Десятий учень. Книга 1 (СИ)

--Давно, я так смачно не їв. — поплескав себе по животі, Шутім.

--Та ти ж казав, що після Шамількиних пиріжків, тобі вже нічого не смакує. — покепкував з нього Теймур.

--Годі розсиджувати, ми і так втратили багато часу, а до храму Норка, нам треба дійти завидно. Зараз на півострові, у ночі, це най безпечніше для нас місце.

Шлях і справді далекий, хоч і не важкий. В Стеркії було багато накатаних доріг, одна з них і вела в потрібне мандрівникам місце. На своєму шляху, друзі бачили сліди діяльності підземлян, зруйновані і спустошені селища. І кожного разу, проходячи крізь них, вони згадували своїх рідних і друзів, що загинули від цієї погані. Карол згадував родину і його остання з нею прощання. Навіть зустріч з живим батьком, не стерла ці спогади. Мозус пригадав своїх близнюків і тільки міцніше стис рукоять меча. Невимовна лють світилася в його очах. Мілена торкнулася його руки:

-- Дядьку Мозусе, не треба сумувати. Ми їм помстимося, я знаю, ми зуміємо.

-- Так дитино, звісно. — тихо відповів ватажок.

Сутінки згущалися, у далечі з’явилися обриси храму, та до нього ще було далеко.

-- Прибавте ходу, бо будуть нам не переливки, коли повилазять шорхи. — підганяв друзів Капер.

-- Та ми, пам’ятаємо, братику!— сказав на те, Плато, а сам мимо волі прибавив швидкості.

Друзі вже майже бігли. Навколо їхнього маленького загону, вже ворушилися злі тіні, то віддаляючись, то підкрадаючись ближче. Ось і ворота храму.

-- Я гадав, що храм пустий, а ворота замкнені з середини. — чомусь пошепки, сказав Карол, наче боявся когось розбудити.

-- Так, це дивно, але нам потрібно їх швидше відчинити, поки шорхи, ще не осміліли і не напали на нас. — висловив і свою думку, Теймур.

Він не чикаючи, що вирішать його товариші, підстрибнув у гору і вчепившись руками в ковані прикраси воріт, спритно наче кішка, подерся в гору. За спинами мандрівників зашурхотів гравій, всі як по команді вихопили зброю і приготувалися до бою. Нічні створіння були зовсім близько. Вже чулося їхнє дихання і попискування. Та ось ворота скрипнули і відчинилися.

-- Молодець, хлопче!— гукнув Теймурові, Мозус розмахуючи мечем, щоб налякати наближаючихся шорхів і пропускаючи попередь себе своїх товаришів. Як тільки він зайшов сам, мандрівники швиденько закрили прохід і засунули засув. Вони опинилися на широкому, кам’яному подвір’ї, посеред якого стояла статуя бога Норка.

-- Яке тут, все мені знайоме. — промовив Шутім і підняв голову в гору, щоб роздивитися храм. Раптом в одному з віконних пройомів, він побачив світло.

-- Гляньте, братці! В середині хтось є!

-- Так, ми це вже зрозуміли. Зараз розберемося, хто тут хазяїнує.

Вхідні двері до самого храму, відчинилися легко, або їх забули замкнути, або навмисно залишили відчиненими. За дверима був суцільний морок.

-- Місячний камінь!— згадав Карол. — Він світиться у темряві!

Мозус розв’язав торбину і дістав камінь, яскраве зеленкувате світло, залило все навколо.

-- Це зовсім інша справа, з таким світлом, нам ніякі шорхи не страшні, чому ми раніше не здогадалися!— захоплено вигукнула Мілена.

-- Тепер ми зможемо, тут, все добре роздивитися. — погодився з нею Мозус.

Першою , на їхньому шляху, була тронна зала. В подібній , їх колись засудили на страту, в угоду Норку. Тільки тепер тут не бахкали барабани і стояла мертва тиша. Під високою стелею гулко відбивалися їхні кроки і навіть найтихіший шепіт, тут здавався гучним.

-- Ого-го-го. — закричав Теймур, задравши голову до гори і розкинувши руки у різні боки. Зала відгукнулась стоголосою луною. Від несподіванки, його друзі здригнулися.

-- Теймуре, ну що ти виробляєш?— суворо спитав, Мозус.

-- А, чого нам, тут боятися? У нас є світло, шорхи і близько до нас не підійдуть, а проти інших, у нас є зброя. — він витяг і показав усім свого меча.

-- Ну добре, сміливцю, тоді пішли далі. На скільки я пам’ятаю, нам треба вийти з відси і пройти трохи далі по коридору, там буде трапезна.

-- Я теж пам’ятаю цей шлях, а частували нас там непогано!— вставив і своє слово Шутім.

Зайшовши в середину кімнати, мандрівники побачили стіл, а на ньому горів масляний світильник, та стояла тарілка з залишками не хитрої вечері. Плато доторкнувся до посудини, вона була ще тепла.

-- Здається ми когось потурбували і не дали йому доїсти вечерю.

-- Тарілка лише одна, а це означає, що в храмі, крім нас знаходиться лише одна людина, але як її відшукати, якщо вона від нас ховається, а храм такий великий!— розгублено розвів руками Карол.

-- Напевно, цей хтось, знає де схований Камінь Сонця! Чого б це нам не коштувало, а ми повинні його відшукати!— сказав ватажок.

-- Нам треба розділитися. Ми з братом, візьмемо цей світильник і підемо ліворуч по коридору, а решта, праворуч. — розпорядився Плато. — Обдивлятимемось усі закутки, можливо десь і натрапимо на господаря.

-- Гарний план. — погодився Мозус. — Не будемо гаяти часу, в нас його обмаль.

Друзі розійшлися в врізнобіч. Храм і справді був величезний. Майже всю ніч бродили по ньому мандрівники, але так нікого і не знайшли, горішні поверхи були порожні, але ще, залишалося підземелля. Та щоб спуститися туди, потрібно запастися вогнем, одного Місячного каменю, було не достатньо. Мандрівники відклали, цю подорож до ранку, а поки, вирішили трохи перепочити. Вони всі зібралися в великій залі і посідавши на сходах, що вели до трону, стали розмірковувати, як діятимуть.

-- Гадаю, наш невідомий друг, ховається у підвалі, бо на горі ми його не зустріли. — висловив своє припущення, Мозус.

-- Мабуть ти правий. — погодився з ним Теймур.

-- А я, в цьому не впевнений. — раптом, обізвався Карол. — Пам’ятаєте, як з’явився біля трону верховний жрець. Він же не проходив через всю залу, а вийшов із за трону. Мабуть там є якась кімната.

Хлопець піднявся в гору і почав ходити навколо трону, шукаючи важіль, та нічого схожого не знаходив. Друзі вирішили йому допомогти. Коротун побачив звисаючу зі стелі, блискучу, ковану фігурку шорха і вирішив дістати її, він підстрибнув, але не зміг дотягтись. Побачивши його старання, на допомогу прийшов Капер. Хлопець потяг фігурку до низу і несподівано стіна відкрилася.

-- Отакої! Виходить, Шутім знайшов важіль, а ми шукаємо на підлозі і стінах, а він висить прямісінько перед нами. — засміявся болотник.

За стіною була кімната схожа на кабінет. Тут стояли шафи з рукописами і великий стіл, завалений свитками, чистими листами паперу і при належностями для письма. В кімнаті горіло кілька світильників. Карол заглянув в один з них, він був повний оливи.

-- Тепер, нам вистачить світла, обійти підземелля. – сказав він друзям.

-- Це добре. — кивнув головою Мозус. — Тільки я не розумію, світильники горять, а в кімнаті нікого не має. Якщо вхід один, то повз нас, він би не пройшов.

-- Ти правий. Значить тут, є ще один вихід. — підтримав його Перус.

-- Але де?— спитав Шутім. — Знову будемо шукати?

-- В тебе, це не погано виходить. — посміхнувся, до нього Теймур.

Натхнений цією похвалою, коротун, разом з друзями, почав вивчати кабінет. Він помітив біля одного зі стелажів, на підлозі дивні подряпини і показав їх Мозусові. Не довго розмірковуючи, ватажок потяг полицю на себе, за нею відкрився прохід. Вузькі сходи вели до низу.

-- Ну, що я казав. — обернувся ватажок до друзів. — Ось, ще один хід.

Взявши світильники, друзі почали обережно спускатися ідучи, один за одним. Нарешті вийшли до якогось коридору. Кам’яні стіни і підлога, надійно захищали його від вторгнення шорхів. Це мандрівників заспокоїло, вони могли вільно тут ходити. Жриці, що будували цей храм, не були дурнями. Вони хоч і слугували Норку і його створінням, та змогли убезпечити себе. За одним з поворотів коридору, друзі побачили рожеве світло, що швидко віддалялось.

-- Ви це, бачили?— спитав Мозус. — Здається ми наздоганяємо господаря, прибавте ходу.

Ватажок побіг у перед, та невдовзі зупинився, коридор розділявся на кілька проходів.