Чорна рада

Ч Ќ≥, мабуть, Ч одв≥товав сотник ёско, Ч бо, каже бурмистер, попившись, запорожц≥ ≥ на ¬асюту похвал€лись да й на всю городову старшину недобрим духом дишуть, а найб≥льш т≥њ, що з винник≥в да з парубк≥в, що которого хаз€њн коли вдарив або зла€в, то вже тепер похвал€ютьс€ за все одд€чити.

Ч ќсь €кими новинами прив≥тають нас у моњй √етьманщин≥! Ч каже, г≥рко усм≥хнувшись, —омко до Ўрама. Ч Ќу, да ще пом≥р€Їмось, чи€ в≥зьме. ќ, да й провчу ж € своњх зрадник≥в!

Ч ўо ж ти, сину, думаЇш чинити? Ч спитав Ўрам.

Ч ј що ж! ѓхати до ѕере€слава, пост€гати до обозу п≥дручн≥њ мен≥ полки да й сто€ти хоть проти ц≥лого св≥ту! ўо мен≥ т≥њ кн€з≥ да бо€ре? ўо се вони видумали Ч шматовати ”крањну? Ќаше право козацьке, н≥хто м≥ждо нас не втручайс€! ƒе два козаки, там вони третього сам≥ суд€ть. ѕобачимо, чи€ буде сила!

Ч ≤ отсе, Ч каже Ўрам, Ч зам≥сть в≥йни з недол€шком “етерею, заведетьс€ в≥йна м≥ж сьогобочними полками! Ѕо вже коли загарбав у своњ руки ≤ванець три полки, то без бою його з ”крањни не випреш. ј ¬асюта соб≥ п≥дн≥метьс€, бо за ним ус€ —≥вер≥€, ус€ —тародуб≥вщина пот€гне. ƒожидайтесь же тепер, паволочане, поки —омко справитьс€ з своњми ворогами! оли б ≥ще п≥д сю заверюху сам “етер€ не перел≥з через ƒн≥про; бо в них з л€хами щось таке вже компонуЇтьс€.

Ч Ќу, а що ж би ти робив, батьку? Ч питаЇ гетьман. Ч ѕорадь мене своЇю головою; € тебе послухаю.

Ч ќт що € тоб≥ пора€в би! ѓдь лиш ти у ѕере€слав да пиши листи до ус≥х полковник≥в, щоб убо€лись бога да подумали про козацьку славу, що ось ≤ванець прост€гаЇ руку, щоб њњ скал€ти, вн≥вець обернути. ј € тим часом поњду з „ереванем у Ќ≥жень. я одкрию божев≥льному ¬асют≥ оч≥, що й сам пропаде, ≥ другим наробить лиха, €к не буде за тебе держатись. Ќехай лиш в≥н приложить своњ потуги до твоњх; тод≥ в ус€кого руки опуст€тьс€, а твоњ полковники знов до тебе вернутьс€.

Ч Ќехай тепер вертаютьс€, а вже не € буду, коли не зроблю з ними так, €к пок≥йний гетьман ≥з √ладким.

Ч Ќу, не хвались ≥ще, синку, да богу молись, Ч сказав понуро Ўрам. Ч “од≥ скажеш гоп, €к перескочиш. Ќе тратьмо дармо часу, попрощаймось.

ѕопрощались ≥ роз’њхались. Ќ≥хто н≥кому не сказав на прощанн€ веселого слова. ”с≥м на серце пала т€жка туга, мов перед €ким великим горем.

Ч ≈ге-ге! Ѕачу, бачу, куди дол€ хилить ”крањну! Ч говорив сам соб≥ Ўрам, понуривши голову, њхав позад ус≥х, не хот≥в н≥ з ким розмовл€ти. Ч Ќевже ж, Ч каже, Ч отсе справд≥ усе й розкотитьс€, €к горох ≥з жмен≥? Ќевже ж на те козаки воювали ≥ кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?

ƒа й згадав старий смутну п≥сню, що зложив божий чолов≥к, €к умер батько ’мельницький:

„и вже ж дармо та€ безщасна ”крањна богов≥ молила,

ўоб м≥цна його вол€ з-п≥д кермиги л€дськоњ слобонила,

Ќа позор да поругу нев≥рним не давала, щаст€м над≥л€ла, Ч

„и вже ж дармо вона богов≥ молила?

Ђћабуть, що дармо, Ч думаЇ соб≥ Ўрам, Ч мабуть, не така божа вол€, щоб ”крањна з упокоЇм хл≥ба-сол≥ уживала! „и, може, приходить уже к≥нець св≥ту, що возстане св≥й на свого? ≤ зв≥дки ж п≥д≥ймаЇтьс€ хмара, боже ти м≥й милий?.. «апорожжЇ перше було гн≥здом лицарства козацького, а тепер виводить т≥лько хижих вовк≥в да лисиць. ќтеЇ, мабуть, дожились враж≥ сини до порожн≥х кишень, то й завод€ть м≥ж народом трусу, щоб п≥д каламутний час людським добром поживитись. «авидно, мабуть, стало прокл€тим с≥ромахам, що в городового козака повно в господ≥. ј €кий же враг посилав на «апорожжЇ, €к, по розгром≥ л€х≥в, ус€кому було в≥льно займати займанщину? Ќ≥, ось п≥дем лицарювати!.. ѕ’€нствовати да баглањ бити, а не лицарювати!.. ѕожалуй, ≥нш≥ спасенн≥ душ≥ справд≥ одб≥гли займанщини, €ко суЇти мирськоњ; а другий розбишака п≥шов у —≥ч, аби не робити д≥ла на господарств≥. ќт ≥ налицарювали! ”т≥шайсь, ”крањно, своњми д≥тками! ≤ванець п≥длестивсь до с≥човик≥в да тепер ≥ коњть з-п≥д руки в кн€з€, що хоче. Ѕачу, до кого в≥н добираЇтьс€, Ч хоче —омков≥ дружби доказати, да ще ж бог нас не зовс≥м покинув; ≥ще, може, наберетьс€ сотн€-друга в≥рних душ на ¬крањн≥!ї

ћ≥зкуючи так, слухаЇ, аж ≥спереду п≥дн€вс€ €кийсь галас. осили над дорогою косар≥, а один упивсь да й прост€гсь серед шл€ху; а ¬асиль Ќевольник, мабуть, задр≥мав да й нањхав; от ≥ зчинилась заверюха. «авз€тий п≥д ту чорну раду с≥льський люд ≥зробивс€.

Ўрам стиснув кон€ острогами ≥ п≥дб≥г швидше до ридвана.

Ч армазини! Ч гукали п’€н≥ косар≥. Ч ≤знов розплодилась вельможна шл€хта пом≥ж миром! ƒа нам не вперше викошувати сей бур’€н по ¬крањн≥!

ƒа й точатьс€ до ридвана, махаючи косами. ј один претьс€ з сокирою, щоб притьмом колеса рубати.

Ч √еть, ≥родов≥ душ≥! Ч крикне на них Ўрам. ѕобачивши перед собою попа, ус≥ зараз трохи й зупинились.

Ч ўо се? Ч каже Ўрам. Ч „и ви турки, чи татаре, що нападаЇте на подорожн≥х! „и в вас христи€нська душа, чи вже ≥ бога й в≥ру забули?

Ч Ќ≥, панотче, Ч об≥звавсь один, Ч не забуде чолов≥к христи€нськоњ в≥ри дов≥ку! “а €к же стерп≥ти, коли притьмом давл€ть кармазини людей по дорогах?

Ч ƒа ще, слава богу, в нас руки не в кайданах! Ч озвалось уже двоЇ чи троЇ. Ч ўе не попустимо глумитись над собою! Ѕуде вже й того, що один свиту золотом гаптуЇ, а ≥нший, може, й с≥р€чини не маЇ; один оком своњх с≥ножатей не займе, а ми ось ≥з половини косимо. ј вибивались ≥з-п≥д л€х≥в ус≥ укуп≥.

Ч “ак! Ѕачу, бачу! Ч каже сам до себе Ўрам. Ч ”сюди пробралась ≥з «апорожж€ халепа!

Ч ≤з «апорожж€! Ч кажуть. Ч ƒе тоб≥, панотче, ≥з «апорожж€? ÷е все наш≥ городов≥ ко€ть, а на «апорожж≥ ус€к р≥вен. Ќема там н≥ пан≥в, н≥ мужик≥в, н≥ багатих, н≥ вбогих.

Ч Ѕ≥дн≥њ, сл≥порожденн≥њ ви д≥ти! Ч сказав њм кр≥зь сльози Ўрам. Ч Ќехай господь змилуЇтьс€ над вашою темнотою! ѕуст≥ть коней, пуст≥ть! Ќе заступайте дороги, а то € призову на ваш≥ глави прокл€т≥Ї господнЇ!

Ч Ќу, вже пуст≥мо, н≥чого робити, Ч кажуть косар≥, розход€чись по боках дороги. Ч «нав ти, панотче, що сказати! ј вже €кби не ти, то ми б д≥знались, ≥з €кого дерева повиточуван≥ спиц≥ в ридван≥. Ќе оборонили б його й позлотист≥њ ц€цьки, що дурн≥њ л€хи повимудровували!

Ч Ќехай вас бог помилуЇ! Ч каже од’њжджаючи Ўрам. Ч ” т€жкому недуз≥ ви ходите! ѕрокл€т, прокл€т химородник, що заморочив вам голови!

ќтак≥ п≥сн≥ слухали наш≥ подорожн≥ до самого Ќ≥жен€. „и зањжджав Ўрам до кузн≥ п≥дковати коню п≥дкову Ч у кузн≥ коваль, забувши про зал≥зо в горн≥, балакав з хутор€нами про чорну раду:

Ч ўо ви, Ч каже, Ч лагодите чересла та лемеш≥? Ћагодьте лучче батьк≥вськ≥ списи, бо буде хутко ус≥м робота. ѓхали в Ќ≥жень запорожц≥, дак казали, що знов п≥дн€всь такий гетьман, €к ’мельницький.

„и сходилась де у сельц≥ м≥ж миром судн€ рада Ч д≥ди, зам≥сть щоб укладати громад≥ суд, розказовали, зв≥дки почалось козацтво ≥ €к увесь мир вибивсь був ≥з-п≥д л€х≥в ≥ недол€шк≥в на волю.

Ч ўо тепер за державц≥ козаки? Ч каже ≥нша сива борода (бо тод≥ поважн≥ посполит≥њ люде носили бороди). Ч ўе з такими можна поборотись. “о он €к за Ќаливайка або за ѕавлюги були л€хи-державц≥ да недол€шки! ќдин над сотнею с≥л! “а ≥ з тими €кось же наш≥ справл€лись. ќн, €к був ис≥ль або ¬ишневецький рема… Ѕатечки! Ѕуло йдеш, чумакуючи селом: Ђ„иЇ село?ї Ч Ђ¬ишневенькогої. Ђ„ињ лани?ї Ч Ђ¬ишневецькогої. Ђ„иЇ староство?ї Ч Ђ¬ишневецького!..ї “а й за тиждень не та перейдеш його держави. «наЇте, робили т≥њ велик≥њ пани з королем, що хот≥ли, дак ус≥ городи й пригороди пороздавав њм король то на староства, то на волост≥. ƒа й з такими ж то, кажу, дуками батьки ваш≥ справл€лись.

ќтак €к зачне опов≥дати, мов ≥з письма беручи, сива голова, то судн€ рада й про св≥й суд забуде.

Ч Ќу, €к же, €к вибивались наш≥ з-п≥д л€дськоњ кормиги? Ч питають молодш≥.

Ч √е, €к? Ѕог нашим помагав. Ћ€хи да недол€шки думали, що €к притопчуть козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на гребл≥; мали вони нас за скот несмислений. ј наш брат, с≥рома, у своњй дран≥й свитин≥ щодень, щон≥ч з плачем зове на пом≥ч бога. Ћ€хи да недол€шки тонуть було у перинах, п’ють, гул€ють, а наш брат, €к той невольник до отц€-матер≥, озиваЇтьс€ до бога, перед богом душу свою, €к горющу, невгасиму св≥чку, ставить: тим-то й не слабло наше серце, тим-то ми см≥ливо рушали супроти нечестивоњ сили, ≥ господь повс€кчас помагав нам!