Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Пішли далі. Стіна і справді потроху ставала нижчою і друзі вже намірились через неї перелазити, коли раптом вона ворухнулась і трохи піднявшись у гору ляпнула по воді, розкидаючи водоспад бризок. Від несподіванки, мандрівники поприсідали і завмерли.
-- Отакої! А, яка ж тоді голова?— прошепотів Плато.
-- Краще спитай, де та голова. — також пошепки відповів, Теймур.
-- На іншому боці хвоста. — пожартував болотник.
-- Ага! — не зрозумів жарту Мозус. — Тоді пішли назад.
-- Нетреба назад, пройдемо ще трохи у цьому напрямку. — заперечив Карол.
Його послухали і через кілька метрів, відчули у повітрі, їдкий сморід. Це був подих слактора. Голова чудовиська була десь зовсім поряд і ось нарешті друзі, її побачили. Першої миті, від подиву і страху, вони втратили здібність рухатись і розмовляти, то була не голова, а наче, скеля з зубами.
-- Ну, як будемо діяти. — тихо спитав Капер. — Одне його ікло, завбільшки з мою ногу, перекусить і не відчує!
-- Так просто, його не вбити. — погодився Мозус.
Поруч знову випірнула луската істота.
-- Треба відійти у бік, у дракона гарний нюх. — сказав Карол.
Та було вже пізно. Морське чудовисько поворухнулось і відкрило жовті очі. Не відомо, чи побачив він крихітних створінь, що стояли просто перед ним, але раптом він підняв свою страшну голову до неба і закричав. Від того крику, у мандрівників позакладало вуха, а по гладкій воді, пішли брижики. Зубаста скеля хитнулась і стрімко почала падати в низ, якраз прямо на мандрівників. Як по команді, вони кинулись урізнобіч і ледь встигли врятуватися. Голова, зі страшним плескотом, упала за їхніми спинами. Чудовисько почало принюхуватись, воно відчувало у воді, незнайомий для нього запах. Так не пахла жодна океанська істота.
-- Сплячим, як червона ящірка, він нам не дістався. — вже на повний голос проказав Плато.
Дракон повернув голову у їхній бік і почав готуватися до нового нападу, піднімаючи свій зміїний тулуб над водою. Знову мандрівникам довелося тікати, щоб не бути розчавленими.
-- Здається, на мілині, він не надто повороткий. — вигукнув Теймур, щоб його за цим шумом , почули друзі. — От якби, на нього залізти!
-- А, що потім? З гори, ти, його однаково не вб’єш, а до горлянки не дістанешся, він тебе розчавить. — заперечив йому Капер.
Тим часом морський дракон, знову підіймав свою голову. Вугляр вхопив Капера за руку і разом з ним відскочив у бік.
-- Правильно! На мілині не зможу, треба його виманити на глибоке. — пояснив свій план Теймур.
-- Ти чудово придумав!— погодився з ним Карол. — Акваріанці нам допоможуть!
-- Це, вони тобі сказали?
-- Мабуть!
-- Якщо, ні в кого іншого плану не має, давайте спробуємо. — сказав Мозус.
-- Але як це, зробити?— розгублено спитав Плато.
-- Спочатку, треба сховатися, щоб не відвертати увагу слактора на себе, а наші рибо голові друзі, все зроблять самі. — пояснив Карол.
-- Куди сховатися?
-- Під воду!
Набравши в легені повітря, мандрівники пірнули. Акваріанці повискакували з води і почали дразнити дракона, той попався на цю уловку і посунувся за ними, він знав як полювати на тих, хто живе у воді. Мозус, та його команда не гаяли часу, коли по біля них посунуло здоровенне тіло слактора, вони один за одним здерлися на нього, чіпляючись за плавники. Дракон опинився на глибині, лускати істоти, все ще відвертали його увагу на себе. Мандрівники прив’язали до плавника мотузки і спустилися у воду, по обидва боки голови чудовиська. Вони били його мечами доки в них вистачило сили. Кров дракона закрасила навколо всю воду в червоний колір. Від нестачі кисню у них паморочилося в головах, та друзі не зупинялися. Вони розуміли, другого шансу у них не буде, треба закінчити все одразу. Від болю чудовисько вискочило із води і замотиляло головою, розкидавши своїх ворогів на всі боки, а потім попливло назад, до острівця. Карол виплив на поверхню води. Залишившись сам в цьому тумані, хлопець не знав в якому напрямку пливти. Він за панікував, та на виручку до нього підплив лускатий друг. Карол поплив за ним і невдовзі об’єднався зі своїми друзями, яких до купи, теж зібрали, океанські жителі.
Вибравшись на мілину, друзі побачили, як в передсмертних судорогах звивався слактор, розмазуючи кров, по всьому своєму тілі. Та сили поступово полишали його. Він рухався все повільніше. Мандрівники обережно виходили із води, але наблизитись до дракона , поки що, не насмілились. Теймур і брати, рушили вздовж тіла в бік голови, а Карол і Мозус залишилися на місці і це виявилося їхньою помилкою, помираючий дракон, в останній своїй конвульсії, ударив хвостом і влучив прямо в бік ватажкові. Підлетівши кілька метрів у гору, Мозус, усією масою свого важкого тіла, упав на гостре каміння острівця поруч з мертвим слактором.
-- Мозусе! Ні!
Карол біг до свого друга, розтинаючи ногами, важку морську воду, час навколо нього, наче зупинився і йому здавалося, що він майже не рухається. Сильний , тупий біль здавив груди, не даючи дихати. Товариші почули його крик і кинулись назад, на допомогу. Мозус лежав між камінням, а Карол намагався привести його до тями. Сам не усвідомлюючи того, Мозус замінив йому батька і втратити, ще і його, для хлопця було великим горем. Від розпачу, він став сам не свій. Теймур намагався заспокоїти Карола, та марно, юнак упав чоловікові на груди і заридав. Несподівано він затих, наче втратив свідомість. Друзі хотіли його віднести в сторону, та зупинилися і завмерли від побаченого. З пальців, у Карола пробивалося світло і наче розтікалося по всьому тілу Мозуса , насичуючи кожну його клітинку. Рани почали закриватися і чоловік почав дихати. Заворожені цим видовищем, мандрівники боялися поворухнутися, щоб не завадити Каролові. Та ось, сіяння зникло, а хлопець так і залишився лежати. Ватажок відкрив очі і здивовано роззирнувся. Побачивши непритомного Карола і плями крові на своєму одязі, обхопив його своєю сильною рукою і обережно поклав поряд :
-- Кароле, хлопчику, що з тобою?— стурбовано спитав, він .—Я пам’ятаю, мене вдарив хвостом слактор, його, що, теж зачепило?
-- Заспокойся, Мозусе, з хлопцем все буде добре. — обізвався до нього Капер. — Він втратив багато сили, рятуючи тобі життя.
-- Моє життя? А, хіба, це не Каролова кров, на моєму одязі, адже я не поранений.
-- Тепер, ні. Хлопчина залікував твої рани. Мабуть від розпачу, який він відчув, втративши тебе, проявилися його сили, про які говорила Марса.
Ватажок з ніжністю подивився на знесилене тіло юнака і обережно поляпав його по щоці:
-- Карол, друже мій дорогий, отямся.
Хлопець відкрив очі і притулившись до широких грудей старшого товариш, заплакав наче дитина:
-- Мозусе, ти живий. — крізь сльози проказав він.
-- Ну , годі тобі. — розгубився чоловік і поляпав друга по спині.
Нарешті всі заспокоїлись. На них чекало ще багато роботи. Вони пішли до голови дракона і видовбали йому око, воно виявилося великим і важким. Поклавши здобич на рядно, мандрівники поволокли його до свого дивного човна. Повернулися чоловіки, до підводного будинку виснажені, але задоволені собою. Їм вдалося добути останній інгредієнт до чарівного зілля. Тепер справа за Валеромом. Він вже чикав на них, разом з Мілою і Шутімом.
-- Нарешті ви повернулися! — радо вигукнула дівчина, коли друзі зайшли у відчинений прохід.
Вона обняла всіх по черзі , а Карола поцілувала.
-- Дуже приємно, коли на тебе чикають. — прошепотів він, їй на вушко і поцілував у відповідь.
-- Валероме, Кароле, беріться до справи, нема часу на люб’язності. — сказав ватажок і в очікуванні глянув на хлопця.
-- В цій кімнаті є все, що нам потрібно. — почав приготування, Карол.
Він знайшов у приміщенні посудину і вилив в неї рідину з ока, потім розтер на порох крило морфіна і теж всипав туди. Останньою впала в посудину шерсть червоної ящірки. Карол робив все це, навіть не замислюючись над своїми діями. Підійшла черга до закляття. Хлопець дістав його і глянув на Валерома, потім погукав своїх друзів:
