Чорна рада

∆аль ѕетру стало Ћес≥; уже хот≥в вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи н≥ на €к≥ чари; да вхопивсь, аж при йому нема шабл≥.

”же вони й обминули його, а в≥н ≥ще стоњть, не знаючи, що чинити. јж ось Ћес€ зразу закричала, мов прокинувшись. ѕо гаю п≥шла луна, а голос так ≥ пройн€в мого ѕетра до самого серц€. Ѕ≥гом кинувсь в≥н до подв≥р’€, ухопив шаблю, допавсь кон€, скочив на нього охл€п. ¬асиль Ќевольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораютьс€ коло коней, да п≥дн€в івалт.

Ч Ќе кричи, ¬асилю, Ч каже ѕетро, Ч а буди козак≥в: украдено „ереван≥вну з покоњв!

¬асиль Ќевольник п≥дн€в ≥знов галас на весь дв≥р; а ѕетро, не слухаючи його, вињхав у хв≥рточку, схилившись, да й помчавсь, €к вихор.

“им часом отмичари держали свою дорогу, посп≥шаючи вибратись за ноч≥ з кињвськоњ околиц≥. Ѕ≥дна Ћес€, мабуть, добре ковтнула знахорчиного з≥лл€ од переполоху: хил€лась, €к п’€на, ≥ н≥чого не знала, що з нею д≥Їтьс€; прокинулась т≥лько, €к пройн€в њњ холодний в≥тер з пол€. √л€не, аж вона серед пущ≥, на руках у страшного запорожц€. —першу думала небога, що се њй снитьс€, дал≥ крикнула, да задармо. –озбишаки т≥лько згл€нулись да всм≥хнулись м≥ж собою. ѕочала була благати, щоб не погубл€ли њњ, щоб пустили; так ирило “ур т≥лько реготавс€.

Ч ўо за дурний, Ч каже, Ч розум у сих д≥вчат!.. ўоб це €, п≥сл€ такоњ прац≥, випустив ≥з рук самох≥ть свою здобич! Ќ≥, голубонько, сього в нас не буваЇ. “а й чого тоб≥ убиватись? ’≥ба € не зум≥ю кохати тебе так, €к ≥ хто ≥нший? Ќе плач, моЇ серденько: привикнеш, дак житимеш за мною не зг≥рш, €к ≥ за гетьманом. ƒ≥вка, кажуть, €к верба: де посади, там ≥ прийметьс€.

Ќе дуже вгамовалась Ћес€ од такого розважанн€; рвалась, кричала, зд≥ймала до неба руки.

Ч ћоЇ ти коханнЇ! Ч каже тод≥, одм≥нивши голос, ирило “ур. Ч Ќе кричи, коли не нажилась на св≥т≥. “и думаЇш, €к нас наздоженуть, дак € тебе живу випущу з рук? „орта з два кому п≥сл€ мене д≥станешс€! ÷ить, кажу! ќсь бач, €ка ц€ц€?

≤ блиснув њй перед очима турецьким запо€сником; а оч≥ так поставив проти нењ, що сердешне д≥вча й помертв≥ло од страху.

¬ињхали з пущ≥ на поле, аж уже на сход≥ сонц€ зор€ перемогаЇ м≥с€ць. ѕочервон≥ло небо; починав на св≥т «айматись. ƒорога то спускалась униз, то знов п≥д≥ймалась угору. «’њхавши на високий кр€ж, озирнувсь ирило “ур, аж ≥з-п≥д гаю хтось мчить навзаводи на сивому кон≥. ¬≥н зупинивсь да й каже:

Ч Ќе буду € ирило “ур, коли оцей њздець не за нами! ≤ коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тоб≥ й хто се. —е молоде Ўрамен€. ѕ≥шло по батьков≥, €к орл€ по орлов≥. ¬раг мене в≥зьме, коли € не догадуюсь, €кий зар€д ≥мчить так швидко сю кулю!

Ч ћоре, драгий побро! Ч крикнув „орногор. Ч „ого ж ми гаЇмось? ”тiкаймо!

Ч Ќе такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отмицею. “а й на що воно здастьс€? Ќi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.

Ч Ѕре, побро! ўо ж iз того буде? Ќас двоЇ, стрiл€ти нам проти його не приходитьс€, а на шабл€х Ўраменковi не врадиш ти н≥чого. ј хоч ≥ врадиш, то нехутко, ще надб≥жать та й одн≥муть д≥войку.

Ч «наю €, брате, Ч каже ирило “ур, Ч €к Ўраменко рубаЇтьс€; тим-то й не хочу у такому раз≥ показати йому свою спину. ѕогл€нь, погл€нь, €к махает шаблею! ћов запрошуЇ добрих при€тел≥в у гост≥. Ќехай € буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодн≥ з нас один не достане лицарськоњ слави, а другий лицарськоњ смерт≥!

Ч ƒак ти хочеш, побро, один на один битись?

Ч ј то ж €к? Ћучче мен≥ пром≥н€ти шаблю на веретено, ан≥ж напасти вдвох на одного!

“им часом ѕетро над’њжджав усе ближче да ближче, а €к побачив, що Ћес€ махав хусткою, то ще б≥льш почав гнати кон€.

«апорожц≥ т≥лько що перехопились через узенький м≥сток над проваллЇм, що промила вода з одного байраку в другий. ирило “ур спустив бранку додолу ≥ передав побратимов≥, а сам зл≥з ≥з кон€, роз≥брав ветхий м≥сток ≥ покидав пластини в провалле. ј на дн≥ в провалл≥ рине й реве вода, п≥дмиваючи крут≥њ береги.

Ч ўо оце ти твориш, побро? Ч питав „орногор.

Ч “е, щоб Ўрамен€ перш доказало, що зг≥дне воно битись ≥з ирилом “уром.

Ч Ѕре, побро! оли думаЇш, що через провалл€ йому не перескочити, покиньмо його, а сам≥ добере ось скор≥ш до тайника.

Ч ≈ге! ћоже, у вас у „орн≥й √ор≥ так робл€ть, а в нас над усе Ч честь ≥ слава, в≥йськова справа, щоб ≥ сама себе на см≥х не давала, ≥ ворога п≥д ноги топтала.

ѕро славу думаЇ лицар, а не про те, щоб ц≥ла була голова на плечах. Ќе сьогодн≥, дак завтра пол€же вона, €к од в≥тру на степу трава; а слава н≥коли не вмре, не пол€же, лицарство козацьке вс€кому розкаже!

“им часом, €к низовий розбишака м≥зковав про лицарську славу, ѕетро мчавсь на його з шаблею. ”же близько. як ось к≥нь Ч тиць! «упинивсь над проваллЇм, уперсь передн≥ми ногами да аж захр≥п, настороживши уш≥.

Ч √е-ге-ге! Ч каже по другий б≥к, см≥ючись, запорожець. Ч ћабуть, не по нутру тоб≥ так≥ €рки!

Ч ≤родова душа! Ч кричить йому ѕетро. Ч “ак-то одд€чив ти пану гетьману за гостину!

Ч «а гостину? Ч каже. Ч ќт велике диво? ” нас у —≥ч≥ прињжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам с≥дай, њж ≥ пий хоч тр≥сни Ч н≥хто тоб≥ ложкою очей не поротиме. ј с≥ городов≥ кабани усе мають за власне, що перш≥ забрались у баштан!

Ч ёда ти беззаконний! Ч кричить ѕетро. Ч “ебе обн≥мають ≥ ц≥лують за вечерею, а ти умишл€Їш ≥зраду!

Ч √а-га-га! Ч зареготав ирило “ур. Ч ’то ж њх, дурн≥в, силовав мене ц≥ловати? я њм кажу у в≥ч≥, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обн≥мають. ƒа що про те балакати? ќсь лучче перескоч через р≥вчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнаков≥, €к б’ютьс€ козаки!

ќбернув ѕетро кон€, роз≥гнавсь Ч думав €краз перемахнути, Ч а к≥нь ≥знов зам’€всь. «агл€нувши в про-валлЇ, €к там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи ≥ вод€чи очима.

ј вражий запорожець аж за боки беретьс€, регочучи.

Ч ќто про€ва, а не лицар! Ч гукаЇ. Ч ѕодив≥тьс€ на такого лицар€! ƒ≥вка ось на кон≥ вдвох ≥зо мною перескочила через р≥вчак, а в≥н приб≥г та й задумавсь!

Ч я б тоб≥ швидко затнув пельку, Ч каже ѕетро, Ч €кби не забув ухопити п≥стол≥.

Ч «роду € не п≥йму в≥ри, Ч одв≥товав ирило “ур, Ч щоб син старого Ўрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! ћоже б, ≥ € зум≥в би зсадити тебе з кон€ кулею, та, отже, жду, поки ти надумаЇшс€, чи скакати, чи додому вертатис€.

Ч ѕрокл€та шкура! Ч каже ѕетро, зскочивши з свого кон€. Ч ¬овки б тебе њли! ќб≥йдусь € й без твоњх н≥г!

ƒа й од≥йшов назад, щоб роз≥гнатись. ƒогадавшись, що в≥н задумав, Ћес€ затулила од страху оч≥ ≥ молилась богу, щоб допом≥г йому. “≥лько дарма вона л€калась. ’то б не спогл€нув на його високий зр≥ст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках ≥ в ногах, ус€к би сказав, що не зовс≥м ≥ще лихо. —правд≥, роз≥гнавшись, скакнув ѕетро ≥ €краз дос€г до другого берега. јж тут берег п≥д ним Ч хруп! ќдколовсь, ≥ вже козак похиливсь назад. «агув би €краз головою в саме проваллЇ, да ирило “ур прискочив ≥ вхопив його за руку.

Ч ћистець, братику, њй-богу, мистець! Ч каже весело шибайголова. Ч Ќе дармо йде про тебе лицарська слава. Ќу, тепер € рад з душ≥ стукнутись ≥з тобою шабл€ми.

Ч —лухай, при€телю, Ч каже, дишучи важко, ѕетро, Ч не буду € з тобою битись; тепер мо€ рука на тебе не п≥дн≥метьс€.

Ч як се? “и одступаЇшс€ од бранки?

Ч Ќ≥, одступлюсь перше од душ≥!

Ч ƒак €кого ж гаспеда ти од мене хочеш?

Ч ќддай, брате, мен≥ њњ без бою. Ќе будем марно кров≥ проливати.

Ч √а-га-та! Ч зареготав запорожець. Ч ќто ще чудас≥€! Ѕогдане, чи чуЇш? ур€чий же в тебе, пане ѕетре, мозок: не зовс≥м ти п≥шов по батьков≥. який би враг примусив мене жартовати ≥з гетьманом, коли б сам куций д≥дько не зас≥в мен≥ в серце? Ќ≥, пане-брате, пол€гти од твоЇњ шабл≥ байдуже, а оддати бранку Ч ой-ой-ой!.. Ўкода й казати! √од≥ дармо балакати! —тукнемось так, щоб аж ворогам було т€жко, ≥ нехай лучче про нас кобзар сп≥ваЇ п≥сню, ан≥ж роз≥йтись чортзна по-€кому!