Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Треба вирушати. — поспіхом доївши, підвівся Шутім. — Коли стемніє, не те що дороги, власної руки не побачимо.
Ніхто не заперечував. Мозус хотів було знову посадити малого товариша на плечі, але той не захотів.
-- Покатався і годі . Скоро ліс порідшає, іти буде легше.
І справді, невдовзі мандрівники вже ішли негустими, низькими заростями лози , під ногами захлюпала вода.
-- Здається вже прийшли. Чи не так, Шутіме?
-- Можна і так сказати, але вже майже ніч, і краще буде залишитись тут. Бо можемо потрапити в халепу. --- відповів коротун.
-- Я тебе не зрозумів. — здвигнув плечима Мозус. — Про яку халепу, ти, говориш.
--- В темряві, не видно що в тебе під ногами, а болото має свої пастки.
--- Не балакай загадками.
--- Я кажу про трясовини. Це великі ями наповнені мулом, якщо потрапиш у таку, без сторонньої допомоги не виберешся. --- пояснив, нарешті, Шутім.
--- Ну, так би, одразу і казав. --- пробубнів собі під ніс, степовик.
--- Зупинімось тут, поки трапляються сухі місця, і розведемо багаття. Потім, це, вже не можливо буде зробити.
Малого послухали. Вибрали місцину по сухіше, і вмостились на ніч. Тихо, серед нічної тиші, потріскувало багаття. Ледь чутно, від подиху вітру, шелестіли очерета. Зморені довгою дорогою, мандрівники не мали сил, навіть, щоб розмовляти. Вони, хто як міг зручніше, вмостились навколо вогню, намагаючись заснути. Раптом, Карол почув, що десь поблизу, заплюскотіла вода. Хлопець насторожився, і при піднявся на ліктях, дослухаючись.
--- Ти чого? --- напівсонним голосом, спитав у нього, Мозус. --- Ми на болоті. Ніякі шорхи, нас тут, не дістануть. То мабуть, якась болотна тварина.
--- Взагалі то, я думав не про шорхів. --- пояснив свою поведінку, хлопець. І спитав: --- Це плем’я, що тут живе, дуже войовниче?
--- Та хто їх знає. --- здвигнув плечима, Шутім. --- Я з ними ніколи не спілкувався.
--- Годі вам, мене, вже лякати. --- втрутилась в розмову, Ніка. --- Мені і так лячно. Давайте вже відпочивати.
На початку літа, ночі дуже короткі. Не встигли друзі заснути, як на обрії прокинувся Алагір. Самого сонця, ще не було видно, та його промені вже розфарбували схід рожево-золотими кольорами. Враз, все навколо ожило. Голосний щебет птахів розбудив мандрівників. Розминаючи затерплі м’язи, потягся Мозус. Подаючи неописуємі звуки, позіхнув Шутім. Почувши його, хіхікнула Ніка. Останнім, розплющив заспані очі, Карол.
--- Ну що, всі прокинулись? То вирушаємо в дорогу. Шорхи не чикатимуть, поки ми розлежуватимемось. --- скомандував Мозус.
А, ніхто, і не думав сперечатись. Підвелись, і рушили далі. Та шлях виявився не з легких. Води ставало то більше і вона досягала майже до колін, то зовсім зникала і друзі ішли по сухій землі. Найважче було дівчині. Змокла, довга спідниця, і весь час путалась між ногами, заважаючи іти. Як, зараз, Ніка заздріла чоловікам, що носили штани. Якби не дівочий сором, вона б, з радістю, скинула остогидлу спідницю! Нарешті, їхній провідник, зупинився. По переду простяглось чисте плесо . Шутім показав рукою на кущі, що росли на іншому березі :
-- Треба, якось, дістатися тих островів. На них і проживають болотники.
-- Тут дуже глибоко?— спитав Карол.
-- Не знаю. — знизав плечима коротун. — Треба вирізати довгі палиці, і міряти ними глибину.
--- Добре. Тоді ріжемо.
Мозус вже видивлявся потрібну стеблину в лозовім кущі. Він дістав ножа і кількома вправними рухами вирізав палицю. Карол теж почав шукати підходящого дрючка, він надибав його під кущем і нагнувся, щоб підняти. Несподівано, на палицю наступила нога взута в дивне взуття, перемотане шнурком зі шкіри. Зойкнула Ніка, позаду сопів і борсався Шутім. Хлопець повільно розігнув спину, прямо в обличчя йому дивився наконечник стріли, яку націлив на нього чоловік у шкіряній куртці . Карол, не рухаючи тулубом, повернув голову, щоб побачити, що діється позаду . На Мозуса теж була наведена зброя, дівчину тримав за руки бородатий здоровань, а малому Шутіму, дісталося більше за в сих. Він лежав на землі, лицем до низу, і випльовував з рота болотяну воду. Юнак повільно потягся до свого ножа.
-- Навіть не думай, хлопче. — пролунав голос з іншого боку.
До Карола підійшов чоловік, років сорока, він був трохи вищій за нього, і у двічі ширший в плечах. У нього було коротко стрижене русяве волосся, яскраво голубі очі, і зухвало-насмішкуватий вираз обличчя. Саме цей вираз, визвав у хлопця, напад гніву. Він так стис рукоять свого ножа, що аж побіліли пальці. Та незнайомець не звернув на це, ніякої уваги. Він спокійно, і з легкістю, витяг у Карола із-за пояса зброю і забрав собі. Мозуса теж роззброїли. Потім зв’язали чоловікам руки. Ніку зв’язувати не стали, мабуть пожаліли як жінку, і повели полонених вздовж плеса . Неподалік, за верболозом, були прив’язані три довбанки, на них і попливли до островів, на які показував Шутім.
-- То ви с племені, що живе на цьому болоті?— звернувся Карол до чоловіка, який його роззброїв.
Той не промовив ні слова, лише зиркнув на хлопця, але не зле, а швидше, з цікавістю. Відкриту воду перетнули швидко, вже пливли між порослими очеретом і рогозом острівцями. Невдовзі дістались до дерев’яного містка, до якого і причалили. Хазяїни довбанок з легкістю повискакували з човнів. Потім допомогли вилізти Ніці, Карол і Мозус теж перейшли на місток з їхньою поміччю, а гордий Шутім, ображений їхнім до нього ставленням, вирішив вилізти сам. Він вскочив на ноги, але не зміг втримати рівновагу, довбанка перекинулась, і чоловічок шубовснув у болото. Шутім одразу зник під водою, а так як у нього були зв’язані руки, сам він випливти на гору не міг. Ніка злякано закричала. Тієї ж миті, чоловік, з яким намагався поговорити Карол, теж стрибнув у воду. В цьому місті було досить глибоко, і йому довелось пірнати, щоб дістати малого. Та ось він, нарешті, витяг Шутіма з води , його соплемінники кинулись на допомогу. Коротун був непритомний. Дівчина підбігла до нього, і почала трясти, вона плакала, і кричала :
-- Негайно розв’яжіть йому руки! Його треба повернути лицем до низу, щоб витекла вода .
На диво, місцеві її слухали, і робили те, що вона казала. Шутім почав кашляти, і випльовувати воду, нарешті розплющив очі. Він виглядів безпорадним . До його одягу прилипла різна болотяна рослинність, волосся мокре і скуйовджене стирчало в різні боки. Він повів очима, намагаючись зрозуміти, що сталось і де він є.
-- Скільки мороки з цим карликом. — промовив Шутімів рятівник.
-- Я не карлик, а лише невисокий на зріст. — несподівано для всіх, обізвався коротун. — Якби ви мене не полонили, то й мороки б не мали.
Сміялися не лише нападники, а і їхні полоненні, швидше від радості, що з їхнім товаришем все гаразд. А Ніка, щаслива що з ним все добре, розцілувала його в обидві щоки.
-- Добре, якщо все в порядку, ідіть за мною. --- обізвався чоловік у шкіряній куртці.
Він пішов у перед, за ним повели і полонених.
Ішли містками, їх було багато . Вони з'єднували між собою, безліч острівців, і були такі заплутані, що полонені скоро втратили орієнтир, і вже не могли точно сказати звідки їх привели.
5
Високий очерет ховав хатини місцевих жителів, і тому їх, майже, не було видно, і болото здавалось незаселеним. Житло, болотники, будували на високих колодах, для того, щоб не гнила підлога. Покриті хатини були очеретом і покрівля зливалась з рослинністю. В поселенні було продумано все, до найменших дрібниць. Біля кожного будинку стояли човни-довбанки та висіли сітки. Зрозуміло, місцеві жителі виживають за рахунок рибної ловлі. Та вдягнені вони були в шкіряний одяг, а це означало, що охота їм, теж під силу. Чоловіки цього племені були кремезні, і на вигляд, дуже сильні. А жінки, навпаки, тендітні , було навіть не зрозуміло як вони народжували таких велетнів. Полонених підвели до якоїсь халупи і заштовхали в середину. Приміщення було темне і тісне, світло потрапляло сюди лише крізь щілини в дверях. Коли очі трохи призвичаїлись , друзі побачили лаву яка стояла вздовж стіни . Всі посідали. Ніка порозв’язувала чоловікам руки. Всі чикали, що ж буде далі. Дівчина тулилась до Мозуса. Вона інстинктивно шукала захисту, у найсильнішого. Її перелякані очі блищали в темряві, тіло трохи тремтіло від напруги. Мозус обійняв бідолашну за плечі, і пригорнув до себе.
