«Шоа» у Львовi

1

Декілька років тому мені пощастило відвідати чудове старовинне європейське місто Злату Прагу. Екскурсовод показав нам, групі туристів зі Львова, славнозвісний шинок «Під чашею» («U Kalicha»), де любив бувати письменник Ярослав Гашек, автор «Пригод бравого вояка Швейка». Щоб оглянути описаний Гашеком запаскуджений мухами портрет «найяснішого» цісаря Франца-Йосифа і випити не менш славнозвісного чеського пива, я й завітав туди.

Невелика зала шинку «Під чашею» була ущерть заповнена гамірливими туристами з різних країн. Я присів на єдине вільне місце за столик біля немолодої пари. Виявилося, що це -туристи з Федеративної Республіки Німеччини, які приїхали помилуватися, за їхніми словами, «старим німецьким містом» (die alte deutsche Stadt) - Прагою. Відразу згадалося, як до нашого Львова приїжджають групи туристів з Польщі з патріотичним наміром милуватися «starym polskim miastem». Ось така побутує серед німців та поляків зворушливо-скорботна ностальгія за втраченими містами — символами безповоротно минулої імперської експансії. Далі з'ясувалося, що сусід за столиком знає навіть «Лємберг», бо під час війни солдатом побував у нашому місті. Попиваючи вже не перший кухоль справді дуже смачного живого, непастеризованого пива, підстаркуватий німець, іронічно примружившись, раптом спитав мене:

— А чому ви, українці, знищили під час війни євреїв?

Я отетерів від такого цинізму.

Празька розмова змінила моє дотогочасне байдужо-презирливе ставлення до галасливої пропаганди совєтських агітаторів із так званого «Посту імені Ярослава Гадана» — професійних українофобів, що за завданням і під керівництвом Москви всіляко паплюжили український визвольний рух, приписуючи йому мало не вирішальну участь в єврейському голокості. Підспівували їм і польські шовіністи, звинувачуючи «осоружних українців» в усіх гріхах світу. Якщо їм повірити, то не німці запланували, організували і здійснили «остаточне вирішення єврейського питання» (Endlösung), а самі українці особливо з ненависної усім загарбникам Організації Українських Націоналістів (ОУН). Люди мого покоління гребували брудною «постгаланівською» писаниною, знаючи її нікчемну історичну вартість. Як це не дивно, на жаль, деякі сучасні дослідники в Ізраїлі підхопили, розвивають і поширюють психозу ненависті до українців і українофобські міфологеми «постгаланівців» та їхніх польських однодумців, зокрема запеклого українофоба Е. Пруса, видаючи їх за вірогідні історичні факти. Стає незрозумілим, хто, зрештою, організував Шоа — масове знищення мільйонів євреїв — німці чи українці? На хвилі післявоєнної антиукраїнської «пропаганди жахів», мабуть, Симоном Візенталем було винайдено так звані «Дні Петлюри», хоч ніхто не в стані пояснити, ким конкретно ті «дні» мали бути організовані. Відомо, що ґестапо категорично не допускало жодної самодіяльності. На окупованій українській землі все робилося лише з дозволу німців, бо ж тоталітарні режими взагалі не дозволяють самовілля. З 1959 року радянська, польська та східнонімецька пропаганда стада приписувати українцям розстріл львівських професорів (солдатами-добровольцями з батальону «Нахтігаль») та інші зловмисні небилиці, які зараз документально спростовані. З подібних міфологічних антиукраїнських позицій, на жаль, написана велика монографія Еліяху Йонеса, яка нещодавно вийшла в російському перекладі, «Евреи Львова в годы Второй мировой войны и катастрофы европейского єврейства 1939-1944». Торкаючись українсько-єврейських відносин, цей автор однобічно трактує історичні події, часто виявляючи елементарну необізнаність в українських реаліях, і демонструє незнання української мови. Складається враження, що його праця підпорядкована антиукраїнському ідеологічному замовленню, а не історичній істині.

Час невблаганно спливає, а з ним щезає для майбутніх генерацій найсуттєвіше — дух епохи, різні деталі й подробиці, які не раз важливіші від сухих, безголосих, часто дуже неповних архівних документів. Треба пам'ятати, що через відсутність власної держави архіви на українській території формувалися і зберігалися ворожими окупаційними режимами. А той, хто контролює документи, може контролювати і їхнє використання та інтерпретацію. Більше того: сфальсифікувати і підробити. Зокрема викликають недовіру якісь приватні нотатки Стецька і Ленкавського з «єврейського питання», якими жваво спекулюють різні українофоби. Дійшов я висновку, що українські очевидці Катастрофи (Шоа), до яких належу і я, не можуть, не мають права безпротестно залишити трагічне минуле Львова у неправдивому зображенні українофобів. Ще чотири-п'ять років, скажімо, десять років, і нитка пам'яті обірветься — назавжди! Необхідність виступити наперекір облудним «постгаланівцям» та їхнім послідовникам, а також, додам, до певної міри пророчі віщування Іди Штарк (про це далі) спонукали мене взятися за нотатки про Катастрофу у Львові, якою я її бачив у те «время люте, як вовчиця». Був я в ті часи в отроцькому віці, проте, як відомо, саме цей вік дуже вразливий і пам'ятливий.

Здаю собі справу, що з боку єврейських кіл можу отримати закид в антисемітизмі, а з боку деяких моїх краян — у філосемітизмі, проте я намагався передати все так, як бачив, запам'ятав і зрозумів.

2

Похмурого дощового вечора, пізньої осені 1941 року, в оселі кравця-полатайка Самуеля Валаха на вулиці Клепарівській, номер п'ять, якось мимохіть зійшлися близькі сусіди і стали ділитися невеселими думками. Сподівання «галіціянтів», що з теплим сентиментом любили згадувати старі добрі порядки часів «небіжки Австрії», ані на крихту не збулися. Замість чіткої німецької раціональної дисципліни і впорядкованого адміністративного ладу запанував у галицькому краї жорстокий, нелюдський гітлерівський «орднунг». На місто, через злочинну байдужість гітлерівського керівництва, насувалася примара голоду і холоду. Становище євреїв з кожним днем катастрофічно погіршувалося. З Києва, незважаючи на відновлений старий Збручанський кордон, долинула страхітлива звістка про масові розстріли цивільного єврейського населення в Бабиному яру. У тому, що німці здатні на організовані звірства, жителі Клепарівської вулиці мали вже змогу пересвідчитися наочно. Пережили вони єврейський погром у липні, а на прилеглій вулиці св. Анни (тепер Леонтовича) німецькі солдати без видимої причини вивели з двох будинків чоловіків єврейського роду і тут же, під муром, їх розстріляли. Екзекуція відбулася в білий день навпроти школи св. Анни, в самому центрі міста.

Цього смутного дощового вечора на квартирі кравця Валаха була серед нас й Іда Штарк. Дівчина належала до всіма в будинку шанованої інтелігентної родини. Один брат -лікар, другий- доцент університету. Сама Іда — студентка торгового інституту. Мешканці любили цю вродливу, повну життя та енергії дівчину. В певний момент загальної розмови Іда Штарк звичайним спокійним голосом, ніби про щось буденне, сказала:

— Знаєте, скоро німці винищать усіх євреїв.

У гомінкому помешканні Самуеля Валаха зависла драматична тиша, Іда повторила:

— Кажу вам, скоро всіх євреїв повбивають. — Як усіх? — опам'яталися присутні.

— А діти? — перепитала жінка кравця Фріда, мати п'ятьох ще малих дітей.