Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Треба знову розійтися, як там, на горі. – запропонував Теймур. — Брати підуть разом, я з Каролом і Міленою, а Мозус з Шутімом.
Ніхто не сперечався і пошуки оновилися.
Брати обережно просувалися в перед, але нікого не помітили і послабили свою пильність. В такому небезпечному місці, цього ніяк не можна було робити, вони почули по зад себе, якийсь шурхіт. Блиснуло яскраве світло. Капер зупинився і випустив з рук світильника.
-- Як, ти так не обережно. — дорікнув Плато, братові, але той не обізвався.-- Капере, ти чого мовчиш ?
Знову Плато не почув відповіді, йому стало моторошно. Хлопець опустився на коліна і навпомацки став шарудіти по підлозі і наткнувся на братову руку. Він потяг за неї, та Капер не ворухнувся. В передчутті страшного лиха, болотник підсунувся ближче і при підняв нерухоме тіло. Вся спина брата, була залита липкою рідиною, а між лопаток тирчав, холодний, металевий кілок. Плато не тямлячи себе, закричав з усієї сили, що була в його легенях, наче хотів видихнути з себе життя. На цей крик прибігли решта мандрівників і принесли з собою світло. Вони побачили те, чого б краще, ніколи не бачити. На кам’яній підлозі сидів Плато, він обнімав скривавлене братове тіло і плакав мов дитина. У Капера зі спини, тирчав великий ніж. Розгледівши крізь сльози своїх товаришів, болотник показав рукою на вузький прохід у стіні.
-- Він, десь там, ми не побачили цього проходу. Він напав з заду.
-- Мілено, залишися тут. — наказав Мозус. — Решта за мною.
Залишивши дівчині світло, чоловіки кинулися навздогін за вбивцею. Та знову зосталися не з чим. На них чикав, справжній лабіринт.
-- Що, далі?— несміливо запитав коротун.
-- Те, що і раніше, шукати. — відповів Мозус. — Ти підеш зі мною, а Теймур з Каролом у іншому напрямку. Будьте обережні, ми не до оцінили, цю людину, це справжній ворог, лютий і підступний. Не встигли хлопці відійти, як наштовхнулись на невисокого, миршавого чоловічка, трохи вищого за Шутіма. Він тримав у руці сяючий, рожевий камінь. Друзі оторопіли від несподіванки, а чоловічок кинувся тікати. Теймур отямився першим і побіг на вдогін. Постать з каменем зникла за поворотом, вугляр не розмірковуючи за нею і з розгону налетів на сильний удар, ногою в груди. Відлетівши до стіни, він вдарився головою і майже непритомний посунувся на підлогу.
-- Як, ти, друже?— підбіг до нього Карол.
-- Могло бути і краще. Не зволікай, доганяй його, але будь на чеку, він хоч і невеликий, та сильний і вправний.
-- Та я, бачу.
Карол побіг далі за рожевим сяйвом. Чоловік тікав вниз по сходах, та раптом зник з очей, та це хлопця не зупинило, він продовжував бігти. Коли до кінця сходів залишилося кілька ступень, хлопець за щось перечепився і сторчакнувши, покорився в низ. Лише дивом, він нічого собі не зламав. Від болючого удару, він деякий час не міг поворухнутися, несподівано побачив над собою, зловісно-усміхнене обличчя і занесену для удалу, важку палицю. Хлопець смикнувся у бук, палиця просвистіла по біля вуха і гупнула об підлогу. Не чикаючи наступного замаху, Карол відштовхнувся і вскочив на ноги. Він кинувся на ворога і збивши з ніг, притис до підлоги. Нарешті підоспіли Мозус, Теймур і Шутім, гуртом вони зв’язали чоловічка. Коротун уважно подивився йому в обличчя і здивовано вигукнув:
-- Друзі, це ж верховний жрець з храму Норка! З того храму, де нас хотіли принести в жертву.
-- А й, справді! Тільки, ще молодий!— погодився з ним Карол.
Чоловік не розуміючи про що ідеться, гордо підняв голову і сказав:
-- Бог Норк, великий Бог. Всі, хто вірить у Нього, хто служить Йому, тим будуть подаровані великі блага на цьому світі і вічне блаженство, на тому. Це правда, я залишився сам, всі мої брати по вірі, разом з верховним жрицем, принесли себе в жертву дітям мого Бога. Тепер я в цьому храмі, головний жрець і хранитель Каменю Сонця. Той хто ним володіє, може вільно ходити в ночі і діти Норка його не зачеплять. Приєднуйтесь до мене, ви станете моїми помічниками і матимете все, що забажаєте.
Чоловіки, як заворожені, дивилися йому в очі, не маючи сили відвести погляду.
-- Розв’яжіть мене, ми разом створимо новий храм і будемо панувати на великій землі. — продовжував жрець. Мозус, сам не розуміючи що робить, потягся до мотузки і перерізав її. Карол перший прийшов до тями, мабуть його сутність допомогла, він відштовхнув Мозуса, та було пізно. Полонений, вже був вільний, а товариші ніяк не могли отямитись.
-- Що відбулося?— спитав Мозус —Я нічого не пам’ятаю.
-- Цей чоловік, володіє гіпнозом, але розповідати ніколи, треба його наздогнати.
Карол, першим кинувся навздогін, інші теж не заставили себе чикати і побігли слідом. Жрець біг з усієї сили, в лабіринтах підземелля, легко було сховатися. Він чув позаду тупіт ніг, які кожної хвилини ставали все ближче і ближче. Та мабуть від поспіху, він повернув не там, де хотів і опинився перед ямою-жертовником. Жрець сам себе завів у пастку. В його голові, миттєво визрів зловісний план. Він повернувся обличчям до своїх переслідувачів і тримав камінь на витягненій руці. Коли мандрівники підбігли він сказав їм:
-- Ви, ніколи не отримаєте те, по що прийшли. Я приношу себе в жертву і забираю Камінь Сонця з собою, ви не дістанете його з нори шорхів.
Жрець зробив невеликий крок назад, але мабуть не розрахував відстань, адже він зовсім не збирався стрибати. Нога шурхнула в пустоту, він усім тілом хитнувся назад, камін злетів у повітря і впав з іншого боку ями, а жрець з невимовним жахом на обличчі, полетів у низ. Він навіть не закричав. На днові страшної ями, його вже очікували ті, кому він так віддано слугував. Друзі подивилися у низ, але нічого в чорній пітьмі не побачили, лише почули, як бенкетують шорхи.
-- Яка страшна смерть. — зітхнув Карол.
-- Він, на це заслужив. — без крихти співчуття, мовив Теймур.
-- Так. – погодився з ним Мозус. — Та зараз, треба думати про інше. Як ми діставатимемо Камінь Сонця?
Шутім побачив під стіною, довгу дошку, мабуть вона і слугувала містком на іншу сторону ями. Він указав на неї друзям. Ті уважно роздивилися знахідку коротуна.
-- Ця дошка, дуже стара і трухлява, вона нікого з нас не витримає. — оцінюючи знахідку Шутіма, сказав Карол. — Мабуть нею, вже давно не користувалися.
-- Але ж, можна спробувати. Яма широка і перестрибнути на інший бік ми не зможемо. — не відступав Шутім. —Я найлегший з вас і спробую по ній перейти.
-- Ти мабуть забув, що боїшся висоти. — нагадав йому, про страхи Теймур.
-- Так, боюсь. Я багато чого боюсь. – погодився малий. — Але, за ради порятунку людства, готовий ризикнути.
-- Добре. — погодився Мозус. — Ми прив’яжемо до нього мотузку і якщо дошка не витримає, швидко витягнемо.
Шутім тримався як справжній герой. Він зупинився біля вутлого переходу і обернувшись до друзів сказав:
-- Ще, на початку нашої подорожі, Орнагул сказав, що в кожного з нас є своє призначення, мабуть це, моє.
Він пішов. Спочатку все було добре. Шутім намагався не дивитися в низ, але підступні ноги, все ж тремтіли. Несподівано дошка злегка затріщала, коротун завмер.
-- Може вернешся назад?— спитав Мозус.
-- Ні. Піду далі.
Він обережно рушив далі і ось він, майже, на іншому боці, та мотузка виявилась закороткою. Малий вирішив її відв’язати. Він хотів акуратно покласти її поверх дошки, та вона вислизнула з рук і впала до низу.
-- Ну і що ти наробив?—з докором, спитав у нього, Теймур. —Я тепер не зможу тобі її знову перекинути.
-- Та, нічого якось воно буде. — зітхнув Шутім і за кілька кроків вже був на іншому боці.
Піднявши камінь, він перекинув його друзям, а сам вирушив у зворотному напрямку. Як вугляр не старався, мотузку зміг докинути лише до середини дошки. До неї, малому залишилося кілька невеликих кроків, він вже і руку простяг, щоб ухопитись, та підступна кладка, все ж не витримала і переломилося. Наче у вісні, не розуміючи, що відбувається, Шутім полетів у кляту яму. Друзі нічим не могли йому допомогти, вони стояли і дивилися, як їхній товариш зникає у пітьмі. На них, в останнє, дивилися здивовані очі Шутіма, а потім їх поглинула темрява. Убиті горем і розгублені, чоловіки стояли на краю ями. Вони ніяк не могли отямитись. Дві страшні втрати, за такий короткий час. Ніхто не в силі, спокійно пережити таке. Мовчазні і похмурі, вони поверталися назад. Не побачивши між ними, Шутіма, Міла все зрозуміла і заплакала. Карол намагався її втішити, але не було таких слів, щоб заспокоїти цей біль.
