Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Чому ж , залишили. Ось під деревом кілька куп лайна. — промовив один з прибулих чоловіків.
Всі весело засміялися, це зняло напругу тривожної ночі. Гуртом вирушили до поселення. Коли вони з’явилися біля болота, хтось затрубив в ріг, сповіщаючи, що пошуки зниклих, припинено. Невдовзі, з лісу вийшло ще дві групи . Всі раділи , що все, добре скінчилось. Загублинців одразу нагодували. Тут вже, Шутім , відвів душу, наминав так, що аж за вухами лящало. І куди тільки все те, в такому малому тілі, зникало? Коли Карол і коротун наїлися, Муеро попрохав старшин зібрати раду.
Хартум і Мартін погодились. Це стосувалося, обох племен. В скорості, біля будинку голови зібралися усі чоловіки. Хто сидів на камені , хто стояв обіпершись о стіну будинку, хто просто переминався з ноги на ногу. Лісовик вийшов в перед:
-- Страшна сила -- ці шорхи. Та все ж , е люди , які знають як їх здолати. Та до них , довга дорога. Я кажу про Орнагула, і його учнів. Вони живуть далеко, на березі моря, в своєму замку. Ми, чарівники, можемо спілкуватись на відстані. Востаннє, коли це відбулось, старий маг попрохав направити до нього, ось цього хлопця.
Муеро виштовхнув на перед, Карола. Потім продовжив:
--- Сам, він, не дійде. Потрібно кілька добровольців, для супроводу. Достатньо п’яти чоловік. Бо великим натовпом, теж незручно бродити.
Хлопець стояв посередині кола, і вдивлявся в суворі обличчя чоловіків. Всі вони , чудово розуміли, наскільки небезпечно, зараз, вирушати в мандрівку. У них , майже у кожного, родини і їм треба про них піклуватись. Карол терпляче ждав відповідь. Нехай, люди, все добре обміркують, а вже потім приймуть якесь рішення.
-- Я піду! — на перед вийшов Крістур. — Гадаю, моя сила в дорозі, знадобиться.
За ним вийшов Івер:
-- Я теж, друже. Гарна мандрівка мені не завадить.
-- Ми з тобою, хлопче, не мало пережили у двох. То хай так буде і надалі. — промовив Мозус. —Я теж іду .
-- Якщо не заперечуєте, ми з братом теж підемо з вами. —з гурту на перед, вийшли два високих, широкоплечих парубків, дуже схожих між собою. — Мене звуть Плато, а це, мій молодший брат , Капер. Ми обоє, справні воїни, добре стріляємо з луків і б’ємося на мечах.
Карол радів, що збирається така чудова компанія. Хартум підвівся, він сидів на порозі свого будинку, і обвівши поглядом народ, сказав:
-- Ну, от і добре. Я гадаю, що цих людей, буде достатньо.
-- Як це , достатньо! А я. — вискочив на перед Шутім. — Я теж іду з вами!
-- Ні , Шутіме, не ідеш. Це занадто важка подорож для тебе. — спинив його, Мозус.
-- Так, не справедливо! Якби не я, ви б старого Лісовика, навіть і не знали.
Коротун з пересердя , тупнув своєю кривою ніжкою. Мозус посміхнувся, намагаючись заспокоїти його.
-- Ми всі, цінуємо те, що ти для нас зробив. І дуже тобі вдячні. Але, Шутіме, ні і ще раз, ні . Зрозумів?— поставив крапку в розмові, чоловік.
Коротун мовчки повернувся і пішов до будинку Крістура, що його приютив. Він ніс, в душі, глибоку образу.
-- Що ж, я гадаю, всім можна розійтись. А ті, що завтра вирушають в дорогу, зайдіть до будинку. — наказав голова болотників. І пішов в приміщення, перший. Його дружина сиділа на лаві, під вікном і щось в’язала.
--- Маліло. — звернувся він до неї. — Збери своїх подруг і разом , налаштуйте все необхідне хлопцям в дорогу. В ранці, вони вирушають.
Жінка мовчки встала і вийшла з хати. Хазяїн, запросив всіх сісти.
-- Ну, чарівнику, розповідай куди треба іти. — обізвався до Муеро, Плато.
Старий, обережно розгорнув на столі, пожовклий папір і пригладив рукою .
-- Це мапа. Шлях указаний від моєї хатини і аж до замку Орнагула.
-- Добре, щоб ця подорож, не виявилась марною. — зітхнув Мозус. — На весь шлях у нас піде, не менше тижня. І то, якщо в дорозі, нас, ніхто не затримає.
-- Крістуре, як ти гадаєш, нам краще обійти болото , чи піти навпростець. — запитав Карол .
-- Я, це болото, добре знаю. Якщо підемо в обхід, втратимо майже день, а якщо навпростець, години за три перейдемо. — відповів болотник.
-- Візьмете два човни. Місцями трапляються глибокі ями, пішки ви через них не перейдете. Та й про кубла черви, не треба забувати, вони страшніші за трясовину. — давав настанову , Хартум.
-- Не хвилюйся, голово. Все буде добре. — заспокоїв його племінник.
-- Вирушаємо з першим промінням, тому пішли відпочивати. Особливо це потрібно тобі, Кароле, ти ледь на ногах тримаєшся. — закінчив розмову Мозус.
--- Зачекайте ще трохи. --- зупинив товариство, Муеро. --- Я для вас, ще дещо приготував.
Старий чарівник витяг пляшечку і торбинку.
--- Оце, зілля, на кшталт того, що я готував у лісі для поранених, але в десятки разів сильніше. Достатньо краплини, щоб заживити найстрашніші рани. --- пояснив Муеро, віддаючи посудину, Каролу.
--- А в торбинці, що? --- поцікавився юнак.
--- Це, чарівний порошок. Його сила в тому, що посипана ним річ, в темряві починає світитися. Сподіваюсь, вона стане вам у пригоді, коли не зможе допомогти вогонь.
--- Дякуємо, тобі, Лісовику. Ця подорож, насправді, є нашою останньою надією.
--- Я, лише, підказав шлях, а іти ним, вам.
Нарешті, всі розійшлись по домівках. Попрощавшись, Карол пішов разом з Івером, до його хатини. Спочатку хлопці ішли мовчки, потім Карол спитав:
-- Чому ти визвався іти з нами? Ти ж розумієш, що це небезпечно.
-- Ми ж друзі! І повинні бути разом. І Мозус так сказав.
-- Ми ж ледь знайомі. Ти, впевнений, що я той самий друг, який тобі потрібен?
Івер знизав плечима.
-- Я швидко розпізнаю людей. Ти хлопець, що треба.
-- Мені приємно, що ти про мене такої думки, але ж, як же твоя мама. Вона ж залишиться зовсім сама. Ти, про неї , подумав.
-- Мама мене зрозуміє. Звісно їй буде важко мене відпускати. Та вона не осоромить свого сина, перед чоловіками.
Так розмовляючи, хлопці дійшли до помешкання. В середини горіла маслянка, жінка схилилася над якимось шиттям. Івер сів поруч неї.
-- Мамо, я іду з селища, разом з кількома друзями. Ми повинні допомогти людям здолати шорхів.
-- Тобі ,обов’язково, треба іти ? Мало ми помикалися світом. Не находився?— сердито мовила вона.
Жінка затулила обличчя руками і заплакала. Вона розуміла, що не зупинить свого хлопчика, але їй так не хотілося втрачати його. Юнак став навколішки біля неї і сховав лице в ганчір’ї, яке вона тримала.
-- Не сердься, мамо. Якщо не я , то хто інший? Все буде добре, ось побачиш! Ми здолаємо цю мерзоту і швидко повернемось.
Жінка нахилилась і поцілувала сина в потилицю. Від цієї картини у Карола защеміло серце, він ліг на лаву і повернувся обличчям до стіни. Хлопець пригадав, як не хотіла відпускати його від себе, рідна мати, гладила по голові і плакала. Як це було недавно, і як давно. Здавалось, пройшла ціла вічність з того часу. Важкі думки каменем давили на душу, та втома далась взнаки, в скорості, Карол заснув, міцно, без снів.
На ранок, все вже було готове в дорогу. Міла стояла на містку, біля човнів, які приготували для мандрівників. Вона навмисно, встала так рано і мабуть пішла б до хатини де ночував Карол, та не знала де вона знаходиться. Тому і стояла тут. Дівчина була страшенно сердита на хлопця. Він, вчора, навіть не здогадався прийти до неї, а сьогодні, знову її полишає. Він, навіть не захотів повідомити їй, про свою нову подорож. Мілена почула позаду кроки і обернулась. До неї наближався Шутім.
-- Чому так рано підхопилася, Міленко?— спитав він, ще з далеку.
-- Чекаю на Карола. Хочу сказати йому все, що я, про нього думаю!
-- Нетреба, Міло. У мене є, до тебе, справа. Пішли зі мною, я тобі розповім.
Проводжати маленький загін, прийшло все селище. Люди на перебій прощалися і бажали удачі в дорозі. До Карола підійшла Мілена, вона ніжно взяла , своїми маленькими долонями його обличчя і поцілувала у губи. В її очах не було смутку. Юнак згадав їхнє останнє прощання, тоді дівчина була геть іншою, його це трішки збентежило. Подруга до нього ласкаво посміхнулася і побажала успіху і талану. Карол подякував, і вже був зробив кілька кроків в бік човна, та знову озирнувся. Мілена , стояла на тому ж місті, склавши руки на грудях, її обличчя було спокійне і рішуче. « Тут, щось не так.»-- підкралися до хлопця сумніви. Та суєта прощання, відігнала від нього цю думку. Капер відшукав у натовпі Ніку. Він підійшов до дівчини, і трохи соромлячись, спитав:
