Карeра Никодима Дизми

Біля під’їзду стояв оригінальний візок – елегантна бідка, запряжена парою гнідих. Зручно вмостилися на м’яких подушках, і Куницький цьвохнув батогом. Коні рушили клусом.

– Що, ловкі коненята? – Куницький примружив око. – Купив цю парочку на сільськогосподарській виставці в Любліні. Золота медаль! Га?

Справді, коні йшли як ляльки, і Дизма визнав, що вони чудові.

– Насамперед я покажу вам своє міністерство залізничного транспорту, – мовив Куницький. – Двадцять два кілометри залізничного насипу з двома рукавами. Поїдемо до першого, в моєму лісі.

Він звернув з кленової алеї; добрих півгодини їхали м’яким путівцем серед буйних ланів золотого жита. Було зовсім тихо, але в повітрі не відчувалося докучливої спеки.

– Гарні врожаї, – сказав Дизма.

– Атож, гарні… – сумовито зітхнув Куницький. – Аж надто добрі, на жаль, аж надто гарні.

Никодим засміявся:

– Ви так сказали, ніби це неприємно вам.

– А що ж ви думаєте? – подивувався Куницький. – Це ж лихо для хлібороба.

Дизма хотів признатися, що не розуміє цього, але прикусив язика: лучче бути обережним.

– Лихо, – повторив Куницький. – Ціни страшенно падають. Через два місяці продаватимемо хліб за собачі шкури. Нещастя від урожаю, дорогий пане.

«Ага! – зміркував Дизма. – Он воно що! Хто б міг таке гадати! Але найліпше – це поменше балакать чи, боронь боже, розпитувати!»

– Ну, звісно, – сказав уголос, – тільки я не думаю, щоб справи були такі кепські, як ви завбачаєте.

Замовк; потім на думку спало, що треба все-таки щось додати, аби не здаватися наївним. І він бовкнув так, на всякий випадок:

– Хліб подорожчає.

– Ба, тільки в тому разі, коли уряд почне запасати його.

– А хто вам сказав, що не почне?!

– Що ви кажете?! – підскочив Куницький.

Дизма жахнувся, що ляпнув якусь величезну дурницю, але одразу ж заспокоївся, бо в Куницького аж очі заблищали.

– Золото моє! Що ви кажете? Це вже ухвалено?

– Поки що проект…

– Коханий пане Никодиме! Це ж геніальна думка! Геніальна! Уряд повинен захищати хліборобство, адже хліборобство – основа всього добробуту країни. До дідька, у нас просто якась манія перебудовувати господарство країни. Прецінь у Польщі сімдесят відсотків населення – хлібороби. Сімдесят відсотків! Не промисловість, не шахти, не торгівля, а саме сільське господарство – продукти рільництва, тваринництва і лісівництва – ось що основа основ. Добробут хлібороба – це добробут усіх – і фабриканта, і купця, і робітника… Пане Дизмо, ви повинні – це ваш святий обов’язок перед батьківщиною – використати весь свій вплив, усі свої зв’язки в уряді, щоб провести цей геніальний проект! От якби уряд скупив увесь надлишок! Боже мій! Тільки Коборів із фільварками…

Він уже почав думкою підраховувати можливі зиски, коли це Дизма докинув:

– Затримка тільки за грішми. Немає грошей.

– Гроші, гроші! – закукурічився Куницький. – Це ж дрібниця, це не завада. Держава може випустити облігації. Хлібні облігації хоча б на сто мільйонів злотих. Платити облігаціями і край. Ну, звісно, з надбавкою, приміром, п’яти або навіть чотирипроцентними облігаціями. Ви розумієте? Скажімо, облігації на шість років. А за шість років, до лиха, добра кон’юнктура може випасти принаймні двічі. Тоді весь запас продається за кордон – це ж прекрасна операція. Ви розумієте? А користь величезна: по-перше, не падають ціни; по-друге, збільшується обіг, бо облігації, певна річ, мають бути безіменні. Адже так держава викине на внутрішній ринок нових сто мільйонів, а це вже сума, це порятунок у катастрофічному становищі з невистачкою готівки. Золотий ви мій! Неодмінно побалакайте про це з міністром Яшунським…

– Ми з ним уже багато розмовляли на цю тему, і хто знає…

Дизма урвав і водночас подумав.

«Міцненька макітра у цього старого, хай йому чорт. Такий, либонь, і міністром міг би стати!»

Куницький торохтів усе про те ж. Наводив докази, робив застереження і висловлював сумніви, щоб тут же розбити їх логічними міркуваннями. Він шепеляв дедалі дужче і сипав, і сипав як маком, вимахуючи од хвилювання батогом.

Тим часом дорога завернула в ліс, і вони їхали тепер серед високих струнких сосен.

На широкій галявині стояли уздовж вузькоколійки сажені заготовленого дерева. Маленький паровозик саме пихтів і шипів, силкуючись зрушити з місця кільканадцять вагонеток, навантажених великими колодами. Йому помагали робітники, які з обох боків підштовхували вагонетки.

Люди скидали шапки, кланялися, але в тих уклонах була нехіть, а то й просто ворожість. Засмаглий чолов’яга у сірій куртці підступив де візка і щось заговорив, але Куницький перебив його:

– Пане Старкевич, уклоніться: це і є пан Дизма, пан головний управитель.

Чоловік стягнув шапку і пильно зиркнув на Дизму. Той кивнув йому.

Кілька хвилин, поки Куницький розпитував Старкевича про якісь справи, Никодим зацікавлено оглядав величезні стоси дерева, збиті з дощок бараки навколо галявини, де невпинно свистіли пилки і дзвеніли сокири. Коли рушили далі, Куницький почав фахову лекцію про гатунки деревини, про стан лісорозробок, про те, як важко дістати дозвіл на вируб у власному лісі, про лісонасадження в цьому районі. Цитував параграфи законів, називав цифри, ціни і час від часу глипав на супутника, на обличчі якого застиг вираз зосередженої уваги.

Насправді ж Дизмі стало маркітно. Усе це валилося на його голову нестримною лавиною понять і питань, про які він і гадки не мав. Дизма почував себе так, ніби на нього перевернули стіг сіна. Він уже зовсім не розбирався в тому, що говорив Куницький. Никодим зрозумів, що ніяк не дасть з усім цим собі ради, не зможе оговтатись бодай так, щоб не скомпрометувати себе і не виставити на посміх, а простіше кажучи, – не засипатись.

Вони побували вже на дослідній станції в державному лісі, на тартаках біля вокзалу, мебльовій фабриці, на новій, щойно спорудженій паперні та будові якихось складів – у Дизми в голові все так переплуталося, що йому найдужче кортіло втекти звідси. Перед ним височіла небосяжна гора незрозумілих справ, якось чудернацько і таємниче зв’язаних між собою; він знайомився з новими людьми, вони орудували цими справами і говорили про них як знавці такими словами, що Дизма нічогісінько не міг із того второпати.

Одне тільки втішало Никодима: він бачив, що Куницький не помічає його пригнічення, гадаючи, що то розважливість, що новий управитель пильно придивляється до всього. Напевне, він так захопився, розповідаючи про стан справ, що не мав часу звернути увагу на стан Никодима.

Була вже третя година, коли вони повернулися до палацу.

– Як бачите, – сказав Куницький, віддаючи віжки конюхові, – мій Коборів – хазяйство немале. Немале і, далебі, задумане логічно, поставлене так, щоб давало добрі і сталі зиски. Якщо ж на ділі виходить інакше, то це тільки через нашу бюрократію і нестійку господарчу політику. Але і в таких умовах можна багацько, вельми багацько зробити, а то вже ваша справа і ваш клопіт, коханий пане Никодиме.

Обідали вдвох, бо жінки поїхали автомобілем у Гродно щось купувати. Їли в Коборові од пуза, страви були ситні і вишукані, тож не дивно, що за чорною кавою, яку вони пили уже в кабінеті, Дизма почував себе дуже млявим.

Зате жвавий і рухливий, як живчик, Куницький безустанно розказував про коборовське господарство. Він одчиняв шафи, відкривав шухляди, витягав якісь реєстри, рахунки, листи і все балакав та балакав… Никодима вже брала розпука, коли стариган, тримаючи в маленьких руках грубу паку книг і паперів, закінчив:

– Я бачу, ви вже трохи стомилися, та воно з дороги й справді треба відпочити. То, якщо дозволите, я пришлю всі ці матеріали вам у кімнату, а ви, може, ввечері переглянете їх. Добре?

– Добре, з радістю.

– А не поспати б оце вам, любий пане Никодиме, га?

– Знаєте, мабуть, і справді…

– Ну, то приємного сну вам, приємного сну, я проведу вас. Зверніть, будь ласка, увагу на дати в листуванні з дирекцією державних лісів. Це ж наруга – по три місяці не відповідати, бо… Ну, про це потім. Відпочивайте ж. Вечеряємо ми о восьмій.