Чорна рада

ƒа з сим словом одвернувсь ≥ п≥шов соб≥ гаЇм. Ўрам наздогнав св≥й поњзд коло високих вор≥т пана √винтовки.

Ѕудинки в сього значного козака були не „ереваневих: іонтова криша височенна, у два п’€тра; а в криш≥ в≥кна повироблюван≥, ≥ р≥заною мережкою скр≥зь гарно обл€мован≥. «верху криш≥ по р≥жках шпил≥, а наверх комина вертитьс€ по в≥тру зал≥зний п≥вень. ѕанський будинок був. ј посеред двору в √винтовки сто€в стовп, ≥ в стовпу усе к≥льц€, то зал≥зн≥, то м≥дн≥, то ср≥бн≥. ќто знак, що простий козак або посполитий в’€жи кон€ до зал≥зного; а хто значний козак, то до м≥дного; €к же хто р≥вн€ господарев≥, так той уже до ср≥бного.

„ереваниха, розглед≥вши те все, обернулась до Ўрама да й каже см≥ючись:

Ч Ќе дурно ж, мабуть, у мого брата ж≥нка кн€гин€: у його все не по-нашому. ј Ўрам понуро:

Ч —е вже так: д≥гт€р ≥ смердить дьогтем. оли вз€в польку, то вона тебе наскр≥зь своњм духом пройме.

як ось, т≥лько що наш≥ в’њжджають у ворота, аж пан √винтовка вертаЇтьс€ з польованн€ в друг≥. руг його хорти на мотузках; за ним њдуть козаки, трубл€ть у роги, да ще пар зо дв≥ й вол≥в ведуть за собою.

Ч ≈ге, доброд≥йко! Ч каже Ўрам „ереванис≥. Ч ƒа тв≥й брат справд≥, бачу, у пани пошивс€! оли козак водив хорти за собою на мотузках?

Ч —е ще не диво, Ч каже „ереваниха, Ч а диво, що он €кого зв≥р€ впольовали!.. як с€ маЇш, €к живеш, пане брате? Ч закричала до √винтовки. Ч ѕрив≥тай лиш нежданих гостей.

Ч ≤ жданих, ≥ давно званих! Ч каже √винтовка, п≥д’њжджаючи до ридвана. Ч „олом, кохана сестро! „олом, любий з€тю! „олом, панно небого! ≈, да хто ж отеЇ ще з вами? Ќевже се пан Ўрам?

Ч ј кому ж би була нужда, Ч каже Ўрам, Ч забиватись сюди аж ≥з ѕаволоч≥? ќсь м≥й ≥ син, пане полковий осауле, тоб≥ до послуги.

Ч Ќу, вже такоњ радост≥ € й не спод≥вавсь! Ч каже √винтовка. Ч Ќастусю, Ќастусю-серденько! Ч крикне, обернувшись до будинку. Ч ¬ийди лиш подивись, €к≥ до нас гост≥ зав≥тали!

” двер€х з будинку показалась господин€. ўе була молода ≥ хороша, т≥лько бл≥днолика пан≥. «араз було видно, що се не нашого пера пташка. Ќе та в нењ хода, не та й постать, да й украњнська одежа €кось њй не припадала. ј гарна, чорноброва була пан≥.

Ч н€гине мо€, золото моЇ! Ч каже њй √винтовка. Ч ѕрив≥тай же моњх гостей щирим словом ≥ ласкою. ќт мо€ сестра з дочкою; от м≥й з€ть; а ось високоповажний пан Ўрам ≥з сином. …ого вс€к знав на ¬крањн≥ ≥ в ѕольщ≥.

н€гин€ з≥йшла з рундука назустр≥ч гост€м, веселенько всм≥хаючись, т≥лько дивилась €кось так жал≥бно, що аж чудно ус≥м здалось. «араз можна було догадатись, що в нењ лежить на душ≥ €кесь т€жке, невсипуще горе.

√винтовка скочив з кон€, уз€в свою ж≥нку за руку ≥ п≥дв≥в до ридвана. ј „ереваниха з дочкою тож вил≥зли з ридвана, щоб прив≥татись ≥з своЇю вельможною родичкою. ќгл€дують тую кн€гиню, €к €ке диво; до нењ, аж кн€гин€ наче њх ≥ не бачить. ўось друге в нењ перед очима; аж помертв≥ла, наче щось страшенне побачила. ƒал≥ €к крикне не своњм голосом:

Ч –идван! Ч да й упала без пам’€т≥.

”с≥ засмутились; не знали, що се з нею сталось. ќдин „еревань усм≥хавсь, догадавшись, що тому за причина.

Ч √е! Ќе дивуйтесь, Ч каже, Ч бгатц≥: ридван сей уз€ли ми п≥д «боровом, а в ридван≥ сид≥в кн€зь ≥з кн€жам. н€з€ ж погнали татаре до риму, а кн€жа враж≥ козаки, насунувшись, к≥ньми затоптали.

н€гиню тим часом п≥двели з земл≥. «дихнула небога на в≥тр≥, да, мабуть, почувши, що сказав „еревань, аж застогнала, наче њњ хто ножем шпирнув у серце.

Ч Ѕач, л€дське кодло! Ч каже тод≥ кр≥зь зуби √винтовка. Ч я думав, вона вже забула прежн≥ норови, аж, мабуть, вовка ск≥лько хоч годуй, а в≥н усе в л≥с дивитиметьс€!

Ч √а-га-га! Ч засм≥€всь „еревань. Ч ’≥ба ж € тоб≥ не казав: Ђ≈й, не бери, бгате ћатв≥ю, л€шки: не буде тоб≥ з нею щасливого житт€!ї

Ч ÷ур йому! Ч каже √винтовка. Ч √од≥ вже про се! ѕросимо до господи, дорог≥њ гост≥. ¬и, черт≥! Ч гукнув √винтовка на своњ слуги. Ч „ого стоњте потороп≥вши? ќднес≥ть пан≥ю в покоњ.

Ч —кажи, бога ради, Ч спитавсь у √винтовки Ўрам, €к ув≥йшли до св≥тлиц≥, Ч що отеЇ за дикий зв≥р ≥з рогами показавсь у н≥женських пущах? √ан€лись наш≥ батьки по низових степах за б≥лорогими сугаками; ган€лись наш≥ д≥ди, коли правда, що сп≥вають у п≥сн€х, ≥ за золоторогими турами по ƒн≥прових борах, а на такого т€жконогого зв≥р€ ще зроду н≥хто не полював.

Ч ≤нший, Ч каже, Ч панотче, тепер час, ≥нш≥ й звичањ. —угаки да тури њли одну траву, а сей т€жконогий зв≥р перегризаЇ дуб ≥ вс€ке дерево при самому корен≥.

Ч √а-га-га! Ч засм≥€всь веселий „еревань. Ч —е вже, бгатику, справжн€ загадка.

Ч ќн, бачите, Ч каже √винтовка, Ч ≥дуть у дв≥р, позн≥мавши шапки, н≥женськ≥ кушн≥р≥ да салогуби. як≥ тепер смирн≥ та пок≥рлив≥, що в мене воли в двор≥; а п≥ди поговори з њми в маг≥страт≥: там зараз покажуть тоб≥ трухлий шпаргал ≥з вислою печаттю!

Ч ƒа що ж тоб≥ запод≥€ли с≥ добр≥ люде? Ч питаЇ Ўрам.

Ч —правд≥, що добр≥! Ч каже, всм≥хнувшись, √винтовка. Ч оли б ти почув, панотче, €к с≥ добр≥ люде на городову старшину з запорожц€ми похвал€ютьс€! «апорожц≥ тепер з м≥щанами €к р≥дн≥ брати; п’ють та компонують укуп≥, €к би нашому брату €му викопати. ≤ така завелась см≥лость у вражих мугир≥в, що њде значний козак улицею, н≥хто й шапки не ламаЇ.

Ч ƒа п≥дожди ж, пане-брате, Ч каже Ўрам, Ч а ти ж сам чи€ сторона?

Ч ќтеЇ ще! Ч каже √винтовка. Ч јвжеж, гетьманська.

Ч ј чого ж ти водишс€ з запорожц€ми?

Ч ’то се тоб≥ сказав?

Ч ’то б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуЇш ≥з ними незг≥рш од м≥щан.

Ч ѕлюй ти, панотче, тому в в≥ч≥! ўоб отеЇ €, будучи паном на всю губу, не знайшов соб≥ л≥пшоњ компан≥њ над запорозьку чел€дь!

Ч “ак, так, Ч каже соб≥ кр≥зь зуби Ўрам, Ч бачу ≥ вже € добре, що ти пан, хоть ≥ не кажи.

ј √винтовка гл€нув у в≥кно да й гукнув на своњ слуги:

Ч ’лопц≥! Ѕийте вразьких личак≥в по гамаликах (потилиц€ Ч прим≥т, авт.)! ∆ен≥ть батогами з двору хамове кодло!

Ч азна-що, бгате! Ч каже „еревань. Ч ’то ж таки христи€нина, наче собаку, проган€ од порога! ј Ўрам, не витерп≥вши, додав:

Ч “ак робили т≥лько пани л€хи да наш≥ недол€шки. „и не обл€шила й тебе тво€ кн€гин€?

Ч як отсе так? Ч крикне √винтовка.

Ч “ак, що твоњ реч≥ ≥ звичањ годились би й зв≥рю рем≥.

ѕочервон≥в, €к м≥день, √винтовка.

Ч Ѕатьку! Ч каже. Ч ќд одного тебе € стерплю так≥ реч≥, не проливши гар€чоњ кров≥! я такий рема, €к ти Ѕарабаш. рема!.. ƒа нехай сатана в≥зьме мою душу, коли не рад € повс€кчас вийн€ти за ¬крањну шаблю один против дес€тьох!

ƒа й вийн€в з п≥хви шаблю ≥ блиснув нею на сонц≥; а сонце вже с≥дало, ≥ т≥лько на сволоц≥ кр≥зь в≥кна червон≥ло.

Ч Ќу, ну, угамуйсь, Ч каже Ўрам, Ч х≥ба ж € тебе не знаю? ћало чого скажетьс€ п≥д гар€чу минуту? Ќе все, кажуть, переймай, що по вод≥ пливе.

ј сам соб≥ подумав: Ђ≤ рем≥ дорога була ”крањна; ≥ в≥н махав за нењ шаблею: €к не махати, борон€чи своњ маЇтност≥?ї

Ч ≤ справд≥, Ч каже √винтовка, Ч припало ж мен≥ тепер змагатись, €к треба гостей шановати. ј гей, кн€гине! ƒавай лиш козакам вечер€ти!.. ѕомиливсь ти, панотче, Ч каже знов до Ўрама, Ч дуже помиливсь, сказавши, що ж≥нка мене обл€шила. “ривай лиш, чи не € њњ окозачив. ƒивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене ст≥л. ƒоказали ми л€хам козацькоњ слави: кн€гин≥ њх тепер служать козакам за столом ≥ не за столом! ј ти кажеш, що ж≥нка мене обл€шила. н€гине, моЇ ти золото! „и ти спиш, чи не чуЇш? ¬ечер€ти козакам пора!

“ак вигукував осаул полковий √винтовка: хот≥в притьмом довести перед Ўрамом, що в його ж≥нка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз кн€гин€. ≤ так, €к мертве нехот€ устаЇ на чар≥вницький поклик з домовини, так та€ кн€гин€, мов не своњми ногами, ув≥йшла до св≥тлиц≥ на гр≥зний поклик свого чолов≥ка. ≤ так, €к молода рабин€ у старого, сивобородого турчина служить, ≥ тремтить, ≥ низько поклан€Їтьс€, так ≥ та нещаслива кн€гин€, догоджаючи свойому чолов≥ков≥, низько вклонилась гост€м ≥ почала застилати ст≥л б≥лою скатертю. ј руки ж то б≥л≥, н≥жн≥њ, засукан≥ по-хаз€йськи по л≥коть, здаютьс€ чист≥шими од скатерт≥ ≥ н≥жн≥шими од миткалевих рукав≥в Ч с≥€ють кр≥зь веч≥рню т≥нь, €к св≥жий сн≥г ранком надвор≥. „и на те ж вони вихован≥, випестован≥, щоб, покинувши висок≥ кн€зьк≥њ замки, застилати ст≥л козаков≥?