Украiнсько-росiйський договiр 1654 року. Мiфи i реальнiсть

Олена Апанович

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ. МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ

Вступ

Необхідність написання цієї книжки була мною усвідомлена після проголошення Акту про незалежність України, коли спостерігалось надзвичайне зростання інтересу широкої громадськості до Української держави Богдана Хмельницького і українсько-російського договору 1654 р. Як довелося переконатися з радіо- і телепередач, виступів на мітингах, особистих бесід, у більшості людей існують найфантастичніші уявлення про цей період історії України.

Білі й чорні плями української історії поступово наповнюються реальним змістом, розкриваються перед нашим народом, якого в радянські часи спрямовано, терористичними методами позбавляли національної історичної пам'яті.

Українсько-російський договір 1654 р., так само як і наслідки цього договору, для історії України піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації. Це набуло особливо потворних форм, коли була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи проти українського народу — видання у 1953 році "Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією, схвалених ЦК КПРС". Їм надавався статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного документа, що його абсолютно всі мусили беззастережно сприймати і виконувати як закон. У "Тезах" реальний історичний процес в Україні було спотворено, наводились абсурдні, дикі твердження, починаючи навіть з термінологічного нонсенсу — "возз'єднання України з Росією".

Отож і займалися радянські історики міфотворчістю, писали антинаукові, антиісторичні роботи, своєрідні ілюстрації до капеересівських тез. Найменше висловлювання всупереч "Тезам" КПРС вбивча радянська цензура викреслювала або ж взагалі не допускала працю до друку. Деякі автори таких праць зазнали репресій, і вигнання з роботи було найменшою з них.

З того часу із сторінок книг, часописів, газетних шпальт, по радіо і телебаченню проповідувалось, що Переяславська рада, яка передувала договору 1654 р., була "центральною, основною подією всієї української історії", що вона нібито "здійснила споконвічну мрію, багатовікове прагнення і боротьбу протягом сторіч українського народу за возз'єднання України з Росією, яке було величезним благом для України". Виходило, що український народ був єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти своєї незалежності і мріяв тільки про те, як би влізти в імперський зашморг.

Українських історичних діячів, які очолювали національно-визвольний рух нашого народу проти царської Росії, таврували, їм навіщували ярлики "мерзенних, підлих зрадників", "одвічних, найлютіших ворогів українського народу", тощо.

Десятиріччями вбивалося це у свідомість українського суспільства. Покоління народжувалися, виростали, виховувались, одержували освіту в умовах безприкладної фальсифікації історії. Це входило в генетичну пам'ять, деформувало національну свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної вторинності українського народу, фаталістичне уявлення про неможливість його самостійного існування і неспроможність створити свою незалежну державу.

Таким чином, для відродження історичної істини потрібно відтворити правдиву картину історії договору 1654 р., передумов і процедури його укладання, розкрити його державно-політичний характер і юридичну природу, а також показати наслідки договору в історії України. Укладаючи договір у 1654 р., Україна була незалежною самостійною державою. Московська держава та її спадкоємниця — Російська імперія, порушуючи, ламаючи і а знищуючи договір, перетворили Україну на об'єкт колоніального пограбування.

Але докладна, відповідна історичним джерелам розповідь про договір 1654 р. не тільки повертає історичну пам'ять народу і задовольняє прагнення пізнати свою історію. Гіркий і трагічний історичний досвід цього договору перегукується з недавнім минулим — пануванням па Україні радянської імперії і зберігає актуальність і попереджувальне значення для сучасності, коли ця імперія розвалилась, а український народ демократичним шляхом виборов незалежність. Приклад договору 1654р. доводить неможливість входження України в будь-які об'єднання з іншими державами без абсолютної гарантії відсутності імперських структур, хай і оновлених, а також вимагає беззастережного несприйняття умов, що обмежують державну самостійність України і несуть, таким чином смертельну небезпеку її незалежності.

Предтеча договору

Шість років тривала Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти панування Польщі в Україні. У ході війни влада чужоземної польсько-литовської держави — Речі Посполитої в Україні була повалена, сформувалася Українська Гетьманська держава на чолі з Богданом Хмельницьким. Але Польща всіляко намагалася повернути Україну.

Ще в 1648 р., розпочинаючи вікну, Богдан Хмельницький шукав союзників. Першим, до кого він звернувся, був кримський хан (хоч, як показав час, він виявився невірним союзником), через нього Богдан Хмельницький намагався заручитися підтримкою Туреччини, прагнув встановити тісні контакти і з васалами султана — Молдавією, Волощиною, Семиграддям.

Природним було й прагнення встановити союзні відносини з єдиновірною Московією, яка неодноразово вела, хоч і невдало, війни з Польщею. Спроби вступній у переговори з царським урядом робилися вже наприкінці першого року Визвольної війни. Після блискучих перемог над військовими силами Речі Посполитої Богдан Хмельницький у грудні 1648 р. прибув з козацьким військом до Києва. Тут він мав раду з представниками вищого київського православного духовенства. Українські церковні ієрархи, гетьман і старшина дійшли висновку про необхідність звернутися до Москви за військовою дипломатичною допомогою. Єрусалимському патріарху Паїсію, який їхав через Київ до Москви, доручили просити московського патріарха вплинути на царя, щоб той в інтересах православної віри допоміг Україні в її війні з католицькою Польщею. Необхідно було переконати царя не дотримуватися умов Поляновського мирного договору з Польщею 1634 р., що підтверджував Деулінське перемир'я 1619 р., за яким Москва віддала Речі Посполитій Смоленські, Чернігівські і Новгород-Сіверські землі.

Разом з Паїсієм відрядили до Москви козацького полковника Силуяна Мужиловського. Він отримав докладну інструкцію, що містила кілька альтернативних пропозицій. Передбачалося, що Мужиловський буде ті тези викладати послідовно — згідно з рішеннями царя. Якщо цар погодиться па союз з Україною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушити договір, запропонувати йому зайняти московськими військами українські сіверські міста, визволені від поляків у ході боїв. Ці землі вже контролювалися козаками і не підлягали Речі Посполитій. Козацька армія таким чином забезпечувала б собі тили.

Міг бути запропонований іще один варіант військових дій без відвертого розриву "мирного договору" — послати донських козаків в Україну. Щодо польського уряду, то можна вдатися до традиційного пояснення — донці вчинили так "самовільно, без царського указує. У разі ж, коли цар узагалі відмовить Україні у військовій допомозі, то просити хоча б дипломатичної підтримки. Бажаний був би такий дипломатичний демарш щодо польського уряду: "Нехай Пани-Рада (тобто Сенат) на Військо Запорозьке не наступають і в православній вірі їм насилування не чинять, бо як вони й далі будуть чинити їм утиски у вірі, як перед тим, то царському величеству за православних своїх одновірців не вступитися і не постоятися не можна".

Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання взяти реванш за нещодавно завдані їй Польщею поразки, розірвати договір вона не наважилася з огляду на своє непевне тогочасне внутрішнє і міжнародне становище, тому й зайняла очікувальну позицію. Ллє контактів з Богданом Хмельницьким не перервала. З Москви в Україну було направлено посольство на чолі з Григорієм Унковським — для вивчення ситуації. Московське посольство знаходилося у гетьманській резиденції — Чигирині з 13 березня по 22 травня. Взагалі за період з 1649 до початку 1654 р. на Україні перебувало 13 посольств із Москви. Водночас з України також відправлялися посольства до Москви.