Чорна рада

Ч ”же ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Ћесю, то ми з нею мусимо й запоб≥гти сьому лиху. ¬ез≥ть пана ѕетра до нас у ’марище. Ќе будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. я на своЇму в≥ку довол≥ попов’€зала ран козацьких, да й Ћес€ мо€ до сього д≥ла здатна. Ќемов господь нам ≥ поможе!

Ўрам ≥згодивсь, щоб везти ѕетра просто до ’марища; а „еревань запросив гетьмана ≥ вс≥х при йому значних козак≥в до себе в гост≥.

“од≥ „ереваниха з Ћесею поњхала попереду, щоб усе дома €к сл≥д спор€дити. ƒорогою Ћес€ дес€ть раз розказовала матер≥, €к бивсь ѕетро ≥з ирилом “уром; ≥ вже чи дуже, чи н≥ клопоталась у ’марищ≥ „ереваниха, щоб заготовити л≥жко недужому, а вона б≥льш н≥ про що й не дбала. ” к≥мнат≥, де перше сама спала, послала йому на свойому л≥жков≥ перину, убрала сволок св≥жими, щонайкращими кв≥тками, зав≥сила в≥кно шитою хустиною, ≥ вже й р≥дна сестра не буде така до брата, €к вона була до б≥долахи ѕетра. √ост≥ „ереванев≥ пили, њли, бенкетовали в ’марищ≥ або пробували з гетьманом у иЇв≥ за в≥йськовими речами; „ереваниха њх трактовала; а в Ћес≥ т≥лько було й роботи, що копати кор≥ннЇ, варити з≥лл€ да сид≥ти над недужим. ƒопомагав њй ¬асиль Ќевольник.

ѕетро м≥й мов удруге на св≥т народивсь. ўо йому тепер, що Ћес€ не його суджена? ¬она його любить Ч б≥льш йому н≥чого й не треба. „и раз же то в недуз≥, одкривши оч≥, не то вв≥ сн≥, не то на€ву, бачив в≥н, €к вона, нахилившись над ним, п≥дстер≥гала, чи вгору, чи вниз ≥де його здоров’Ї? як мати дитинку забавл€Ї очима, щоб воно њй усм≥хнулось, так вона загл€дала йому в в≥ч≥, дов≥дуючись, чи вернувсь в≥н ≥к пам’€т≥.

ј в≥н же то, ослабши ус≥м т≥лом, жив т≥лько серцем, ≥ хоть не зм≥г двигнути н≥ рукою, н≥ ногою, а серце билось, €к вода в джерел≥ в криниц≥. Ќе бажав би в≥н н≥ жизн≥, н≥ здоров’€, коли б йому так ≥ вмерти, дивл€чись у т≥њ оч≥, €к у чисту воду. ” саду щебече соловейко; запашний в≥терець пов≥ваЇ в в≥кно кр≥зь цв≥т садовини; тихе сонечко, заходючи, граЇ по ст≥н≥ з вишневими в≥тами; коло його сидить його Ћес€, бере його за руку, прикладуЇ свою долоню йому до гар€чоњ голови… Ќ≥, не треба йому н≥ жизн≥, н≥ здоров’€, дайте йому отак зомл≥ти, заснути ≥ не прокидатис€ дов≥ку! ќтже здоров’Ї почало брати гору, наповн€ло козацьке т≥ло, €к вода колод€зь; ≥ губи зачервон≥ли, ≥ оч≥ заграли.

–адуЇтьс€ старий Ўрам, радуЇтьс€ й гетьман, а вже н≥хто б≥льш, €к сама Ћес€. “≥лько њњ рад≥сть схожа була на м≥с€ць п≥д негоду: то с≥€Ї в≥н, €к ср≥блом сипле, звесел€ючи й пол€, ≥ села, ≥ сади понад р≥чкою; то зайде у хмару, ≥ €к зайде, то весь св≥т наче печаль покриЇ: р≥чка мов мертва, без ≥скор, тече пом≥ж берегами; почорн≥ли сади; по темних пол€х смутно. Ќебога Ћес€ то веселитьс€ серцем, то т€жко сумуЇ, €к згадаЇ, що мусить одна-одинока тратити молод≥њ л≥та у гетьманськ≥й св≥тлиц≥, слухаючи т≥лько в≥йськов≥њ розправи да погриманнЇ кубк≥в за трапезою. –озп≥знала голубонька, да п≥зно, що —омко козак не до любощ≥в. Ќема в його н≥ того н≥жного слова, н≥ того люб’€зного погл€ду, що веселить д≥воче серце. √етьман в≥н на всю губу, пишен ≥ красен; да не згл€не й не заговорить так од серц€, €к той б≥дний ѕетрусь. ќтже треба коритись своњй дол≥; шкода й казати батьков≥ або матер≥. Ќехай ≥ сам ѕетрусь про те не в≥даЇ!

—тав в≥н очун€ти, стала вона р≥дше до його надходити, н≥би боњтьс€ його й соромитьс€.

Ч „ого ти, Ћесю, наче ховаЇшс€ од мене? Ч каже в≥н њй раз, п≥ймавши њњ за руку.

¬она н≥чого йому не сказала, т≥лько сл≥зки заблищали на очах.

Ч Ќе ховайсь од мене, серденько, Ч каже ѕетро. Ч Ѕудь мен≥ за р≥дну сестру. Ќе судив нам бог жить ≥з тобою, нехай оддають тебе за ≥ншого, а € дов≥ку не перестану тебе любити, €к свою душу.

Ч Ћучче вже зразу роз≥йтись да й не зустр≥чатись! Ч промовила Ћес€ да й вирвалась од його ≥ п≥шла в садок виплакати своЇ горе на вол≥.

ќтже не раз ≥ п≥сл€ того прийде було ≥ с€де в його коло л≥жка, Ч с€де, засп≥ваЇ €ку смутную п≥сню; усе, що на душ≥ Їсть, усе висп≥ваЇ. Ќ≥чого було й не говор€ть, дивл€тьс€ т≥лько одне на одного, а що на душ≥ робитьс€, усе њм розумно.

ј —омко про те не думаЇ й не гадаЇ; да й Ўрам, ≥ „еревань, ≥ сама „ереваниха байдуже. Ѕо в ту старовину, коли д≥вка заручена, то вже й год≥, уже й не кажи що не сей, а той мен≥ люб, а то на весь св≥т п≥де слава. “им-то ус≥ були й безпечн≥, да й сам≥ вони, ѕетро ≥з Ћесею, мовчки сумовали.

“≥лько що зн€всь ѕетро на ноги, аж ось над≥йшла —омков≥ чутка, що воЇводи од цар€ прибудуть швидко до ѕере€слава. √од≥ тод≥ в „ереван€ бенкетовати; рушив зараз —омко у дорогу, щоб прив≥тати њх у себе в гостин≥. ј Ўрам соб≥ ждав не д≥ждавс€ генеральноњ ради, щоб, забравши з того боку ус≥ козацьк≥ потуги, ≥ти на “етерю. „ереванис≥ було на думц≥ гетьманське вес≥ллЇ, а „еревань рад був гул€ти хоть дов≥ку м≥ж веселим козацтвом. ≤ так м≥ж собою урадили, щоб њхав в≥н ≥з дочкою п≥д Ќ≥жень до свого шур€ка √винтовки, осаула полкового н≥женського; а Ўрам з сином мав њхати у ѕере€слав до —омка, гетьмана, ≥ щоб, одбувши воЇвод, справити гетьманське вес≥ллЇ на всю ”крањну, ≥ на вес≥лл≥ разом усю старшину до походу на “етерю приклонити да зразу його мов с≥ткою й накрити, щоб не було двох гетьман≥в на ¬крањн≥.

як ось вињжджають за Ѕроварський б≥р, за п≥ски, аж ≥з ѕере€слава до —омка гонець курить. ’то ж той гонець? —ам пере€славський сотник, ≤ван ёско. —коро наш≥ розп≥знали таке диво, зараз наче хто й сказав ус€кому, що склалось щось недобре.

Ч ≤з €кими в≥стьми? Ч питав гетьман.

Ч Ѕодай ≥ не казати, пане €сновельможний!

Ч ўо? Ќевже татаре?

Ч √≥рш од татар! ≤з одного ¬асюти народилось тоб≥, пане гетьмане, четверо, коли не л≥чити ≤ванц€!

Ч ƒа кажи просто, щоб тоб≥ €зик усох! Ч крикне —омко.

Ч Ћучче, €кби всох, пане гетьмане, н≥ж возв≥щати тоб≥ таку в≥сть! «≥ньковський, миргородський ≥ полтавський поклонились ≤ванцев≥!

Ч як? ћоњ полковники перейшли до ≤ванцевого боку?

Ч ”с≥ троЇ, €к чуЇш, пане гетьмане.

Ч ≤ миргородський, ≥ полтавський, ≥ з≥ньковський?

Ч ”с≥ троЇ; оставсь при нас по сей б≥к Ќ≥жен€ т≥лько лубенський да гад€цький.

Ч „ому ж мен≥ не дано зв≥стки?

ўе не пройшло й дн€, €к прийшла вона у ѕере€слав.

Ч ўо ж? як? „и коли? ’оть розкажи толком.

Ч ј от €к, Ч каже сотник ёско. Ч ѓздив наш бурмистер до кн€з€ –омодановського з грошима у московську казну; аж чуЇ, що кн€зь у «≥ньков≥. «авернув туди, аж там ќстап миргородський ≥ ƒем’€н полтавський з старшиною; бенкетують ус≥ у з≥ньковського √рицька. Ќу, се ж ≥ще н≥чого. ƒо кн€з€ Ч аж у кн€з€ повно запорожц≥в, ≥ все з тих гольт€пак, що, попропивавши худобу, служили в козак≥в по дворах, а дал≥, не звикши слухати господар€, повт≥кали п’€нствовати на «апорожжЇ. ѕ≥знали де€к≥ бурмистра. Ђ„и не од крамар€, Ч кричать, Ч уже вибачай, €сновельможний, ” с≥м слов≥, Ч чи не од пере€славського крамар€ до кн€з€? „орта з два тут поживитесь! ќсь ми вас, городових кабан≥в, хутко впораЇмо!ї –озслухаЇтьс€, аж тут ось €ка вродилась новина Ч богдай мен≥ не чути ≥ не казати! н€зь ≥з ≤ванцем побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки що ”крањною по –омен влад≥ти.

—омко аж за голову вз€вс€.

Ч ћиргородський, Ч каже, Ч полтавський… пром≥н€ти мене на ≤ванц€! Ќ≥, пропала вже, бачу, лицарська€ честь на ¬крањн≥! ѕоложили ми њњ з батьком Ѕогданом у домовину! ƒа гл€ди лиш, Ч каже ёсков≥, Ч чи правда ще сьому?

Ч ќй, коли б то сьому була брехн€! Ч одв≥туЇ ёско. Ч “ак отже ≥стинно, що ≤ванець у «≥ньков≥ гул€в в кн€з€. Ѕачив його бурмистер, так €к ти мене, пане €сновельможний. ј запорожц≥, кажуть, велику ласку у цар€ мають ≥ чого попрос€ть, усе цар по њх робить. “им-то кн€зь, зазвавши полковник≥в до «≥нькова, погодив њх, царевим словом, слухати ≤ванц€ €к гетьмана. ј в нас тепер бач, €к завелось? ўо кожен себе гледить, аби йому було добре. «апоб≥гаючи царськоњ ласки, ус≥ троЇ згодились, щоб ≤ванець по –омен ”крањною правив.

Ч “ак, так! Ч каже г≥рко —омко. Ч √етьмануй над нами хто хоч Ч чи лицар, чи свинопас, Ч аби ми полковниковали. ќ, несита€ жадоба старшинованн€! “епер-то € побачив тебе в в≥ч≥. √нешс€ ти перед ус€кою поганню в дугу, аби т≥лько верховодити над ≥ншими!.. Ќу, а ¬асюта ж? ≤ той поклонивсь ≤ванцев≥?