А вiдьми тут тихi (СИ)

- Ти, що не будеш мені допомагати?

- Я нудна, а ти у нас такий феєричний, боюсь гармонію порушити.

- Ну, н-да. – Єрмолаєв нагріб оберемок одягу і зайшов в примірочну, біля нього метеликом порхала дівчина, я сиділа і чекала, тепер я нянька дорослому дурню. Єрмолаєв одягав костюми виходив до мене сам критикував їх, знімав і все починалося заново. При чому від процесу від отримував задоволення.

- Сірий чи коричневий ось у чому питання? Що скажеш?

- Скажу, що мені байдуже. Візьми вже один і ходімо.

- Беру сірий. Синці на його фоні видно менше.

- Нарешті.

- Не знав, що шопінг тебе втомлює.

- Не звертай уваги просто ходімо уже додому. Я просто заздрю твоєму ентузіазмові.

- А що ми даруємо?

- Чудовий подарунок.

- А по конкретніше ? В тебе є ж гроші?

- Так. – Я оплатила костюм. Навіть не думаючи, про що подумають милі громадяни.

- О, якось ніяково вийшло. Хоча не можу сказати, що це не приємно. – Додому я приїхала таки з дещо сіпаючим оком. Чай я таки собі зварила. Щось видно я занадто довго жила самотньо і спокійно, а то дивлячись на Єрмолаєва мій день закінчувався бажанням убивати. Я принесла йому мазь і чай на ніч.

- Чай і намасти синці.

- Слухаюсь.

На другий день я таки витратила досить багато часу, аби виглядати добре, все ж старалась для друга дитинства. Накрутила волосся, навіть навики нанесення макіяжу згадала.

-Відьма з мітлою тебе ще довго чекати? – Видно таки втратив терпець мене дочекатись Єрмолаєв. І я в останнє кинувши погляд в дзеркало зрозуміла, що виглядаю я добре. І все на наступний стук в двері я їх відкрила, якусь мить Адам залишився з піднятим кулаком. Чорт, а костюмі він виглядає досить імпозантно, синці нікуди не ділись, але якогось шарму вони йому додавали.

- Я зрозумів, чому дядя на тебе повівся. – Я мовчки проковтнула його слова, власне, як багато років до того я так робила.

- Тоді ходімо. – Навіть посмішку видавила. По дорозі захопила коробку, зміст якої я так і не розкрила. Мій подарунок я була певна сподобається і Іллі і Вікторії. З вибором я правда натомилась. Мій подарунок мав бути не надто дорогим інакше Ілля його у мене не прийняв би. Не надто нудним, не надто практичним, романтичним (в цьому випадку могла Віка щось не правильно зрозуміти). Я положила коробку на заднє сидіння і сіла за кермо. Поганець мовчав, що радувало, то ж дорога виявилась приємною. В містечку було три ресторани і якщо один з них нагадував ностальгію за радянськими часами, то ще один був весь з дерева і біля лісу до якого вела смужка чудової дороги, ще один відзначався помпезністю просторі зали, площадка для танців, і все це просто тонуло в розкоші живих квітів, які якимось дивом переживали усі святкування. Я знайшла місце де приткнути машину, підхопила коробку і пішла до залу. Єрмолаєв йшов слідом, розглядаючи екстер’єр та інтер’єр ресторану «Смородина».

- Як усе мило. – Прошепотів він встигнувши по дорозі вхопити у офіціанта бокал шампанського. – Нарешті поганенька, але випивка.

- Тільки спинись вчасно. – прошипіла я і пішла вітати наречених. Моє привітання було щире і коротке Ілля та Вікторія, яка мала просто приголомшений вигляд, подякували, я подарувала подарунка. Церемонія була також дуже милою, а головне короткою. Наречена була неймовірно гарною, це тільки Ілля вів себе так наче та краватка от-от його задавить і час від часу намагався її потягати в різні сторони. Але парою вони були чудесною. Адама я бачила периферійним зором і з неодмінним бокалом в руці. Посмішкою чеширського кота він очаровував білявку, що ледь вийшла з підліткового віку. Розважався як міг. Більшість гостей я знала, незнайома була лише з далекими родичами, і дітьми, які швидко виросли, але батьківські риси у них з деяких яскраво проглядалися. Дивно якось пам’ятати дорослого і бачити його зменшену копію у вигляді дитини. За деякими справді було цікаво спостерігати. Як дивно нас доля розносить усіх по житті. Я побачила багато своїх однокласників. Деякі з них вже були досить таким огрядними людьми. У когось було троє дітей, а хтось піднявся до високих посад. Одружувались, розлучались у когось життя насичене подіями у когось тихе монотонне. Скільки людей стільки і долей.

- Про що задумалась? – Я здригнулась, видно і справді якось глибоко закопалась в думки. Біля мене стояв мій однокласник Сашко з яким ми не бачились років з три, він виїхав в столицю на заробітки і так там і залишився, сюди приїздив тільки на якісь великі свята. З тоненького хирлявого хлопця, він перетворився на вже лисого, пузатого дядечка.

- Так задумалась, як час швидко летить.

- Оце вже точно. День непомітно як пробігає, за ним весна, літо просто пролітає, якось може це час став швидше рухатись, здається в дитинстві все було повільніше.

- Да.

- Як тобі живеться?

- Живу в будинку бабусі. Працювати ще не хочеться,отже добре.

- Ти б може заміж би сходила?

- Саш, іди ти в баню з своїми порадами. – Беззлобно сказала я.

- Та не злись, я ж за тебе переживаю.

- З чого це?

- Молода, вродлива і заточила себе на край світу.

- Абсолютно точно і добав ще , що навіть не на дієті. А як твої?

- Син в школу ходить, донька тільки в цьому році піде, Віра дома сидить, ще ж в школу водити потрібно, то я й сказав діти повинні одного з батьків бачити дома. А я кручусь, як завжди.

- Зрозуміло. – Саме в цю мить я почула дзвін розбитого скла і вчасно повернулась, щоб побачити , як Єрмолаєв на майданчику для танців про щось сперечався з кремезним хлопцем після чого той його штовхнув, не координуючи своїх рухів Адам полетів на підлогу. – Вибач – Прошипіла я Сашкові і кинулась до поганця. Від нього несло спиртним. Я допомогла йому піднятися і вивела його на вулицю. Я була така сердита, що цього ідіота хотілось просто вдарити.

- Ти прямо фея. Прилетіла по першому виклику.

- Помовчи. – Я посадила його в машину, пристебнула ремінь і занадто сильно хлопнула дверима, моєї машини. Обійшла і сіла за кермо. Я була зла, але з п’яним немає розмови.

- Ми що уже покидаємо розваги?

- Так.

- Шкода, мені тільки стало весело. – Я мовчала. Толерантність – це коли задниця червона від злоби, а голова посміхається і киває.

}-BONIS NOCET, QUI MALIS PARCIT- хто дурних людей щадить , той хорошим шкодить. }BREVIS IPSA VITA, SED IN MALIS FIT LONGIOR} - саме життя коротке, але в бідах здається довгим. – Прошипіла я. }

І так пройшов пекельний тиждень. Поганцю ставало краще і всю свою енергію і ентузіазм він направляв на те, що б довести мене до сказу.

- Злата? Є, хто дома? – Знадвору пролунав звучний рик.

- Чим же я так завинила? – Простогнала я і пішла на веранду. На веранді зручно влаштувавшись в моєму кріслі гойдалці сиділа тучна жінка і обмахувалась, як помелом моєю книжкою.

- Любов Василівна! Доброго дня! Якою долею?

- А, от де ти. А то вже зву, зву сил немає, яка спека на дворі стоїть.

- Чаю? Компоту?

- Давай компот неси. О, то люди таки правду кажуть. Завела таки молодого жеребця. – І Любов Василівна розпливлася в щасливій посмішці при вигляді Єрмолаєва, який щойно повернувся зі ставу. З його мокрої голови на футболку все ще капала вода, а на лиці була явна зацікавленість, яка при словах про жеребця проста таки переросла в нахабну чоловічу перевагу.

- Який же він жеребець, так доходяга. – З не менш радісною посмішкою відповіла я і пішла за компотом.

- Вона соромиться. Така пустунка. – Вслід почула я від Єрмолаєва.

- Напад поносу би на тебе. – Відповіла я. І прихопивши глечик з стаканами вийшла на веранду. Щедро наповнила один і простягнула Любов Василівні. В німому запитання глянула на Єрмолаєва.

- Я все чув. – Потисла плечима і налила собі компоту.

- Гарячий хлопець. Тільки кривиться чогось. – Любов Василівна пильно розглядала Єрмолаєва.

- То у нього нервовий тік. Хворобливий він. – Тут же пояснила я.