А вiдьми тут тихi (СИ)

- Ніч, втрачена нанівець. – Підсумував Єрмолаєв. – А я так розраховував на голих відьом. – Він перевів погляд з дороги на мене. – А може ще не все втрачено? – Я глибоко вдихнула і почала давній перевірений спосіб абстрагуватися від проблеми, перемкнути мозок.

- Швеція - столиця Стокгольм, Сейшельські острови – столиця Вікторія, Пакистан - столиця.. -

- Ісламабад – Закінчив за мене Єрмолаєв.

- Болівія – столиця Сукре, Ірландія – столиця..

-Дублін.

- Зімбабве – столиця Хараре, Барбадос – столиця .. – Я замовкла виразно глянувши на Адама, на моїх губах грала легка посмішка.

- Знаю, зараз нагадаю…Бриджтаун. – В його голосі звучало чисте торжество.

- Нігер – столиця Ніамей, Чад – столиця…

- Щось, що важко вимовляється. – Пробурмотів Єрмолаєв, ставлячи машину в подвір’ї.

- Нджамена. – Злорадно сказала я. Відкрила двері і з коробкою пішла в дім. Їсти хотілось страшенно, тому залишивши коробку біля вікна я дістала з холодильника борщ і тушковане м’ясо. Не втрималась від спокуси і відрізала шматочок м’яса з неймовірної насолодою його і заточила.

- А цей вуж точно має бути в домі? – З сумнівом покосившись на коробку задав він запитання.

- Скажи ще, що боїшся?

- Я просто їх не дуже люблю.

- Я ж не змушую тебе з ним одружитись.

- Зателепкувате у тебе почуття гумору. І балачка твоя заблукана. – Важко зітхнув він.

- Вибач, макоцвітний, спробую жартувати на рівні, який ти розумієш. – Я насипала борщ у дві миски і поставила на стіл. Єрмолаєв сидів з якимось спантеличеним виразом обличчя.

- Це ти зараз, щось сказала, що я тупоголовий? – В моїх очах була сама невинність.

- Адам, мені до гикавки набридла гризня, я хочу поїсти і спати.

- Зламаний процесор. Феєрія конвульсій. Винос мозку. Слухай я вже починаю цікавитись питання, а як ти вижила будучи з дядьком?

- Почуття на межі, пістолет у скроні, глобус в руки, якось так.

- Пристрілити іноді тебе таки хочеться. – Ствердно кивнув головою Єрмолаєв.

- Я готувала, ти посуд миєш.

- Ти розігріла їжу, це не рахується.

- Та, ну? - Я подивилась на нього з низу в гору, підшукуючи добрі слова, якими можна його надихнути помити посуд.

- Можеш не дивитись на мене з надією в очах зробити трепанацію мого черепа. Помию.

- А ти буваєш таким душевним.

- Ще одне слово і будеш мити сама. – Намагаючись долю більше не спокушати я тихенько вийшла з кухні, забрала коробку з вужем і залишила його і пустій кімнаті, а сама пішла в душ і спати.

Прокинулась я від жаху з тоскним відчуттям і шаленим серцебиттям. Декілька хвилин просто посиділа на ліжку намагаючись позбутися липкого страху, що як павутина оповив усе тіло. Відчуття дійсності повільно вповзало в мою голову, проганяючи ще одне таке яскраве жахіття. Жахи стали реальніші за саме життя. Я здригнулась і змусила себе піти в ванну і стати під гарячий душ. Як же власна свідомість може поставити тебе на коліна і переживати те, що не було, але так що це переважає достеменне? Вода охолодила мою голову, стало легше дихати навіть повернувся скептицизм, що був ліпшим другом, порівняння даних почуттів і даних розуму. Безпрограшний варіант. Далі одягнути улюблені спортивного крою штани і футболку. Тепер можна спробувати заглянути на себе в дзеркало, в надії не побачити моторошного виразу обличчя. Я взяла крем і підійшла до дзеркала. Все добре, руки не тремтять, губи не смикаються в очах просто збільшені зіниці. Можна виходити за чашкою запашного, заспокійливого чаю. Єрмолаєва я побачила на веранді, сидів в кріслі качалці закинувши ноги на перила і читав книжку. Пройшла на кухню, поставила чайник , знайшла травки і засипала в заварник.

- Чим пахне? - Єрмолаєв зайшов в кухню і допитливо мене розглядав.

- Чай будеш?

- Знову якийсь корисний?

- Просто смачний.

- Наливай. - Моє лице видно його чимось таки зацікавило, погляду не зводив. Я посунула йому чашку з чаєм.

- Ти бліда. – Заглядаючи мені в очі сказав Адам.

- А я вже подумала, що промовчиш.

- Нічого не хочеш сказати?

- Ніч не спала, а уже не дівчинка от і наслідки усі на лиці. – Він з сумнівом на мене подивився, я щирим поглядом не скаламученої чесності відповіла.

- Що ми будемо робити?

- А що читати уже набридло?

- Старий і море, Хемінгуея . – Він красномовно потрусив книжкою перед моїми очима. – Ти єдина моя розвага.

- Переконав. Займемося вужем. Я згадала, що є у мене один знайомий,який тримає цілу ферму гадюк. Відвеземо йому вужа. – Він промовисто подивився відкрив, закрив рота.

- Ну, ти й стерво. Що і такий знайомий є?

- Є. Якихось 50 кілометрів і ми на місці.

- Може легше вбити?

- Будь-ласка.

- Бісова дівка. – Прошипів він.

- В його колекцій найотрутніші змії. – Лагідно посміхнулась я. – Чого сидимо? Нас чекають справи.

- Язва.

- Вужа тримаєш чи за кермом? То поїхали давай, рухайся. – Єрмолаєв важко зітхнув, та з-за столу встав і пішов за машиною, а я пішла за коробкою. Вуж скрутився в клубочок і лежав .

- Ти мені теж не подобаєшся. – Прошепотіла я вужеві і підхопивши коробку пішла в машину.

- Куди їхати?

- Через район, а далі я покажу. Адам, а ти рибалити умієш? – Скоса глянув на мене.

- Ні. Я умію рибу купувати в супермаркеті.

- Кататися на велосипеді?

- Вмію.

- На роликах?

- Ні. Катаюсь на лижах. До чого запитання?

- Намагаюсь вести з тобою бесіду.

- А. Ну, намагайся далі.

- Уже не хочу.

- Чого так? – Проявив він цікавість.

- Ти легко втрачаєш самовладання і у тебе нестерпний характер.

- Ти живеш одна у лісі, спілкуєшся з білочками і грибами, ти просто душенька. – Я розсміялась, не хотіла, але не змогла стриматись. І з його слів і з його саркастичного тону.

- Я тепер не знаю, як навіть жити далі. Що ти маєш проти білочок?

- Нічого не маю проти пухнастих і руденьких. Вони милі і всім подобаються. – Пробурмотів він. – Правда «білочка» іноді хапає людей.

- Натякаєш, що я божевільна?

- Ну, що ти це так нормально роками бути сяючою коханкою, потім запроторити себе в глухомань і чистити мітлу на горищі. Це так буденно. Так роблять усі.

- І що ж тебе так злить? – Його слова знову боляче зачепили.

- Те, що я сиджу тут з тобою.

- Співчуваю. Але насильно я тебе не тримаю. І я теж у такій же ситуації.

- Все закрили тему. Куди далі їхати?

- Бери вправо і по головній дорозі далі. – До самої хати В’ячеслава ми не розмовляли. Я включила музику . Музика звучала вперемішку похмура і важка Баха,цілюща музика Моцарта, романтична Бетховена, Політ Валькірії – Вагнера . І хітяри Scorpions, Red Hot Chili Peppers, Queen, Guns N’ Roses.

- І музика у тебе така свіженька вся. – Прокоментував Єрмолаєв виразно повівши очима.

- Адаме, цілковитому самовираженню особистості іноді бракує слів, тоді мат, іноді ,як Raffaello замість тисячі слів. Брудна українська лайка в принципі існує, навіть незважаючи на стереотип, що всі українські цнотливі і розмножуються тільки вегетативно. Матюки українські — копроректального типу, вони пов'язані з актом дефекації, з ефекторним органом та продуктом цього акту. Тому, поцілуй собаку в сраку, холєра ясна. – Єрмолаєв розсміявся. Тепер уже я на нього подивилась здивованими очима.

- Бля, я навіть половини слів не зрозумів з того, що ти сказала.

- Та, щоб тебе. Завертай направо. Четверта хата з правої сторони.

- Але я це запам’ятаю. – Адам зупинився біля червоних воріт з профнастилу. За таким двохметрової висоти тином хати видно не було.

- Це що, що змії не розповзалися?

- Щоб сусіди не заглядали. – Я вийшла і натиснула на дзвінок, на який вказувала жирно намальована стрілка. За декілька хвилин почулись кроки і хвіртка відкрилась. В хвіртці стояв здоровенний під два метра чоловік, лице якого відразу розпливлося в посмішці. І рвучко обійняв мене.

- Змія.

- Бардак.

- Чорт, повірити не можу. Заходь. – Він покрутив мною в різні сторони. – А виглядаєш закачаєшся. Що за гусак з тобою? І що у нього з лицем?