Чорна рада

ƒа отак гуторить-гуторить с≥льська громада да й зачне ту ’мельнищину до свого часу прикладувати, зачне перебирати, €к хто з козацькоњ старшини розбагат≥в ≥ з чого-то так на ¬кра≥нњ стало, що в одного н≥ грунту, н≥ хатини немаЇ, треба в п≥дсус≥дках проживати, а другий на своњ лани людей не назоветьс€, за всю ос≥нь не оборетьс€. ќт ≥нший тут знов прийме р≥ч да й п≥де про займанщини викладовати:

Ч як слобонили наш≥ з божою пом≥ччю од л€х≥в ”крањну, дак тод≥ по обидва боки ƒн≥пра ус€ земл€ стала козакам сп≥льна ≥ обща. ќт ≥ давай д≥лити по полках ”крањну: одн≥ села до одного полку, а друг≥ до другого т€гнуть, ≥ у полковому город≥ судову справу соб≥ мають. Ќу, а в полках ос€гли козаки й позаймали земл≥ п≥д сотн≥, а в сотн€х п≥д городи да п≥д села; а там уже п≥д своњ двори, хутори да левади. ќт би, здавалось, ≥ добре, та горе, що старожитн≥ козаки, що з предку-в≥ку козаками бували, в≥йськов≥й черн≥ позавид≥ли, не схот≥ли д≥литись р≥вно. Ђяк≥ вони, Ч кажуть, Ч козаки? њх батьки та д≥ди зроду козацтва не знали. «робимо перепис, ≥ хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахотний хрест€нин, той нехай свого д≥ла гледить!ї «чинилась була буча не мала: посп≥льство свого козацтва р≥шатись не хот≥ло, що ледв≥ пок≥йник ’мельницький утихомирив. ≤ ото, котор≥ багат≥, що на доброму кон≥ збройне до обозу могли вињжджати, т≥њ зостались козаками ≥ до леЇстру козацького записан≥; котр≥ ж ходили п≥хом, дак зостались у посп≥льств≥ (опр≥ч м≥щан, що по городах торги ≥ комори крамн≥њ мали), ос≥ли на рангових або на маг≥стратських та на чернечих грунтах, або у шл€хти та в козак≥в п≥дсус≥дками, а ≥нш≥ зостались козацькими п≥дпом≥чниками, що двадц€ть-тридц€ть чолов≥к одного козака спор€джають. —≥ б то, може, й соб≥, €к от ≥ ми, козацькоњ вольност≥ пошукали, коли ж несила! як старшина з гетьманом розпор€дила, так ≥ зосталось. ƒавай посполитий до скарбу ≥ подачку од диму, давай ≥ п≥дводу, ≥ гребл≥ по шл€хах гати, а козак, бач, н≥чого того й не знаЇ. ѕрийде, було, полковник або в≥йськовий старшина до гетьмана: ЂЅлагослови, пане гетьмане, зайн€ти займанщину!ї Ч та й займе, ск≥льки оком закине, степу, гањв, с≥ножатей, рибних озер, ≥ вже це його родова земл€, уже там п≥дсус≥док хоч живи, хоч до другого державц≥, коли не любо, вбирайс€. «нов прийде сотник чи осаул, чи там €кий хорунжий полковий до полковника: ЂЅлагослови, батьку, зайн€ти займанщину!ї Ч Ђ«айми, синку, ск≥льки конем за день об’њдешї. ј сотники козакам займанщини по вс≥й сотн≥ роздавали. ќборе плугом, обнесе копи€ми, ровом обкопаЇ або огр€ничить кол€ками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб’Ї на болот≥ палю, там уже ти млина не будуй: сам в≥н або його д≥ти збудують. ќтак-то, братц≥, отак-то, д≥ти, т≥њ багатир≥, т≥њ дуки-ср≥бл€ники з голоти розплодились! ” ’мельнищину р≥дко €кий шл€хтич зачепивсь на ¬крањн≥, приставши у козацтво, а тепер њх не перел≥чиш! ƒе€к≥ повилазили знов ≥з ѕольщ≥ та повипрошували в гетьмана батьк≥вщину або материзну; а б≥льш сього вельможества ≥з козацтва таки начинилось. ≤ вже ≥нший ≥ забув, ≥з чињм батьком разом до в≥йська у с≥ром’€зц≥ йшов. “ой же зоставсь ув убожеств≥, а йому фортуна на в≥йн≥ послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а дал≥ займанщину зайн€в, свиту гаптуЇ, а ми с≥мр€ги мовчки латаЇмо. ќтак-то, братц≥! ќтак-то, д≥ти!

ј Ўрам збоку слухаЇ-слухаЇ, да не знаЇ, що вже тим нав≥сним речникам ≥ казати.

ЂЌ≥чого й речей дурно тратити, Ч думаЇ соб≥. Ч “ут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто б≥льш, €к от≥њ прокл€т≥њ комишники! Ѕач, €ку старовину розворушено! “од≥ ж ≥ бог благословив проти гордих дук≥в да беззаконноњ шл€хти ставати; а тепер ≤ванець дл€ своЇњ корист≥ роздуваЇ старе огнище. “емний люд закарбовав соб≥ в голов≥ кармазини да нашийники, так тепер т≥лько тюкни, в≥н по готовому сл≥ду безумн≥њ реч≥ й городить, сам себе возмущаЇ, а лукавий ≤ванець тим часом до свого добираЇтьс€! ¬елика буде милость божа, €к ми його подужаЇмо!ї

X

ƒругого дн€, на заход≥ сонц€, зблизились наш≥ подорожн≥ до √винтовчиного хутора, що сто€в трохи у боку од Ќ≥жен€, серед гарноњ дубовоњ та липовоњ пущ≥.

ѕроњжджаючи мимо ковалеву хату (у пущ≥ жив коваль хуторський), т≥лько що Ўрам одр≥знивсь од своњх, щоб поспитати, чи дома пан √винтовка, €к ≥з дверей мов лихий пхнув ж≥нку, трохи конев≥ п≥д ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чолов≥к.

Ч ”же ж, Ч каже, Ч € тоб≥ дам за ц≥ п≥сн≥! ƒобравсь тепер € до тебе!

Ѕачить ж≥нка, що н≥куди вт≥кати, давай круг Ўрамового кон€ б≥гати.

Ч ќсь, Ч каже, Ч лихо велике! ’≥ба нельз€ вже й засп≥вати:

ќй ти, старий дiдуга,

Iзогнувс€ €к дуга,

ј €, молоденька,

√ул€ти раденька!..

„оловiк справдi вже був сивий, а жiнка чорноброва й молоденька.

Ч ќсь пост≥й, Ч каже, Ч суча дочко, дай мен≥ тебе за космаки п≥ймати; € тоб≥ покажу свою стар≥сть!.. —м≥йс€, см≥йс€! «асм≥Їшс€ ти в мене на кутн≥!.. ћоргай, моргай! ќсь €к моргну тебе, то й ногами вкриЇшс€!

“а й давай гасати за нею круг Ўрамового кон€.

ј вона:

Ч ќддиш-бо трохи, ќстапе! Ѕач, €к зас≥пс€! ј € тоб≥ засп≥ваю другоњ, коли цењ не вподобав.

“а й засп≥вала, танцюючи кругом да плещучи в долон≥:

оли б мен≥ або так, або с€к,

оли б мен≥ запорозький козак,

“о б в≥н мене сюди-туди повернув,

“о б в≥н мене до серденька пригорнув!

Ч ≈, дак он €коњ ще! Ч закричав чолов≥к. Ч ”же ж тепер в≥д мене не влизнеш! “о-то € бачу, що запорожц≥ щось дуже часто заход€ть до тебе, суки, води напитис€! ј в њх не вода на думц≥!

ƒа й почав ≥знов ган€тись за ж≥нкою. ј вона б≥гаЇ круг Ўрамового кон€ да ще й б≥льш його дратуЇ.

Ч «гиньте ви к нечистому! Ч каже Ўрам. Ч ƒайте мен≥ проњхати!

Ч ƒе ж мен≥, панотче, д≥тись? Ч каже ж≥нка. Ч ¬≥н мене вб’Ї, €к наздожене. “ут хоч дурний, та такий злий, €к собака.

Ч —ором тоб≥, Ч сказав тод≥ Ўрам чолов≥ков≥, Ч сором тоб≥ ≥з сивими усима та блазнем себе €вл€ти!

оваль тод≥ розшолопав, перед ким в≥н Їсть, уклонивсь панотцев≥ да й пот€г у хату, п≥ймавши облизн€. “≥лько на пороз≥ ще посваривсь макогоном на ж≥нку, а вона йому, регочучи, показала дулю.

Ч „и дома пан осаул полковий? Ч поспитав у нењ Ўрам.

Ч “а дома! Ч каже. Ч “ам усе з запорожц€ми бенкетуЇ.

Ч як? √винтовка з запорожц€ми!

Ч ј чому ж, панотче? ’≥ба не знаЇте, що запорожц≥ тепер перш≥ люде в св≥т≥? ажуть, подаровав њм цар усю ¬крањну.

Ч ўоб ти окамен≥ла, €к Ћотова ж≥нка, за так≥ реч≥! Ч крикнув з досади Ўрам да скор≥ш ≥ поњхав од нењ.

Ч —≥ль тоб≥ на €зик, печина в зуби! Ч оддала потиху ковалиха, бо була трохи п’€ненька.

Ќаздоган€ючи своњх, Ўрам ≥ще раз зупинивсь, стр≥вши божого чолов≥ка.

Ч ќтак, Ч каже, Ч д≥ду! Ќе схот≥в њхати зо мною, да перше мене тут опинивс€!

Ч ≈, да се Ўрам до мене говорить! Ч каже божий чолов≥к.

Ч як отсе тебе господь сюди зан≥с? Ч питаЇ Ўрам.

Ч ƒа от, попали мене у своњ руки прощальники, сиплють ср≥бло-золото, не одпускають од себе жодною м≥рою, да оце й п≥д Ќ≥жень зат€гли.

Ч Ќащо ж ти њм тут здавс€?

Ч ќставили на моњ руки товариша. «анедужав у њх кур≥нний. Ђќдходи нам, батьку, сього козака, так ми тоб≥ поможемо не на одного невольникаї. “ак отсе живу тут да й н€ньчусь ≥з ним, €к ≥з дитиною: то сп≥ваю йому тощо. «добувсь добре с≥ромаха. “ой самий, що й з твоњм ѕетрусем ≥зчепивсь.

Ч ≤ отсе тоб≥ одогр≥вати таку гадюку!

Ч ј чому ж? ћен≥ ус≥ ви р≥вн≥; € в ваш≥ чвари да свари не м≥шаюсь.

Ч ≤родова душа! Ч каже Ўрам. Ч “рохи мен≥ останнього сина не спровадив на той св≥т!

Ч ј що пак тв≥й ѕетрусь? як маЇтьс€?

Ч “ут ≥зо мною. Ќасилу, б≥дний, на ноги зн€всь.

Ч “ак ви отеЇ в √винтовки гостюватимете?

Ч ’то в √винтовки, а € поњду просто до ¬асюти.

Ч Ќе застанеш ти ¬асюти в Ќ≥жен≥; поњхав, кажуть, у Ѕатурин на раду.

Ч Ќа €ку раду?

Ч ’то ж його знаЇ, на €ку! ”се, мабуть, про гетьманство клопочетьс€, так от ≥зозвав раду ще в Ѕатурин≥.

Ч “ак ≥ √винтовка там?

Ч Ќ≥, мабуть, йому не треба √винтовки до сього д≥ла. ј то чому б не зозвати ради у своЇму столечному м≥ст≥? ƒа цур йому! ўо нам до того? ѕрощай, панотче, не задержуй мене.