася перед сходами… Маркіз відпустив карету і ввійшов до високих темних кімнат замку. Холодні стіни в них були обличковані квадратними кам’яними плитами, меблі старовинні й вицвілі, картини в рамах чорного дерева невиразні й похмурі. Маркіз запалив свічку в срібному свічнику й почав ходити просторими й порожніми кімнатами, згадуючи давнину. Поважні портрети, що висіли повсюди на стінах, здавалося, дивилися на нього зі своїх рам.

Згодом маркіз потрапив до високої, без вікон, кімнати… Крім тих дверей, у які він зайшов, інших не було… Він зачинив їх за собою, заклав зсередини залізною штабою… підступив до стіни з квадратних кам’яних плит, натиснув рукою в одному місці… Кам’яна стіна повернулася, наче на завісах… Присвітивши свічкою, маркіз швидко стрибнув у отвір і став перед сходами, що вели в підземелля, засунув стіну на місце і почав спускатися сходами, що глухо гули в нього під ногами… Застояне повітря тисло груди… Через якийсь час він опинився в просторій підземній залі. У склепінчастих нішах стояли кам’яні статуї середньовічних рицарів у залізних латах і дивилися на нього холодними очима… На цвяху висів плащ… У кутку маркіз побачив бочку з давно зогнилими клепками, поряд з нею срібну чашу.

Маркіз вийняв з діжки чіп. Та нічого з неї не потекло… Певно, осад, що закам’янів довкруг вина, був дуже товстий… Маркіз увіткнув шпагу в бочку й підставив чашу. Пахуче й прозоре, як бурштин, вино полилося з бочки… Маркіз заткнув отвір чопом, підніс чашу з старим напоєм до вуст і випив її до дна. Здригнувся від задоволення. Йому здалося, ніби кам’яні статуї почали гойдатися на п’єдесталах, розмахувати руками. Він постелив плащ на підлогу і, щоб краще бачити, ліг на нього… Статуї зійшли з постаментів і почали танцювати, від ударів їхніх важких кам’яних підошов гуло все підземелля… Статуї тупцяли незграбно, як ведмеді, крутилися, вигукували, лементували, сварилися… Гу-у-уп! гу-у-уп! бу-у-ух! бу-у-ух! Насилу переставляючи ноги, хитали своїми негнучкими тілами, а їх кам’яні очі, сухі й мертві, кружляли разом з одягненими в шоломи головами.

— Хай живе Алманзор! — вигукнула котрась із статуй.

— Хай живе, — відповіла їй луна.

Здавалося, ніби тисячі голосів відповідають на її вигук. Маркіз подумав, що опинився в підземному лабіринті, а це підземелля, в якому він перебуває, тільки його початок… Жахливий тупіт кам’яних рицарів, їхні дикі вигуки, нестримний шал змусили маркіза загорнутися в плащ… Він нічого не говорив… Та, зрештою, статуї навіть не помічали присутності живої людини… Здавалося, ніби він умер або його зовсім немає — лише вони.

Згодом голоси статуй почали тихшати, ставати уривчастими… Вони розповідали, наче старі жінки, сидячи ввечері на призьбі, казки, в яких проходила перед слухачем уся історія іспанського рицарства. Голоси доносилися до маркіза чимраз тихіше й тихіше, поки й зовсім змовкли…. Він заснув.

Коли маркіз прокинувся, від свічки в срібному свічнику залишився тільки невеличкий недогарок, що ледь-ледь блимав… Маркіз помітив на столі в’язку ключів і кілька оплавлених недогарків. Припаливши недогарок від того, що ось-ось мав погаснути, він узяв ключі й відімкнув двері, які вели до сусіднього підземелля. Зі свічкою в простягненій руці зайшов туди… В кутках темного, без жодного вікна льоху стояли скрині, повні срібла… «Ет, срібло…» — подумав маркіз і пішов далі. Відчинив двері до іншого підземелля… Там при червонуватому світлі воскової свічки в скринях блідо заблищали купи золотих грошей. Він підступив ближче, придивився. То були дуже давні монети, з різних епох. Деякі карбовані ще за римлян, інші — трохи пізніше, але всі — дуже давно… Маркіз пішов далі… Відімкнув наступні двері, там на залізних полицях стояли невеличкі скриньки, повні самоцвітів. У одних — алмази, рубіни та ізумруди, в інших — добірні перли… У підземеллі була зібрана людська всемогутність…

Маркіз відчинив ще одні двері і… і побачив накриту білим полотном домовину… Відгорнув набік полотно… Голий череп з вишкіреним ротом, здавалося, сміявся з нього…

«Чого ти кривляєшся? — гнівно подумав маркіз. — Начебто я не знаю, що саме такий кінець людської могутності!»

У душі його знялася буря почуттів… Безліч бажань хвилювали серце, і всі… всі були здійсненні.

— Ех, люди, — мовив він стиха, — я спіймав своє щастя. Маю золото, багато золота, сам не відаю, скільки багатства в моїх руках… Чого тільки не купиш за цей блискучий метал, у якому живуть усі демони світу… Все, все! Велич, славу, корону… розваги… і найцінніше — право і можливість зневажати цілий світ…

— Скільки коштує цнота дівчини? — можу я спитати. — А чого варта любов матері до її вбитої дитини або честь батька, зганьблена безчестям його дочки? Мені називали б великі суми… Значні суми для них, однак не для мене… Скільки коштує прощення церкви за вбивство?.. Чималу суму, проте все ж таки суму… Скільки коштує боже милосердя, коли його виставити на продаж?.. А скільки диявольські насолоди, любов народу, слава, твір генія, щоб купити в нього й увічнити своє ім’я?.. Все, все це продається… — Він люто засміявся. Луна склепінь відповіла клекотом на його жорстокий регіт, і череп мертв’яка в труні, здавалось, також злостиво вишкірив зуби. — Ось я на самій вершині… Ким я був без тебе, холодний і мертвий метале? Жебраком на вулицях Севільї… А ким став тепер, коли маю тебе? Тим, ким захочу… Що є в тобі? Не можу знайти відповіді в твоєму дзенькоті… Що в тобі? Любов? Ні! Де ж вона? Може, дружба, слава, талант? Ні… Бо нічого такого в тобі не бачу… І все-таки ти допомагаєш здобувати все…