Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Не бійся, мала, мені здається, що не такі вони вже і лихі . Вони нас не знають, тому і остерігаються. Ми прийшли у їхні володіння і вони себе захищають. Цей народ видно не мало лиха пережив, якщо оселився в такому віддаленому місті. — заспокоював він Ніку.
Шутім зосереджено дивився в підлогу, і обпершись руками об лаву, метеляв ногами, бо вони не діставали долівки. Здавалось він уважно слухав те, що казав Мозус. Та насправді, він думав про щось своє. Карол видавався спокійним, він сидів склавши руки на грудях, його обличчя не виражало ніяких почуттів , хоча в душі вирував вогонь, та він боявся здатись малим і безпорадним. Здалось , пройшла ціла вічність, поки на дверях не зашарудів засов. На порозі з’явився той самий світловолосий чоловік, що витяг Шутіма з води. Він показав пальцем на Мозуса і Ніку:
-- Ви , двоє, підете зі мною, решта сидіть і не робіть дурниць. Більше з болота я нікого не доставатиму.
Останні слова він промовив зиркнувши на Шутіма. Той ображено засопів.
-- Куди ви, їх, ведете. — зіскочив зі свого місця Карол.
хлопчина злякався не лише за своїх друзів, але і за себе, без Мозуса він відчував свою повну безпорадність.
-- Не треба, хлопче. Я гадаю все буде добре. — заспокоїв його степовик.
Він взяв дівчину за руку, і вони вийшли назовні. Двері за ними зачинилися.
Голова болотників, жив у просторому будинку, В середині було трохи темнувато, але чисто і тепло. Відчувалась рука турботливої господині. Голова сидів за довгим грубо тесаним столом, він був вже літньою людиною. Головний болотник уважно роздивився полонених, і запропонував їм сісти. Мозус і Ніка сіли , але все ще були насторожені, це читалося в їхніх очах. Чоловік їм посміхнувся , і несподівано м’яким, приємним голосом сказав:
-- Вибачте моїм хлопцям, здається вони перестарались. Я чекав побачити воїнів, а не подружню пару.
--- Ми не подружжя. --- поправив болотника, Мозус. --- Ми, лише, разом подорожуємо, а у вас в комірчині, ще сидять наші друзі. Це хлопчина шістнадцяти років і безпомічний карлик.
Слова степовика, наче підлили масла, у вогонь гніву старійшини. Чоловік сердито стукнув кулаком по столу, і крикнув охоронцям:
-- Негайно приведіть, сюди, решту полонених!
Потім знову звернувся до своїх гостей:
-- Розкажіть трохи про себе, хто ви такі, і що, вас, привело в наші місця.
Мозус важко зітхнув:
-- Велике лихо привело нас до вашого поселення, бо більше, нам, іти нікуди. Куди б ми не поткнулись кругом нас чекає смерть. І ім’я їй , шорхи.
Почувши слова степовика, голова вскочив з місця. Обличчя в нього зблідло, а його дружина зойкнула, і опустилася на лаву.
-- Я бачу, вам не потрібно пояснювати хто це такі. — зробив висновок, Мозус.
-- Так, не треба. Ти чув про півострів Стеркія?
-- Чув .
-- Так от, моє плем’я з відти родом . Ми покинули рідні краї тікаючи від цієї погані.
Та видно не судилося втекти. Як далеко розлізлися шорхи по краю?— спитав голова болотників.
-- Зовсім поряд. Я не звідси родом, а з далеких степів, що межують з Каурданом, жив у великому поселенні скотарів і хліборобів. Та майже три тижні назад , на наші землі напали ці страшні істоти. Перший раз вони напали на нас в ночі, коли ми збирались святкували приход весни . Мене, і ще кількох людей, врятувало те, що посеред майдану палало багаття. Серед живих залишились Я з дружиною, та ще одна родина. А от своїх дітей, я не зміг захистити. Почувши останні слова степовика, заплакала хазяйка оселі.
--- Годі тобі, жінко. --- спробував заспокоїти її, голова.
Та це не подіяло. Жінка закривши обличчя фартухом, вискочила назовні.
--- Ви не ображайтесь, на неї. --- трохи винувато, промовив господар. --- Ваше горе, нам знайоме. Наші діти теж стали жертвами цієї нечисті. Це горе залишиться з нами довіку. Так, шорхи мисливці. Цю якість їм подарував Норк. Якщо їм щось потрібно, вони це дістануть будь-якою ціною. Вони знищіли нашу країну, та не їхня в тому вина, а жорстоких рабовласників. Ці істоти, лише кара, та біда, що за скоєне зло, розплачуються інші народи. Моє плем’я теж намагалось з ними боротися, та вони плодяться мов щури, на місце одного вбитого шорха , приходить два. І ми втекли через вузький перешийок на велику землю. Та видно і недолюди, знайшли цей шлях. Ми намагались попередити про небезпеку, та нас ніхто не слухав. Ми на цих болотах оселилися два роки назад, і майже не спілкувалися з іншими племенами, тому і гадки не мали, що ця погань так близько.
-- Ми теж намагались попередити інші селища, та шорхи нас випереджали. Лише одне плем’я, на нашому шляху ще виявилось не займане, вони зуміли відбити напад, та в селищі їм не можна було залишатися, і вони прийшли до лісу, але шорхи, скоро, знайдуть їх і тут. Це лише справа часу. От вони і послали нашу компанію до вас, спитати згоди на їхнє переселення на болото. Лише тут, вони, як і ви, можуть бути в безпеці.
-- Це плем’я дуже велике?— спитав голова.
-- Чоловік сто.
-- Я звісно не проти сусідів, і мої люди, я впевнений , також. Врешті-решт, це болото, на землі Махтера, але воно дуже бідне на рибу і дичину. Нам доводиться ще й полювати. Якщо нас оточать підземляни, то в лісі не залишиться жодної тварини.
-- То ви нам відмовляєте?— не зрозумів голову, Мозус.
-- Ні в якому разі! Просто попереджаю, що жити доведеться, упроголодь. Та поки нам ще є що їсти, запрошую на обід вас і ваших друзів.
Наче відчувши, що розмова скінчилась, до хатини зайшла господиня. Її очі були червоні, від пролитих сліз. Мозусові стало її шкода, адже вона розстроїлась через його розповідь.
--- Жінко, лаштуй на стіл! --- наказав голова, і вона, мовчки взялась за справу.
--- Дозвольте, я Вам допоможу. --- визвалась Ніка.
Господиня глянула на дівчину, і вперше, посміхнулась.
--- Авжеж, дитино, допоможи.
В цей час, Карол не знаходив собі місця, він дуже хвилювався за долю Мозуса і Ніки. Він майже забув, що сам знаходиться в такому ж становищі. Час тягнувся дуже повільно. Хлопець міряв ногами маленьку халупку, і намагався щось вигадати для порятунку, та нічого не спадало на думку.
-- Юначе, сядь і не мерхти в очах, тут і так тоскно, ще ти бігаєш як щур по клітці. — стомлено промовив Шутім, і провів долонею по обличчю.
-- Я б , одним ударом, вибив ці двері, але це нічого не дасть. Ми не знаємо де зараз наші друзі. Та і в цих лабіринтах ми швидко заблукаємо. — розмірковував Карол.
-- А ще , ми не переможімо охоронців. Ти бачив , які тут здоровенні чоловіки? — насмішкувато підтримав , хлопця, коротун. — Я гадаю, з нашими друзями, все добре. Вони зараз розмовляють з їхнім головою.
-- А може вони над ними знущаються?—в голосі , Карола, чувся розпач.
-- Може, ці люди і живуть на болоті, але вони не дикуни. Їм теж треба у всьому розібратися. Вони б не стали мене рятувати, щоб потім вбити. — заспокоїв друга Шутім.
Двері відчинилися, почувся молодий голос:
-- Виходьте, і ідіть за мною, вас чикають у нашого голови. Я проведу.
Вийшовши на зовні, полоненні, побачили хлопця, одного віку з Каролом. Він був високим і дуже худим, на голові, в усі боки, стирчало вогняно-руде волосся. На веснянкуватому обличчі світилась широка посмішка, в прищурених очах вигравали веселі, зелені вогники.
-- Мене звуть, Івер. А як вас називати? – спитав він у юнака і коротуна.
-- Мене звуть Шутім. А цей хлопчина, Карол. — відповів за обох Шутім. Він відразу відчув довіру до цього кумедного хлопця.
-- Дуже приємно познайомитися. — посміхнувся той у відповідь.
-- У вас тут, так заведено, спочатку ув’язнювати, а потім знайомитись?— хмурячись, пробубнів Карол.
-- Не ображайтесь на нашу охорону. Вони люди суворі, і не дуже довірливі, але ж вони вам нічого поганого не заподіяли. — оправдувався за своїх , Івер.
-- Ну годі , вже теревенити. — гукнув один з охоронців. — Вас чекають.
В хатині голови, вже був накритий стіл, не дуже багато, але наша компанія і цьому була рада, бо дуже зголодніли. Господар, перш ніж запросити гостей до столу промовив:
