Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Як тебе звуть, юначе?
-- А, навіщо, це вам?
-- Хочу назвати твоїм ім’ям, свого майбутнього сина.
-- Тоді, назви його Каролом.
Сарман посміхнувся і махнув хлопцеві рукою, а потім зник з очей в пилу бою.
До місця зустрічі, Карол встиг, якраз вчасно.
-- Давай швидше, синку, поки на нас не звертають уваги. — гукнув йому Мозус.
За мить, хлопець уже сидів у сідлі і мандрівники, підганяючи скакунів, рушили в путь. Деякий час, вони ще чули відголос бою, потім все стихло. Дорога не була рівною, вона то круто підіймалась у гору, то стрімко бігла до низу, але верхи, друзі подолали її швидко. В черговий раз виїхавши з ями на пагорб, вони нарешті побачили море.
-- До перешийка, їхати ще далеко, а через воду, рукою подати. Он видніється беріг півострова. — це сказав Капер.
За морською гладдю, він з братом, бачили рідну землю, яку довелося покинути через клятих шорхів. Плато під’їхав до брата і обійняв за плече.
-- Не сподівався, знов, побачити Стеркію?— спитав він.
Капер похитав головою. Він не міг говорити, сльози душили горло і щоб не показати своєї слабкості, юнак пришпорив коня і поскакав до берега. Зараз він вже не був «болотником», а був вірним сином, своєї спаплюженої землі, готовий за неї віддати життя.
Майже біля самої води, стояло кілька рибальських хижок. Старий дід сидів на призьбі і курив люльку. Мандрівники спішились, підійшли до старого і привіталися.
-- Доброго дня, батьку!
-- І вам, того ж. — чемно відповів старий і примруживши око спитав. — Куди це ви направляєтесь? Всі наші чоловіки зараз на війні. Ви бува не дезертири?
-- У нас, діду своя війна. – відповів йому Плато. — Нам необхідно потрапити на Стеркію. У вас не найдеться човнів?
-- На півострів?— перепитав старий. — Та ви з глузду з’їхали! Там же якийсь жах діється. Підземна нечисть у ночі вилазить із своїх нір і пожирає все живе і ви хочете прямісінько їм у зуби?
Плато ствердно похитав головою.
-- Тоді, ви насправді божевільні. — зробив висновок дід . — Он там біля причалу, прив’язані кілька човнів, беріть який хочете, рибалити однаково немає кому.
Мандрівники подякували і пішли у напрямку, який їм показав дід. Справді, скоро побачили невеликий причал і кілька човнів біля нього. Вибрали найбільшого і взявши дві пари весел почали всідатися, аж раптом почули жіночий крик.
-- Що ж це діється? Серед білого дня грабують. Куди ж це ви, човна тягнете?
На березі стояла жінка у довгому сірому платті і боса. Вона кумедно підперла боки руками і всім своїм виглядом показувала, що нічого не боїться і за своє добро битиметься як левиця.
-- Та не кричіть ви так, добродійко. — спокійно обізвався до неї, Теймур. — Щоб узяти човна, ми спитали дозволу, он у діда, що курить люльку.
Старий і досі сидів на призьбі, чоловік зрозумів, що мова іде про нього і помахав жінці рукою, даючи зрозуміти, що все добре.
-- Ще, ми залишаємо вам, коней. Бо човна, мабуть не зможемо повернути. — продовжив розмову , хлопець.
-- А, куди ви вирушаєте?
-- На півострів.
Жінка нічого не сказала, лише похитала головою. Так вона і стояла на березі, поки її могли бачити друзі, що вже відправились у своє плавання.
Земля Стеркії, здавалось знаходиться зовсім поряд, але сильна течія заважала і відносила човен у бік. Ще й вітер здійнявся, і погнав по воді хвилі. Ніхто з мандрівників, не був справним веслярем і їм коштувало великих зусиль, утримувати човен у потрібному напрямку. Від сильної хитавиці, Мілу почало нудити.
-- Коли ж ми, дістанемось берега. Сил моїх вже немає, витримувати це гойдання. Скільки житиму, більше ніколи не сяду в човна.
-- Потерпи, трішечки. Ми вже майже припливли. Дивись, берег майже поряд. — утішав її, Карол. — Люба моя, ти ж ніколи не була плаксійкою.
Дівчина винувато потупила погляд і пригорнулась до юнака.
-- Її нудить від того, що ми голодні. — став на захисток дівчини, Шутім. — Мені, теж зле, два дні крихти в роті не було.
-- Не перебільшуй, друже. — посміхнувся до нього Мозус. — Це тобі лише здається!
-- Здається! Та я такий голодний, наче місяць не їв!— обурився коротун. — Хтось обіцяв добути харчі.
Шутім з докором глянув на Плато, малий і справді виглядав виснаженим.
-- Вибач, друже. Треба було спитати харчив у жінки, в селищі рибаків. Та якось з голови вилетіло. Та на березі щось придумаємо. Нарешті, вкрай виснажені, вони дістались до суші. Вилізли з човна на м’який, гарячий пісок і попадали знесилені. Та довго відпочивати не було часу. Плато і Капер непогано пам’ятали рідні місця і стали для друзів провідниками. Природа Стеркії була неймовірно красивою. Боги здається, подарували їй, все що могли: чудове чисте море, високі засніжені на вершинах гори, смарагдові долини і повноводі ріки. Землі на півострові були родючими і тому тут, буяла різноманітна рослинність, від густих, шовковистих трав, до дрімучих, не прохідних лісів.
-- Важко повірити, що в ночі, ці місця стануть небезпечними. Тут так гарно!— сказала з захопленням дівчина.
-- На цій землі, люди ні в чому не знали нужди, але жадібність, то велика і руйнівна сила. Саме вона знищіла, таку сильну і багату державу. — підтримав розмову Мозус.
-- Ми покинули наш край, ще малими і довго блукали світом, у пошуках гарного місця, для нашого племені. Та ніде нічого схожого, так і не знайшли. — сумно сказав Плато.
-- Годі вам сумних балачок. — встряв у розмову, Теймур. — Краще, давайте зосередимось, на нашому завданні . Скажіть, брати, головний храм Норка, вже був збудований, коли ви залишали півострів?
-- Так. — відповів Капер. — Ми проходили повз нього, якби тут був Крістур, він би підтвердив мої слова.
-- Та ви, були дітьми! Чи ви, пам’ятаєте те місце?
-- Це зовсім не далеко з відси, до ночі дійдемо.
-- Ну, от і добре, тоді вирушаємо.
-- Е, ні!— заперечив Шутім. — Спочатку обід! Чи може, хтось з вас може жити не харчуючись? В нас же скоро і сили не залишиться, шукати той храм!
Мандрівники погодились з коротуном. Треба було і справді трохи поновити сили.
-- У нас залишилося трохи, пшеничної крупи. Якби знайти воду, то я б зварила кашу. — обізвалась Мілена.
-- Ах, ти ж, розумнице!— аж підстрибнув, від радості коротун. — Води, я думаю, тут вистачає.
Невдовзі, друзі побачили покинуте обійстя, а у дворі колодязь, зруб на ньому був зруйнований, але в низу виднілася вода і сонце вигравало в ній сонячними зайчиками. Прив’язавши до мотузки казанок, що знайшли на подвір’ї, зачерпнули і швидко витягли жаданої прохолоди. Яке ж було розчарування, коли в посудині побачили гнилу, аж коричневу воду.
-- Цим, колодязем, довгий час ніхто не користувався, от вода і завонялась. — зробив висновок Мозус.
-- Напились і наїлись!— сплюнув з пересердя Шутім.
-- Доведеться ще трохи потерпіти. Джерел тут достатньо, знайдемо інше. — заспокоїв його Плато.
-- Ну, то ходімо!
Коротун рішуче пішов по переду, наче знав дорогу краще за Плато і Капера і справді, скоро мандрівники вийшли на берег маленької річечки. Постававши на коліна, пили воду прямо з ріки. Несподівано Капер, відірвався від води і завмер, до чогось прислухаючись. Карол хотів було в нього спитати, що сталось, та він приклав до губ палиць, давши зрозуміти, що б усі мовчали. А сам, налаштувавши лука, тихо мов тінь, шмигнув за кущі. Плато вирішив, рушити слідом за братом і вже звівся на ноги, як раптом почувся тваринний вереск, з’явився Капер, тримаючи за хвіст впольовану дичину, це була нутрія.
--Не поганий додаток до майбутньої каші, Міленко, чи не так?— спитав хлопець.
--Мені її шкода. Це б вона ще жила, а ми прийшли і убили, бідолашну тварину. — відповіла дівчина.
--Рано, чи пізно, вона однаково загинула б від зубів шорхів. Її досі рятувало лише те, що вона живе у воді.
--Збирайте, хлопці, хмиз на багаття, а я оббілую тварину. — наказав Мозус.
Обід був швидко приготовлений, і так само швидко, був з’їдений.
