Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
--- Ну годі, не гнівайся на мене. Я зовсім не хотів тебе образити. Пробач.
Карол, від щирого серця, попрохав вибачення, і карлик йому пробачив:
--- Забули.
Шутім підійшов до дерева, на якому була його хатина, і відшукавши серед гілля шворку, смикнув за неї. Згори, з тріском розмотуючись, опустилась мотузяна драбина. Чоловічок, з проворністю, якої від нього, Карол, зовсім не очікував, поліз у верх. Сховавшись в своєму будиночку, Шутім почав збиратися. Стоячи під деревом, хлопець чув, як на горі, щось гупало, гуркало, дзвенів якийсь посуд. Нарешті, важко сопучи, з торбиною за плечима, з’явився Шутім.
--- Ну, от. Я вже готовий в путь! --- бадьорим голосом, об’явив він.
Переселенці, рухались повільно, на возі по лісі дуже не розженешся. То корчі, то поламані дерева, по всяк час, перетинали шлях. Доводилось весь час зупинятись і розчищати дорогу. Мартін підійшов до Крістура щоб, спитати про спільне проживання обох племен.
-- Взагалі то, це питання , до нашого старшини. Та я гадаю ми зможемо на перший час розмістити дітей і жінок в своїх домівках. Для решти, збудуємо тимчасові курені. Потім, допоможемо збудувати власні будинки.
-- А скільки у вашому селищі хат?
-- Десятка два набереться. Місця хватить усім.
-- Я і мої люди , дуже вам вдячні за прихисток. Нам більше нікуди іти. Ти ж сам чув, що робиться навкруги. – сумно промовив Мартін.
Крістур, в знак згоди, кивнув головою.
-- Стій! Дали дороги немає. — хтось гукнув попереду. – Цей завал ми вже не зможемо прибрати.
-- Тоді розпрягайте коня. Віз залишимо тут. На болоті, він вам все одно не знадобиться. — скомандував Крістур. – Дещо з речей, нав’ючимо на тварину, решту доведеться нести самим.
-- Всього не візьмемо. — промовив хтось з селян.
-- Нічого страшного. До болота, залишилось не так багато іти. Повернемось сюди завтра в ранці і перенесемо решту речей. Їх тут ніхто не займе.
Мартін ходив між людьми і розподіляв поклажу. Нарешті рушили далі. Аж на вечірній зорі, біженці, увійшли до поселення болотників. Місцеві жителі гостино їх зустріли. Вони вже домовилися між собою, де житимуть прибулі. Людей швидко розселили і селище зажило звичайним життям. В домі голови, зібралася знайома компанія: Мозус , Крістур, сам господар з дружиною, добавилися ще Перус, Мартін та Муеро-Лісовик. Вони сиділи за накритим столом і розмірковували про подальше співіснування.
-- Щось, Карол затримується, не сталося б якогось лиха. На дворі, вже глупа ніч. Ліс для ночівлі, не саме вдале місце. — захвилювався Мозус.
-- Ти правий . – підтримав товариша Перус.
Всі одразу переключилися на цю тему. Хто пропонував, зразу іти хлопця шукати, хто діждатись ранку, та було зрозуміло , доля Карола і Шутіма, нікому не байдужа.
А хлопець з коротуном в цей час ішли по лісі. Темінь навколо була така, що хоч око видовбай. Вони натикались на стовбури дерев, шкопирталися через коріння і бурелом. Остаточно вибившись із сил, вирішили заночувати прямо там де стояли. С трудом, назбирали хмизу і розвели багаття.
-- Дивно, вже давно повинно бути болото. — виправдовувався Шутім.
-- Ти впевнений, що ми , ішли правильним шляхом? — спитав його хлопець.
-- Зараз, я, ні в чому не впевнений. В ночі, ліс виглядає інакше, ніж в день. Розвидниться, тоді побачимо. — відповів коротун.
Карол поворушив палицею в багатті, і сумно зітхнув:
-- Наші, вже мабуть повечеряли. Їсти хочеться так, що аж душа болить.
-- Думаєш, тільки тобі. У мене, теж мабуть , з самого ранку і крихти хліба в роті не було. А болотяні черви, такі смачні. — замріяно промовив, Шутім.
-- Так. Зараз я б і від черв’яка не відмовився. – погодився з ним Карол.
Він сердито жбурнув в багаття свою палку.
-- Спати будемо по черзі, мало чого може статися.
Коротун погодився, і першим улігся біля вогню, скрутившись калачиком. Карол посміхнувся, дивлячись на нього. Йому подобався цей чоловічок, трохи дивакуватий і безпосередній, наче дитина. Хлопець обперся спиною об стовбур якогось дерева, і став згадувати прощання з Міленою. В грудях млосно залоскотало , йому дуже захотілося її побачити. Він пригадав її миле личко, дотик ніжних рук, і важко зітхнув. І як їх згараздило, заблукати? Несподівано, юнак почув шурхіт. Десь зовсім поруч. Він взяв з вогню гілляку, і піднявши її над головою, трохи пройшов в перед, на звук. Спочатку він нічого не побачив, та раптом, перед ним, майнула якась тінь. «Невже шорхи?»-- майнула у хлопця , страшна думка. Він не уявляв, яка в лісі, ще може бути небезпека. Він почав водити вогнем , на всі боки, намагаючись висвітити ворога. З ліва від себе, він побачив дві зелені точки, за ними ще кілька пар. Він кинувся назад до вогнища, підкинув в нього хворосту. Прокинувся Шутім.
-- Що сталося? Чого ти розбігався?
-- Вставай , здається поряд підземляни. — схвильовано відповів Карол.
Коротун миттю вскочив на ноги і теж вихопив з вогню палаючу гілку. Він ще не зустрічався з цими тварями, та йому вистачало і розповідей про них.
-- Де ти їх бачив?
-- Он , з того боку. — тикнув пальцем, хлопець.
Шутім придивився, і теж побачив зелені очі, та вже не в купі. Незнайомці розійшлись на півколом, мабуть готовлячись до нападу. Чоловічок вище підняв вогонь. Потім повернувся до Карола.
-- Це не шорхи. — повідомив він йому.
-- А хто?
-- Вовки. Та від цього нам не легше. Ти вмієш лазити по деревам?
Хлопець ствердно хитнув головою.
-- Тоді залазь, а потім допоможеш піднятися і мені.
Каролові не потрібно було повторювати двічі. Він швидко задерся на найближче дерево. Шутім в той час стояв розмахуючи палаючою гілкою, та вона швидко догоряла. Вовки підходили все ближче і ближче.
-- Ти скоро там. – зляканим голосом гукнув коротун.
-- Давай руку. Я тебе підтягну. — скомандував Карол .
Він перегнувся через товсту гілляку і простяг другові руку.
-- Опустися нижче, я не дотягнуся. --- попрохав Шутім.
Юнак опустився трохи нижче і схопивши товариша за зап’ясток, з силою смикнув в гору, і якраз вчасно. Одна з тварин кинулась на свою здобич, та запізнилась. Чоловічок вже опинився на дереві. І зуби вовка голосно цокнули ухопивши повітря.
-- Що, впіймав облизня?— вже сміливо крикнув з дерева, Шутим.
Так вони і просиділи до ранку, майже не спавши. Звірі ночували тут же, і на ранок нікуди не зникли. Вони не збиралися іти з нічим, мабуть дуже зголодніли. Це були не підземляни, що бояться сонячного світла. Вовків, яскраві промені, не лякали.
-- Що будемо робити?— спитав Карол.
-- Наче я знаю. – здвигнув плечима Шутім.
Несподівано звірі нашорошили вуха і попідводились.
-- Вовки, щось почули. Дивися, як розхвилювались. — звернув хлопцеву увагу на тварин, коротун.
Друзі прислухалися.
-- Я теж щось чую. — радо вигукнув юнак. — Наче мене хтось гукає.
-- Може нас вийшли шукати. — висловив свій здогад, Шутім. І сам що є сили заволав:
-- Агов. Ми тут. Ідіть сюди.
Карол теж підключився. Став горлати ще голосніше, ніж товариш. Вовки відступили, але недалеко. Все ще надіючись, вполювати здобич. Зовсім близько почулися крики. Карол впізнав дядьків голос.
-- Дядьку Мартіне. Я тут, допоможіть!
Із за дерев, заявилися чоловіки. Хлопець, забувши про небезпеку, сплигнув на землю і допоміг злізти Шутіму.
-- Ось ви де!-- Радо вигукнув , старійшина.
Поруч з ним стояло кілька чоловіків , серед них і Мозус.
-- Ми заблукали. — винувато розвів руками Шутім. – Ніч, була дуже темна.
-- Нічого. Головне з вами все добре. — промовив Мозус. Він потріпав хлопчину за плече. Карол роззирнувся на всі боки.
-- Що, ти, шукаєш ?-- спитав його чоловік.
-- Та нас всю ніч, сторожили вовки. Я спочатку подумав, що то шорхи. Дуже злякався! Виявилось, це вовча зграя. Все ж , від вовків легше врятуватися. От ми і просиділи всю ніч на дереві. А тепер вони втекли і навіть доказів свого існування не залишили.
