Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Підійдіть всі до мене і захопіть наші речі, якщо все зроблено правильно, ми зараз вирушимо в нашу останню подорож між світами.
Потім глянув на володаря Акварії і подякував йому за допомогу, адже все що він зараз робив, підказав йому саме він. Валером кивнув своєю риб’ячою головою і пірнув у басейн. Хлопець розгорнув старий папір і уважно подивився на незнайомі знаки.
-- Як, ти його читатимеш? Тобі ж незнайомі ці письмена. — стурбовано спитав Мозус.
Карол не відповів, а продовжував вивчати свиток. Він повільно повертав його перед очима і раптом знаки почали набувати знайомих обрисів, слова самі собою полинули з горла. Суміш, що приготував Карол стала нагріватися і парувати. Хлопець не зупинявся, він вже не дивився на папір, наче знав написане на пам'ять, його очі були закриті, а голова відхилена трохи назад. Пару ставало все більше, і більше, він заповнив все приміщення, нічого вже не можна було роздивитися. Нарешті, Карол, замовк і пара потроху розвіялась.
15
-- Дивіться, зірки. – прошепотіла Мілена.
Друзі позадирали голови і побачили усіяне маленькими, яскравими цяточками, небо. Очі поступово звикли до темряви. Мандрівники почали розрізняти обриси дерев і кущів. Під ногами був твердий, без порослі грунт, здається дорога.
-- Кароле, тобі вдалось!— хлопнув долонею по спині товариша, Теймур.
-- Ти, дійсно справжній чарівник!— підтримав вугляра, Капер.
-- Нам треба з’ясувати, чи туди ми втрапили. — остудив їх, ватажок. — Якщо туди і в потрібний час, то у нас усього два дні і треба поспішати.
У далині замерехтіли вогні смолоскипів, почувся кінський тупіт і вигуки людей.
-- Я впізнаю цей говір. — сказав Мозус.-- Швидше ховайтеся за кущами, це горяни. Нам зараз не варто потрапляти їм на очі.
Друзі послухали ватажка і хутко сховалися у кущах. По дорозі проїхав невеликий кінний загін. За ним ішли піші воїни, вони щось жваво між собою обговорювали. Двоє з них відділилося від решти вояків і направились до заростів, за якими ховалися мандрівники. Вони підійшли майже в притул. Теймур витяг меча і приготувався до бою, але Мозус притримав його і заперечно похитав головою. Горяни справили нужду і побігли доганяти своїх, мандрівники з полегшенням зітхнули.
-- Хто небудь розчув, про що говорили солдати?— спитав ватажок у своїх товаришів.
-- Вони казали про велику битву, що станеться на світанку. — відповіла Мілена.
-- Ми втрапили вчасно?— поцікавився Шутім.
-- Так. А ви знаєте, що в цій битві брали участь і Каролів батько, і Міленин, і я.
-- Як дивно виходить, Мозусе, ти зараз і там і тут. — посміхнувся Теймур.
-- Справді дивно. Так дивно, що навіть не збагну, чи насправді це зі мною відбувається, чи я може сплю.
-- Тоді, ми спимо всі разом. — додала Міла.
-- Давайте, не будемо затримуватись, у нас ще довга дорога. — по торопив товаришів, Карол.
Мандрівники рушили у той же бік, куди пішли вояки. Вони не ризикнули іти по дорозі, бо зрозуміли, що находяться в тилу у ворога і можна легко потрапити в халепу, а це їм було не потрібно.
-- Добре, було б, роздобути коней. — підкинув ідею, Плато.
-- Вірно мислиш, друже, але це буде не легко зробити, та все ж спробуємо. — підтримав його ватажок.
Далі ішли мовчки, прислухаючись до того, що діється навколо. Тупіт коней і голоси горян давно стихли і мандрівники чули лише власне дихання і биття схвильованих сердець. Почало розвиднятися. По переду завиднілися якісь хати, мабуть то було селище.
-- Нам туди не можна, там ворог. — попередив Мозус. — Будемо обходити. Може пощастить і ні на кого не натрапимо.
-- Але ж, у селищі, можна добути харчі. — нещасним голосом заскиглив, Шутім.
-- Ми всі голодні, та життя важливіше, а харч ми десь роздобудемо. — заспокоїв малого прожеру, Плато.
-- Харчі, це і є, життя!— патетично, закінчив розмову коротун.
Маленький загін обережно обійшов селище і піднявся на високий пагорб, за ним простяглася широка і рівна як долоня долина. Саме це місце і вибрали два ворогуючі народи, для вирішальної битви. Мандрівники побачили, як війська каурданців і махтеріанців рушили на зустріч один одному. Це було водночас і захоплююче, і страшне видовище. Все змішалося в одну купу. Колючи і рубаючи ворога, воїни намагалися здобути перемогу для свого війська. Не було значення на чиєму боці вони воювали, всі однаково були жорстокі і немилостиві. Нікому у цій різні не було пощади.
-- Який жах. — висловила свої відчуття Міла.
З нею були всі згодні.
-- Як дивно бачити бій, у якому сам приймав участь зі сторони, та ще й через стільки років. — задумливо промовив Мозус.
-- Друзі, дивіться, он стоять коні. — звернув увагу товаришів, на загорожу зі скакунами, Шутім.
-- Ці коні належать махтеріанцям, пішли підійдемо по ближче. — сказав Мозус.
Мандрівники, обережно, не привертаючи уваги спустилися в долину і наблизились до загону з кіньми.
-- Чекайте на мене тут. — наказав Мозус, а сам десь побіг.
-- Куди це, він?— здивовано спитав Шутім.
Інші, теж розгублено пожимали плечима. Невдовзі ватажок з’явився з кількома зеленими стрічками у руках.
-- Це, знак належності до війська Махтерії. Ми їх одягнемо і переїдемо через долину з їхнього боку. За коні я теж договорився, їх охороняє мій знайомий. Правда мені довелося сказати, що я батько того Мозуса, якого він знає. Все ж, я сам з собою, мабуть таки дуже схожий!
Друзі повеселіли, лише Карол про щось напружено думав і не звертав уваги на те, що сказав Мозус.
-- Кароле, ти чого?— поцікавився Шутім.
-- Ви ідіть і чекайте на мене, між отими двома пагорбами. — показав хлопець на інший бік долини.-- А я, навпростець. У мене тут є справа.
-- Кароле, це небезпечно! Там іде бій і тебе можуть поранити!— спробувала зупинити, його Міла.
Та він не хотів нічого чути, лише махнув рукою і побіг просто у саму гущу битви. Друзі подивилися йому в слід і пішли по коні.
-- Не хвилюйся, Міло, хлопець знає що робить. — заспокоював дівчину ватажок, але сам хвилювався не менше.
Карол вже був у гущавині бою, з усіх боків дзвеніли мечі, чулись вигуки і лайка, стогнали поранені. Хлопець тримав і свого меча напоготові, але в бійку не встрявав. Він напружено видивлявся, таке знайоме і рідне обличчя. Несподівано йому перегородив дорогу каурданець. На вигляд, він був трохи старшим за Карола, але майже такої ж, постави. Він замахнувся мечем, та юнак вже був напоготові. Леза схрестилися в повітрі, аж іскри полетіли. Карол тільки зараз відчув, всю майстерність батькової науки, він спритно володів мечем і розумів тактику бою. Ворог скоро зрозумів, що даремно його зачепив, та все ж не відступав. Карол не хотів його вбивати, він улучив момент і вдарив хлопця по голові рукояттю, той впав на землю, а юнак побіг далі. Ще кілька разів, йому доводилось вступати у бій з горянами і кожного разу він виходив переможцем. Карол біг навмання, він відчував, що ноги, самі винесуть його туди, куди треба і не помилявся. Попереду він побачив двох дужих воїнів, що билися між собою. У юнака затремтіли ноги і серце закалатало мов скажене, він бачив свого батька живого, молодого і сильного. Саме для цього він і біг сюди, ризикуючи власним життям. Карол накинув на голову каптур, щоб не видно було обличчя і рушив у перед. Він побачив, як батько позадкував від свого ворога, перечепився за убитого вояка і упав. Горянин заніс над ним свого велетенського меча. Розуміючи, що не встигне добігти, Карол вихопив кинджал і кинув. Ніж влучив, якраз ворогові проміж лопаток. Вояк хитнувся, меч випав з рук і він рухнув на землю. Підбігши до батька, Карол не рішуче зупинився, він не знав що йому сказати, а лише дивився на нього і посміхався. Зараз хлопець був упевнений, що ризик, якому він себе піддав, був вартий цієї зустрічі. Сарман навіть ще не знає, що у нього колись буде син, а він уже стоїть перед ним. Карол нахилився і витяг кинджал з мертвого тіла і вже намірився іти, коли несподівано почув за спиною рідний голос:
