Чорна рада

“а й вийн€в з п≥хви свою довгу, важку шаблюку:

Ч ќй панночко, Ч каже, Ч наша панночко шаблюко! « бусурманом зустр≥валась, та й не дв≥ч≥ ц≥ловалась; поц≥луйс€ ж тепер ≥з оцим козарлюгою так, щоб запорожц€м не було сорому перед городовими, а чорногорц≥ щоб не величались своњми юнаками!

Ч “ак ти справд≥ не оддаси њњ без бою? Ч питаЇ ще ѕетро.

Ч Ќе йме в≥ри вразьке Ўрамен€! Ч каже ирило “ур. Ч ўоб же € на страшний суд не встав, коли ти до њњ доторкнешс€, поки в мене голова на плечах! Ѕуде з тебе, чи, може, вкроњти тобi жупана?

Ч Ќехай же нас господь розсудить, Ч каже ѕетро, Ч а мене простить, що знiмаю на тебе руку!

ƒа й собi вийн€в шаблюку.

Ч оханий побро, Ч каже тод≥ ирило “ур чорногорцев≥, Ч коли € не встою на ногах, не борони йому бранки. ћахай у „орну √ору та скажи там своњм щурам-чорногорц€м, що й на ¬крањн≥ рубаютьс€ не зг≥рше. ўо ж ти, козаче, не нападаЇш? Ч обернувсь в≥н до ѕетра. Ч “воЇ д≥ло нападати, а моЇ боронитись.

ѕетро почав козацький грець.

ўе, може, зв≥ку не сходились на сих пол€х так≥њ два рубаки, одноњ сили, одноњ хист≥, одного завз€тт€. „и встоњть же ѕетро против здоровенного, широкоплечого козарлюги ирила? “ой-бо стоњть, €к буњй тур, вкопавши ноги в землю. “≥лько ж ≥ ѕетро був козак не дитина: мав батькову постать ≥ силу, ворочав важкою шаблюкою, €к блискавкою, а хисткий ≥ проворний, €к сугак на степу.

«абр€жчали, задзвонили шаблюки страшно. ўо один рубне, то другий од≥б’Ї, аж ≥скри лет€ть. Ћес€ сама себе не пам’€тала од жаху. “ой стук, те зв€каннЇ, т≥њ блискавиц≥ понад головами Ч усе те д≥€лось, мов у нењ в серц≥. ј чорногорець аж на кон≥ не всидить, дивл€чись на ту мономах≥ю. ћистець в≥н був у лицарському д≥л≥, так йому страшенна с≥ча побратима з ѕетром Ўраменком була не герцем, а справд≥ ≥грищем.

ј вони спершу повагом складали шаблюки, мов т≥лько прим≥р€лись; а пот≥м усе скор≥ш, усе з б≥льшим притиском давали один одному маху. “о приступали, то одступали; то розмахувались з ус≥Їњ сили, що аж шабл€ свище; то знов один одного т≥лько манили, а сам≥ чигали, €к би рубонути да й зак≥нчити зразу. I так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити Ч одвiчають самi шаблi. “им часом у обох очi вже йграють, €к у звiрюки; щоки гор€ть; на руках жили понабр€кали, €к вiрьовки; i вже б’ють козаки напропаще; iскри сипл€тьс€ густо, от-от комусь погибель! јж зразу Ч черк! ѕополам обидв≥ шабл≥. озаки з досади покидали об землю й хрести.

Ч Ќу, €к же нам ск≥нчити? Ч каже ѕетро: розгар€чивсь ≥ вже забув про мирову. Ч ƒавай боротись або стр≥л€тись на п≥стол€х. Ќехай мен≥ н≥хто не доказуЇ, що не справивсь ≥з запорожцем “уром!

Ч нечистому з боронн€м! Ч важко дишучи, каже запорожець. Ч ’лоп’€ча забавка! ƒа ти ж мене й не бр€знеш так об землю, щоб тут мен≥ й со духи. ј вже радн≥ший € п≥ти до чорта в зуби, н≥ж оддати тоб≥ бранку. нечистому й п≥стол≥! Ќе велике диво просадити кулею чолов≥ков≥ голову. ј Ї в нас, коли хочеш, турецьк≥ запо€сники, кинджали, однак≥ завдовжки ≥ одного майстра. —хопимс€ за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам господь милосердний одпуска наш≥ гр≥хи!

”з€в у чорногорц€ булатний запо€сник, прим≥р€в до свого ≥ подав ѕетров≥. ѕот≥м схопились л≥воруч та розчали знов грець, лютий, страшн≥ший первого.

Ч ≈й, драгий побро! Ч крикне чорногорець. Ч ≥нчай борж≥й, бо вже онде погон€!

Ч Ќе б≥йсь, Ч каже ирило “ур, задихавшись, Ч поки п≥досп≥Ї, зак≥нчаЇмо д≥ло!

Ч ќ боже, спасителю! —е наш≥ њдуть! Ч закричала Ћес€, гл€нувши на дорогу. ј то сто€ла все, мов нежива, коло чорногорц€, дивл€чись на страшне одноборство.

—правд≥, по полю мчались козаки. ѕоперед ус≥х посп≥шав —омко; за ним паволоцький Ўрам; за ними ще з п≥вдес€тка комонник≥в.

—коро вињхали з гаю, зараз заглед≥ли на узг≥р’њ наших рубак. Ќебо вже на сход≥ сонц€ почервон≥ло, ≥ шаблюки блищали здалеку, €к красн≥ блискавиц≥. Ќе вонпив старий Ўрам, що його ѕетро укладе “ура, дармо що “ур такий коренастий. як же покидали козаки шабл≥ да вз€лись за запо€сники, так у нього й в душ≥ похолонуло: не раз-бо в такому одноборств≥ падали перед њм обидва разом. “ак же й тут сталось. ƒоскакуЇ —омко ≥з Ўрамом до провалл€, аж ирило “ур ≥з ѕетром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, €к снопи.

IX

„орногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Ћес€ до ѕетра. «абула сердешна на той час ≥ стид, ≥ д≥воцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так ≥ впала на його; плаче, голосить, серденьком називаЇ. ўо њй тепер ≥ той €сний жених, ≥ те гетьманство? √ар€ча кров б’Ї з рани в ѕетрус€, промочила хустку, обмиваЇ њй руку. якби вол€, оддала б тепер Ћес€ душу, аби оборонити од смерт≥ козака, що так щиро одважив за нењ свою жизнь. ”же й Ўрам ≥з гетьманом, об’њхавши байрак, прискочили до того бойовища, а њй байдуже; вона плаче, вона вбиваЇтьс€ над своњм ѕетрусем.

Ч √од≥, доню! Ч каже Ўрам. Ч —л≥зьми рани не зал≥чиш. ƒай лиш ми перет€гнем њњ по€сом. ўе, може, не зовс≥м лихо.

ј —омко, щоб помагати Ўрамов≥ або лютовати на комишник≥в, в≥н, зам≥сть того, сам давай р€товати од смерт≥ ирила “ура.

Ч Ѕ≥дна, Ч каже, Ч “урова голово! я думав, ти т≥лько жартуЇш ≥зо мною по-давньому, аж тебе справд≥ заморочив нечистий! Ћучче б мен≥ дов≥ку не женитись, н≥ж отсе бачити тебе без пам’€т≥ ≥ гласу!

ј про те йому й байдуже, що молода його розливаЇтьс€ сл≥зьми над ≥ншим та взиваЇ серденьком.

Ч Ќе знаю, пане гетьмане, Ч каже Ўрам, Ч €ке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!

Ч ј що ж, батьку? ’≥ба так отсе його й покинути?

Ч ƒа нехай би пропадав ледащо, €к заслужив!

Ч Ќ≥, батьку, в≥н не так думав, виручаючи з б≥ди мою голову.

Ч ¬иручаючи з б≥ди голову! ј тепер трохи не згубив тоб≥ молодоњ!

Ч ћолода, батьку, знайшлась би й друга, а ирила “ура другого не буде.

Ћес€ дослухалась до його мови. Ђƒак от €к в≥н мене любить!ї Ч подумала соб≥ небога, ≥ серце њњ нав≥ки од —омка одвернулось.

Ўрам тож посупивсь. ’оть ≥ не сказав, да подумав: Ђ…ому жаль с≥чового розбишаки, а що м≥й ѕетро лежить без пам’€т≥, про те йому й байдужеї.

ј —омку не байдуже було й про ѕетра. ”поравшись коло запорожц€, кинувсь ≥ сюди:

Ч ўо пан ѕетро? „и Їсть над≥€? Ч питаЇ в Ўрама. Ч ¬≥зьм≥ть мою опанчу та припн≥ть м≥ждо коней.

Ч √леди вже, пане гетьмане, свого запорожц€, Ч каже понуро Ўрам, Ч а в пана ѕетра Їсть батько.

“а, зи€вши з себе р€су, ≥ прип’€в до коней. ѕоложили на р€су м≥ждо двох коней ѕетра да й повезли до подв≥р’€, придержуючи.

Ч ќт де, синку, довелось мен≥ колихати тебе у козацьк≥й колисц≥! Ч каже, йдучи позад його, старий батько. Ч Ќе судив тоб≥ бог закв≥тчатись смертними ранами за ¬крањну, а доскочив њх за чужу молоду!

—омко хот≥в положити в таку колиску й ирила “ура, Ч не пожаловав своЇњ саЇтовоњ опанч≥, €к тут де не вз€лось двоЇ запорожц≥в. Ќаскочили ≥ зараз розп≥знали, що сталось; не розпитували довго.

Ч ўо це, Ч кажуть, Ч панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Ќевже в≥н такий сирота, що €кби не городов≥ козаки, то отут би й оставсь на степу, зв≥рю та птиц≥ на поталу? Ќ≥, панове! ўе зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. ќддайте нам його! в нас своњ л≥ки Ч зараз поставимо його на ноги.

ƒа не дожидаючись довго, моргнули чорногорцев≥, схопили ирила “ура, один за плеч≥, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, €к т≥њ демони. Ѕогдан „орногор сл≥дом за ними. ј ѕетра везли тихою ступою, з обережн≥стю. —омко пов≥в за руку Ћесю, про здоров’€ питав, голубив; да вона вже до його була не та; за жалем да за тугою н≥ слова йому не промовить.

ѕройшли за €рок, аж ось ≥ „ереваниха њде назустр≥ч. ¬асиль Ќевольник, не жалуючи, поган€Ї коней. «рад≥ла мати, €к побачила свою Ћесю, що вже й казати! ј Ўрам смутно прив≥тав „ереваниху:

Ч Ѕач, Ч каже, Ч нене, чого тво€ дочка наробила. ”же де зам≥шаЇтьс€ ваш ж≥ночий р≥д, то добра буде мало.

ѕосумовавши „ереваниха над ѕетром, розпитавши в дочки, €к що було, аж сплакнула да й каже: