Украiнсько-французькi звязки в особах, подiях та легендах

Драгомиров перебував при штабі Сардинської армії,

яка разом із французами воювала проти Австрії. У цій

війні вперше в практиці ведення війни французи за-

стосували нарізні гармати, які заряджалися не через

дуло, а з казенної частини. Ця новина докорінно зміни-

ла тактику ведення бою. Існуюча до того тактика зім-

кнутих щільних колон застаріла, оскільки призводила

до великих втрат від нарізної зброї. Виникла необхід-

246

ність переходу до тактики стрілецьких ланцюгів, зміни

форм управління військами (утворення штабів), фор-

мування значних військових резервів, більш ефектив-

ного використання артилерії та інше. Всі ці питання

знайшли узагальнення та подальший розвиток у тео-

ретичних працях Драгомирова.

1860

року його призначають помічником профе-

сора тактики в академії Генерального штабу, а через

три роки він стає професором і викладає в академії до

1869 року. Працюючи в академії, Драгомиров критич-

но вивчає та узагальнює досвід ведення сучасної війни

і пише низку праць з воєнної історії, тактики ведення

бою, навчання та виховання військ.

Свої погляди та досвід з навчання військ Драгомиров

виклав у праці «Опыт руководства для подготовки ча-

стей к бою» («Досвід керівництва для підготовки частин

до бою»), надрукованій у трьох частинах у 1866-1896 ро-

ках. 1881 року у двох томах вийшов у світ його «Сборник

оригинальных и переводных статей» («Збірник оригі-

нальних та перекладних статей»). У наступних працях

він розробляє питання військової педагогіки, надає ве-

лике значення моральному чиннику при веденні війни,

розвиває питання з навчання солдат тому, що необхід-

но в бою, виступає проти муштри. Виняткову роль від-

водить дисципліні та впровадженню в армії суворого

дотримання законів усіма військовослужбовцями. Ве-

лику увагу приділяє вихованню у солдатів добросовіс-

ного ставлення до виконання своїх обов'язків, підкрес-

лює роль особистого прикладу з боку офіцерів. Одним із

головних чинників війни вважає вольові якості людини.

У 1879 році виходить його фундаментальна праця

247

«Учебник тактики» («Підручник тактики»), яка слу-

жила понад 20 років основним посібником для слуха-

чів академії Генерального штабу. У 1895 році виходить

у світ збірник оригінальних та перекладних статей

«14 лет. 1881-1894 гг.» («14 років. 1881-1894 рр.»). Драго-

миров брав участь у розробці «Полевого устава 1900 г.»

(«Польового статуту 1900 р.»). Вже після смерті Драго-

мирова у 1906 році в Києві видається його книга «Под-

готовка войск в мирное время» («Підготовка військ у

мирні часи»), а у 1909 році в Петербурзі видають збір-

ник оригінальних та перекладних статей за

1895-

1905 роки в двох книгах під назвою «Одиннадцать лет.

1895-1905 гг.» («Одинадцять років. 1895-1905 рр.»). 1956

року в Москві вийшли «Избранные труды» («Вибрані

праці») Драгомирова.

У 1869 році Драгомирова призначають начальником

штабу Київського військового округу, на цій посаді він

служив чотири роки. У 1873-1877 роках командував

14-ю піхотною дивізією, з якою брав участь у російсь-

ко-турецькій війні 1877-1878 років114. 27 червня 1877

року при високій організації та умілому керівництві ге-

нерала Драгомирова передовий загін Дунайської армії

у складі 14-ї піхотної дивізії та 4-ї стрілецької брига-

ди (17 батальйонів піхоти, 6 сотень кавалерії та 64 гар-

мати) протягом ночі успішно форсував Дунай в районі

румунського міста Зимниці, що забезпечило перепра-

ву головних сил армії (4 корпуси). 24 серпня 1877 року

у запеклому бою за Шипкінський перевал (Болгарія)

Драгомиров був тяжко поранений.

Після одужання у квітні 1878 року Драгомиро-

ва призначають начальником академії Генерального

248

штабу, а у 1889 році командуючим Київським військо-

вим округом. 1891 року йому надано чин генерала від

інфантерії, і він став повним генералом. У 1898 році

Драгомирова призначають київським, подільським та

волинським генерал-губернатором.

Простий у стосунках, із незалежною вдачею та лібе-

ральними поглядами, Драгомиров виявив себе на ниві

генерал-губернатора величезного краю талановитим

адміністратором. Він енергійно взявся за вирішення

різних проблем. Особливо гостро стояло питання охо-

рони здоров'я та освіти населення. Драгомиров доміг-

ся збільшення штатів медичних працівників та кілько-

сті ліжок для хворих, при ньому збільшилась кількість

народних шкіл. При його сприянні у 1901 році було за-

кінчено будівництво шести учбових корпусів Київсь-

кого політехнічного інституту.

Він отримав дозвіл влади друкувати в історико-ет-

нографічному журналі «Киевская старина», який ви-

давався в Києві у 1882-1907 роках, статті українською

мовою. На офіційних зустрічах з українськими дія-

чами культури розмовляв українською мовою, за що

його обвинувачували у співчутті українофілам та їх

прагненню відділити Україну від Росії.

Обдарований публіцист і популярний воєнний пись-

менник, Драгомиров високо цінував творчість, з пова-

гою ставився до вчених, літераторів, художників, теа-

тральних діячів, музикантів. Підтримував стосунки з

відомими діячами науки та мистецтва. Довгі роки това-

ришував з українськими істориками М.І. Костомаро-

вим, В.Б. Антоновичем, Д.І. Багалієм, Д.І. Яворницьким,

О.М. Лазаревським. Спілкувався з відомим українсь-

249

ким письменником І.С. Нечуєм-Левицьким, видатним

українським філологом П.І. Житецьким. Перебував у

близьких стосунках з театральним діячем В.І. Немиро-

вичем-Данченком, допоміг українському композитору

М.В. Лисенку відкрити у 1898 році музичну школу в

Києві, допомагав актору і режисеру М.К. Садовському

у справах українського театру.

Особливо теплі стосунки склалися у Драгомирова з

художником І.Ю. Рєпіним115 та істориком Д.І. Яворниць-

ким. Рєпін, працюючи над картиною «Запорожцы пишут

письмо турецкому султану» («Запорожці пишуть листа

турецькому султанові»), запрошував до себе Драгоми-

рова та Яворницького. З них він малював кошового ота-

мана Івана Сірка (Драгомиров) і писаря (Яворницький).

Зустрічі з Драгомировим справляли на Рєпіна глибоке

враження. Згодом він писав, що Драгомиров вражає його

глибиною розуму, філософськими поглядами на жит-

тя, високою освіченістю. Він зачарував художника щи-

рістю своєї вдачі, скромністю, гострим словом, незалеж-

ними міркуваннями про літературу та мистецтво. У 1889

році на замовлення академії Генерального штабу Рєпін

намалював портрет Драгомирова. За бажанням генера-

ла він змалював його в повсякденній формі з одним бой-

овим орденом Георгія 3-го ступеня, хоча мав багато на-

город. Це один з кращих портретів пензля Рєпіна, який

зберігається тепер у Московському історичному музеї.

Дружні стосунки склалися у Драгомирова з відомим

українським художником М.К. Пимоненком. Нащадок

козацького роду, закоханий в Україну, Драгомиров захо-

плювався картинами Пимоненка, на яких показано жит-

тя і побут українського села, природу України. У 1902 році

250

художник на замовлення Драгомирова намалював карти-

ну «В поход» («У похід»). Пензлю Пимоненка належить і

портрет генерала Драгомирова (доля твору невідома).

На початку 900-х років у Росії і в Україні почалися за-

ворушення та демонстрації. Ліберал Драгомиров не виз-

навав застосування сили для придушення студентських